ЦК України визначає зміст договору як умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628).

В юридичній літературі висказуються різні думки з приводу змісту цивільно-правового договору.

Деякі автори під змістом договору розуміють сукупність умов, які визначають права та обов’язки сторін в зобов’язанні, яке виникає з договору [142, с. 407; 40, с. 362; 37, с. 163].

В.В. Луць зазначає, що зміст договору як спільного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов’язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін [96, с. 33; 174, с. 644].

Але слід розрізняти зміст договору як правовідношення, і зміст договору як підстави виникнення прав та обов’язків.

О.С. Іоффе звертав увагу на те, що спроби, які іноді зустрічаються, визначити зміст договору вказівкою як на його умови, так і на права і обов’язки, що з нього витікають, є помилковими і пояснюються змішанням договору як юридичного факту з власне договірним зобов’язанням [70, с. 26-27].

О.О. Красавчіков зазначав, що зміст договору – це ті умови, на яких укладена відповідна домовленість сторін. Однак, як тільки мова заходить про те, які ці умови, то про те, що договір – це волевиявлення, забувають і починають перераховувати предмет, ціну, строк та інші аналогічні “речі”. Така підміна понять позбавлена своєї підстави, а сам підхід щодо тлумачення змісту договору є неправильним: ні предмет, на ціна, ні строк, ні, тим більше, тара та упаковка як і форми розрахунків або юридико-фактичні підстави відповідальності, не входять і входити в домовленість сторін не можуть [139, с. 439].

Отже, умови договору як цивільного правовідношення – це вольова модель поведінки сторін після вступу договору в силу. Договірні умови за своїм змістом фіксують рішення сторін з усіх важливіших питань: про суб’єктний склад, про предмет та оплатність зобов’язання, на виникнення якого спрямований даний договір, про способи, час та місце його виконання, тощо, що саме по собі не дає ніяких підстав для ототожнювання договірних умов з об’єктами відповідних цивільно-правових зв’язків. Недопустимо ототожнювати умови договору з тими правами та обов’язками, які виникнуть на основі договору. Умови – це елементи домовленості, які утворюють в своїй системі зміст договору. Система прав та обов’язків сторін – це зміст конкретного цивільного правовідношення. По-іншому, в самому договорі немає ніяких прав та обов’язків; в ньому лише міститься конкретна вольова модель того правовідношення, яке виникне відповідно із законом на підставі договору.

Договори як правочини, не відрізняючись від інших юридичних фактів, не мають змісту. Його має лише договірне правовідношення, що виникло з договору-правочину. При цьому, як і в будь-якому іншому правовідношенні, зміст договору складають взаємні права та обов’язки контрагентів.

Як зазначає М.І. Брагінський, коли говорять про зміст договору як про правовідношення, мають на увазі права та обов’язки контрагентів. На відміну від цього зміст договору-угоди складають договірні умови [18, с. 295].

Серед умов договору як правочину в юридичній літературі прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові.

Щодо істотних умов, то їх визначення дається в ч. 1 ст. 638 ЦК України. На відміну від істотних виділення умов звичайних та випадкових проводиться лише в літературі. Виключно доктринальний характер цього останнього поділу є однією з причин відсутності єдності в уявленні про те, які класифікаційні ознаки звичайних та відповідно випадкових умов і які саме наслідки з цього випливають. 

Під звичайними умовами прийнято розуміти ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами на відступ від положень диспозитивних норм або з метою розв’язання питань, що не врегульовані законодавством [174, с. 645].

О.С. Іоффе вказував, що звичайними є умови, наявність або відсутність яких на факт укладення договору ніякого впливу не виявляє. Більш того, практично немає необхідності включати звичайні умови в договір, так як вони сформульовані в законі або інших нормативних актах і, оскільки контрагенти погодились укласти даний договір, вони тим самим визнаються такими, що виразили згоду підкоритися тим умовам [70, с. 387-388].

Але потрібно зазначити, що всі умови – істотні, звичайні, випадкові – після укладення договору стають однаково обов’язковими і мають додержуватися сторонами. Разом з чисто суб’єктивним критерієм (істотними визнаються усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди) ч. 1 ст. 638 ЦК України використовує чотири ознаки, кожна з яких достатня для того, щоб вважати відповідну умову істотною. Одна з них визначена в самій цій статті:  для будь-якого договору істотною є умова про предмет договору. Друга  ознака – істотною є умова, що визначена законом як істотна. Третя – умова, яка є необхідна для договорів даного виду. Зазначення на перелік істотних умов певного договору у нормативно-правовому акті, є можливим, але не обов’язковим.

