Але чинний САТ (ст. 72 САТ ) встановлює обов’язок одержувача прийняти від перевізника вантаж, доставлений на його адресу. Вантажоодержувач може  відмовитися від прийняття вантажу лише в  тому  випадку,  коли  якість  вантажу  внаслідок  псування  або пошкодження,  за  які автотранспортне підприємство або організація несе  відповідальність,  змінилася  настільки,   що   виключається можливість  повного  або  часткового  використання  його за прямим призначенням. Доречі, аналогічні норми містяться і в інших транспортних статутах та кодексах як України, так і Російської Федерації.

З приводу такого обов’язку вантажоодержувача в сучасній юридичній літературі висловлені різні думки. Так, О.М. Садіков, Д.А. Медвєдєв, В.Т. Смирнов, Г.П. Савичев, В.А. Єгіазаров або констатують відповідний обов’язок вантажоодержувача, або висловлюються в підтримку відповідних законоположень, що встановлюють обов’язок одержувача прийняти вантаж від перевізника, і пропонують їхнє обґрунтування [36, с. 394; 42, с. 387; 41, с. 40-41; 57, с. 71]. Наприклад, на думку Г.П. Савичева, після прибуття вантажу в пункт призначення одержувач зобов’язаний прийняти його і вивезти з території станції, аеропорту, пристані. Подібний обов’язок обумовлений тим, що невиконання його веде до перевантаження складських приміщень транспортного підприємства і ускладнення по прийманню вантажу для інших одержувачів [41, с. 40-41].

Інші автори, такі як К. Холопов, В.В. Вітрянський категорично не згодні з такою нормою законодавства, що зобов’язує вантажоодержувачів приймати від перевізника доставлені на їх адресу вантажі [170, с. 55; 27, с. 416]. Так, наприклад В.В. Вітрянський зазначає,  що сучасне зарубіжне законодавство, у тому числі останні кодификації цивільного права (наприклад, ст. 2047 Цивільного кодексу Квебека), не встановлюють обов’язку одержувача прийняти вантаж від перевізника. Не передбачало такого обов’язку і дореволюційне російське законодавство. Аналізовані законоположення діючих сьогодні транспортних статутів і кодексів перенесені, на думку В.В. Вітрянського, з радянського транспортного законодавства, коли при регулюванні відносин, пов’язаних з перевезеннями вантажів, в основу ставилися інтереси могутніх транспортних міністерств і відомств, причому найчастіше за рахунок обмеження прав і законних інтересів вантажовідправників  і вантажоодержувачів [27, с. 416-417].

Ми також підтримуємо точки зору останніх авторів, і, пояснюючи свою позицію, повинні зазначити наступне. По-перше, із змісту ст. 909 ЦК України та із змісту інших нормативних актів (окрім САТ) не випливає, що вантажоодержувач зобов’язаний приймати вантаж від перевізника. По-друге, вказівка   одержувача  в договорі, на наш погляд, не зобов’язує його приймати вантаж навіть за наявності договірних відносин з відправником. Вантажоодержувач не бере участі в укладенні договору перевезення вантажу, що пов’язує договірними відносинами вантажовідправника і перевізника, і не є стороною зобов’язання, що випливає з нього. Тому в даному випадку щодо вантажоодержувача підлягає застосуванню імперативне правило, що міститься в ст. 511 ЦК, відповідно до якої “Зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора”. Крім того, слушним є зауваження В.В. Вітрянського, який зазначає, що, будучи третьою особою, на користь якої укладений договір перевезення вантажу, особа, зазначена в транспортній накладній у якості адресата перевезеного вантажу, стає вантажоодержувачем лише з моменту вираження боржнику (перевізнику) свого наміру скористатися своїм правом за договором перевезення вантажу (тобто пред’явлення перевізнику вимоги про видачу вантажу). Саме з цього моменту для цієї особи стають обов’язковими всі приписи законодавства, що визначають обов’язки вантажоодержувача. Якщо ж зазначена особа, не зважаючи на направлене їй повідомлення про прибуття вантажу, не звертається до перевізника з вимогою про видачу вантажу, то вона не може визнаватися учасником правовідносин, пов’язаних з перевезенням даного вантажу, і не несе ніяких обов’язків, передбачених законодавством. А у відношенні вантажу, доставленого на її адресу, повинний застосовуватися правовий режим, установлений для незапитаних вантажів [27, с. 416-417].

Отже, норми САТ, що встановлюють обов’язок вантажоодержувачів приймати від перевізників доставлені на їх адресу вантажі, у тому числі і не призначені (незамовлені) для даних одержувачів, на наш погляд, варто визнати такими, що суперечать ЦК України і не підлягають застосуванню.

Істотною для договорів перевезення вантажу є умова про ціну. Ця умова притаманна всім відплатним договорам як таким. Це закладено у самому визначенні таких договорів, наданому в ч. 5 ст. 626 ЦК України.  