Як вже зазначалось, в ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, з істотних умов, зокрема, названо  лише умову про предмет договору.

На думку Брагінського М.І., сутність договору можна, за загальним правилом, звести до визначення чотирьох параметрів, кожен з яких відповідає на одне із таких питань: що, скільки, коли і яким чином?  Умова про предмет договору покликана дати відповідь на перші два питання. Однак, в деяких випадках законодавством можуть бути встановлені й додаткові вимоги щодо інформації про предмет договору [18, с. 315-316]. Тобто предметом договору є те, заради чого укладається договір.

При укладенні договорів перевезення вантажів автомобільним транспортом сторони керуються своїми інтересами, а саме: дії автоперевізника спрямовані на надання послуги перевезення вантажу та одержання плати за надану послугу, а дії вантажовідправника спрямовані на одержання послуги перевезення вантажу. Таким чином, в загальному вигляді предметом договору перевезення вантажів автомобільним транспортом виступає оплатна послуга перевезення вантажів автомобільним транспортом.

Нерідко визначенню поняття допомагає з’ясування сутності відповідного терміну як такого. У зв’язку з цим слід відмітити, що, наприклад, в українських та російських словниках слово “послуга” має такі значення. Так, послуга - це дія, що приносить користь іншому [114, с. 771]. Або, послуга – люб’язний вчинок на користь комусь [89, с. 220]. Таким чином, у даному випадку все зводиться до двох пов’язаних між собою елементів: мети, якій послуга служить (“користь”), та засобу досягнення цієї мети (здійснення тим, хто надає послугу, дії, вчинку). Поєднання обох елементів є необхідним для виділення відповідного поняття. Отже, послуга перевезення в загальному вигляді полягає у певних діях автоперевізника на користь вантажовідправника (вантажоодержувача).

Що стосується обсягу інформації про предмети договорів перевезення вантажів автомобільним транспортом, які повинні визначатись в договорах, то частину цієї інформаціїї визначають норми ЦК України і спеціальні нормативні акти, що регулюють дані види договірних відносин.

Закон України “Про автомобільний транспорт” в ст. 61 визначає перелік істотних умов договору перевезення вантажів автомобільним транспортом загального користування, а саме: найменування та місцезнаходження сторін; найменування та кількість вантажу, його пакування; умови та термін перевезення; місце та час навантаження і розвантаження; вартість перевезення. Але з цього переліку не зрозуміло, зміст яких договорів визначається: річних чи договорів перевезення конкретних вантажів.

Правила, як підзаконний нормативно-правовий акт, встановлюють дещо інший перелік умов, і знову ж таки  не зрозуміло, зміст яких договорів визначається: річних чи договорів перевезення конкретних вантажів. Так, відповідно до п. 3.5. Правил у договорі  встановлюються:  термін  його  дії,  обсяги перевезень,  умови перевезень (режим роботи по видачі та прийманню вантажу, забезпечення схоронності  вантажу,  виконання вантажно-розвантажувальних робіт і таке інше), вартість перевезень і порядок розрахунків,  порядок визначення раціональних маршрутів, обов’язки сторін, відповідальність тощо.

Отже, як бачимо, Закон України “Про автомобільний транспорт” та Правила не диференціюють зміст договорів перевезення конкретного вантажу та річних договорів перевезення вантажів автомобільним транспортом. Тому доцільно розглянути умови цих договорів, і, відповідно, окремо визначити їх зміст.

ЦК України визначає зміст довгострокового договору. Так, відповідно до ч. 2 ст. 914 ЦК України у довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.

Ст. 36 САТ визначає, що в річному договорі встановлюються обсяги і умови перевезень, порядок розрахунків   і   визначаються   раціональні   маршрути і схеми вантажопотоків,  а  також  взаємна  майнова  відповідальність   за невиконання або неналежне виконання зобов’язань.

Але, як показує практика, в річних договорах можуть детально та докладно регламентуватися порядок подання заявки на надання транспортних засобів; мінімальні та максимальні обсяги вантажів, що пред’являються до перевезення щомісячно (щодекадно, щодобово); графіки надання транспортних засобів, їх типи (моделі) та вантажопідйомність; порядок завантаження та розвантаження; вимоги щодо тари та упаковки вантажів, що пред’являються до перевезень; порядок зважування вантажів; строки оповіщання вантажоодержувача про прибуття вантажів, що надходять на його адресу; види механізмів, що використовуються під час вантажно-розвантажувальних робіт та інші умови, тобто  ЦК України та САТ не в повній мірі визначають умови цих договорів.