Відповідно до ч. 1 ст. 909 ЦК України відправник зобов’язаний сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Загальні правила про оплату перевезення вантажів містяться в ст. 916 ЦК, відповідно до якої за перевезення вантажу стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 916 ЦК України плата за перевезення вантажу, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови таких перевезень можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

На практиці в публічних договорах перевезення вантажу транспортом загального користування  вантажовідправники за надані послуги перевезення сплачують встановлену тарифами плату.

Тобто ми бачимо, що необхідним елементом свободи договорів як загальної засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) служить свобода цін – плата стягується у розмірі, що визначається за домовленістю сторін.

Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата (ч. 1 ст. 916). Джумагельдієва Г. з цього приводу зазначає, що розумність – це, скоріше, оціночна категорія і проводити на законодавчому рівні межу між розумністю і нерозумністю навряд чи можливо. Однак, відсутність будь-яких критеріїв, за якими одну величину можна вважати розумною платою, а іншу – ні, робить неможливим застосування вищезазначеної правової норми [50, с. 12]. Але за новим ЦК України розумність – це один із загальних принципів цивільного законодавства (ст. 3), а тому може включати в себе розумні ціни.

Інші автори, такі як К. Холопов, В.В. Вітрянський категорично не згодні з такою нормою законодавства, що зобов’язує вантажоодержувачів приймати від перевізника доставлені на їх адресу вантажі [170, с. 55; 27, с. 416]. Так, наприклад В.В. Вітрянський зазначає,  що сучасне зарубіжне законодавство, у тому числі останні кодификації цивільного права (наприклад, ст. 2047 Цивільного кодексу Квебека), не встановлюють обов’язку одержувача прийняти вантаж від перевізника. Не передбачало такого обов’язку і дореволюційне російське законодавство. Аналізовані законоположення діючих сьогодні транспортних статутів і кодексів перенесені, на думку В.В. Вітрянського, з радянського транспортного законодавства, коли при регулюванні відносин, пов’язаних з перевезеннями вантажів, в основу ставилися інтереси могутніх транспортних міністерств і відомств, причому найчастіше за рахунок обмеження прав і законних інтересів вантажовідправників  і вантажоодержувачів [27, с. 416-417].

Ми також підтримуємо точки зору останніх авторів, і, пояснюючи свою позицію, повинні зазначити наступне. По-перше, із змісту ст. 909 ЦК України та із змісту інших нормативних актів (окрім САТ) не випливає, що вантажоодержувач зобов’язаний приймати вантаж від перевізника. По-друге, вказівка   одержувача  в договорі, на наш погляд, не зобов’язує його приймати вантаж навіть за наявності договірних відносин з відправником. Вантажоодержувач не бере участі в укладенні договору перевезення вантажу, що пов’язує договірними відносинами вантажовідправника і перевізника, і не є стороною зобов’язання, що випливає з нього. Тому в даному випадку щодо вантажоодержувача підлягає застосуванню імперативне правило, що міститься в ст. 511 ЦК, відповідно до якої “Зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора”. Крім того, слушним є зауваження В.В. Вітрянського, який зазначає, що, будучи третьою особою, на користь якої укладений договір перевезення вантажу, особа, зазначена в транспортній накладній у якості адресата перевезеного вантажу, стає вантажоодержувачем лише з моменту вираження боржнику (перевізнику) свого наміру скористатися своїм правом за договором перевезення вантажу (тобто пред’явлення перевізнику вимоги про видачу вантажу). Саме з цього моменту для цієї особи стають обов’язковими всі приписи законодавства, що визначають обов’язки вантажоодержувача. Якщо ж зазначена особа, не зважаючи на направлене їй повідомлення про прибуття вантажу, не звертається до перевізника з вимогою про видачу вантажу, то вона не може визнаватися учасником правовідносин, пов’язаних з перевезенням даного вантажу, і не несе ніяких обов’язків, передбачених законодавством. А у відношенні вантажу, доставленого на її адресу, повинний застосовуватися правовий режим, установлений для незапитаних вантажів [27, с. 416-417].

Отже, норми САТ, що встановлюють обов’язок вантажоодержувачів приймати від перевізників доставлені на їх адресу вантажі, у тому числі і не призначені (незамовлені) для даних одержувачів, на наш погляд, варто визнати такими, що суперечать ЦК України і не підлягають застосуванню.

Істотною для договорів перевезення вантажу є умова про ціну. Ця умова притаманна всім відплатним договорам як таким. Це закладено у самому визначенні таких договорів, наданому в ч. 5 ст. 626 ЦК України.  

Відповідно до ч. 1 ст. 909 ЦК України відправник зобов’язаний сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Загальні правила про оплату перевезення вантажів містяться в ст. 916 ЦК, відповідно до якої за перевезення вантажу стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 916 ЦК України плата за перевезення вантажу, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови таких перевезень можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

На практиці в публічних договорах перевезення вантажу транспортом загального користування  вантажовідправники за надані послуги перевезення сплачують встановлену тарифами плату.

Тобто ми бачимо, що необхідним елементом свободи договорів як загальної засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) служить свобода цін – плата стягується у розмірі, що визначається за домовленістю сторін.