Кримінально-процесуальне законодавство в Україні має багатовікову історію. Воно починається ще за часів Русі - держави, яка утворилася в кінці IX ст. н.е. внаслідок об'єднання двох великих слов'янських політичних центрів - Київського і Новгородського. Таке об'єднання стало об'єктивним і закономірним результатом як внутрішнього соціально-економічного, так і політичного розвитку східних слов'ян [148, с. 45]. За час існування Русі відбувався активний процес становлення і розвитку її права, значна частина норм якого отримала писемне закріплення перш за все у літописах і збірниках права, а частина існувала у формі усного звичаєвого права.

Із самого початку існування Русі на її теренах діяли також  норми права, що регулювали порядок здійснення судочинства. Так, Петров І.В., аналізуючи свідчення про судовий процес у Русі в 882-980 pp., що міститься в русько-візантійських договорах 911 і 944 pp. (в них згадується і найдавніший з відомих збірників давньоруського права - "Закон Руський" [339]), а також наводяться у творах іноземних, переважно арабських, авторів, відмічає, що давньоруський процес цього часу "не був хаотичним нагромадженням суперечних один одному процесуальних дій, а спирався на цілу групу основоположних правових ідей, таких як: презумпція невинуватості; здійснення "суду" на основі змагальності і відносної рівноправності сторін; обов'язковість виконання рішень і вироків суду; відповідність суспільної небезпеки злочинного діяння призначеному покаранню" [268, с. 289].

Чельцов-Бебутов М.О., зіставляючи норми договорів Русі з Візантією і літописні свідчення, дійшов висновку про те, що "у X (а можливо і в IX) столітті вже існував суд як державний орган. Він не був, звичайно, відокремлений від адміністративних органів" [442, с. 627]. Це був суд або самого великого київського князя, або поставлених ним суддів - княжих мужів, тіунів або намісників [16, с. 52]. Розглядаючи справи за скаргами зацікавлених осіб, судді керувалися нормами "Закону Руського" та усного звичаєвого права.

Найбільш повно в Русі порядок розгляду конфліктів, які виникали внаслідок вчинення злочинів, регулювався нормами Руської Правди - визначної пам'ятки права давньоруської держави. Відомі три редакції Руської Правди: Коротка Правда, Просторова Правда і Скорочена Правда. Коротка Правда, яка складається з Правди Ярослава і Правди Ярославичів, як єдиний збірник права, на думку вчених, виникла у кінці XI ст. або на початку XII ст. Просторова Правда - звід відносно розвинутого феодального права - заснована на тексті Короткої Правди і Статуту Володимира Мономаха. Її створення як єдиного збірника права більшість дослідників відносить до першої чверті XII ст. [322, с. 42]. Однак слід зазначити, що до цього часу остаточне місце і час складання Просторової Правди все ще наукою не з'ясовані.

У Руській Правді, перш за все в Просторовій Правді, містилися норми процесуального права, сформовані як законодавцем, так і ті, що були відомі практиці протягом кількох попередніх століть. Так, деякі з норм Руської Правди процесуального характеру стали результатом трансформації звичаїв, застосовуваних ще у самий ранній період Русі. Хачатуров Р.Л., наприклад, відносить до звичаєвих форм судових доказів, закріплених у Руській Правді, такі докази, як присяга, ордалії, показання свідків [431, с. 151].

Трансформованими звичаєвими нормами цей дослідник вважає і статті Руської Правди про "звід" і "гоніння сліду" [432, с. 177]. До сказаного слід додати, що про "звід" йдеться й у реконструйованому Свердловим М.Б. тексті згадуваного "Закону Руського" [339, с. 70]. За підрахунками Філіппова О.М., із 43 статей Короткої Правди тільки три стосувалися цивільного права. Що стосується інших, то "величезна більшість їх, а саме не менше 30-ти статей, відносяться до права кримінального, решта - до процесу" [422, с. 110]. За його ж підрахунками, у Просторовій Правді (за Карамзинським списком) із 135 статей 28 "стосувалися права процесуального" [422, с. 110]. Таке збільшення кількості статей Просторової Правди про судочинство О.М. Філіппов пов'язував з "указанням на зростання судової влади і її органів" [422, с. 110].

Аналіз порядку здійснення судочинства, що існував у Русі, у тому числі і за нормами Руської Правди, викладений у багатьох ще дореволюційних працях. Доведено також, що в Русі суд як суб'єкт кримінального процесу не був відокремлений від адміністрації. Судові функції здійснював перш за все сам великий київський князь. Так, Володимирський-Буданов М.Ф. дійшов висновку, що "князю вручається вся державна влада управління і суду" [55, с. 68]. На те, що князь у Русі судив особисто, звертав увагу і Числов П.І. [444, с. 186].  Крім великого київського князя судові функції здійснювали посадники, волостелі, тіуни, про що говориться в Руській Правді. Крім того, в Русі функціонували вотчинний суд, а також общинний суд. У зв'язку із запровадженням на Русі християнства судовими повноваженнями була наділена і церква, що розглядала справи, до яких були причетні церковні люди, а також справи про злочини у сфері шлюбних і сімейних відносин [465, с. 308-309; 36, с. 130].

Разом із регламентацією порядку досудового встановлення стосунків між сторонами конфлікту за допомогою "зводу" і "гоніння сліду" (тобто пошуку злочинця по залишених слідах), Руська Правда встановлювала і правила безпосереднього судочинства. При цьому слід підкреслити, що дослідники процесу в Русі вже давно майже одностайні у своїх висновках про те, що в Русі панував змагальний процес. Так, Ліновський В. зазначав, що постановлення Руської Правди передбачали "обвинувальне судочинство" [203, с. 8]. Дювернуа М.Л. писав: "Характер давнього суду за справедливим зауваженням одного з наших вчених, визначається змагальним відношенням сторін" [100, с. 179]. На змагальний характер процесу в Русі звертав увагу Володимирський-Буданов М.Ф. Він писав: "Суд є боротьба сторін перед судом" [55, с. 590]. Фойницький І.Я. констатував, що "наш давній процес носив приватно-позовий характер" [425, с. 32]. Характеризуючи сутність процесу на Русі, Чельцов-Бебутов М.О. стверджував: "Устрій процесу за Руською Правдою є безперечно змагальним (або обвинувальним), що характерно для епохи раннього феодалізму" [442, с. 634]. А, на думку вченого, сама "змагальна (обвинувальна) форма боротьби сторін природно виросла з тих методів розв'язання конфліктів, які існували ще в епоху родоплемінних відносин" [442, с. 637].

Про панування в Русі змагального процесу йдеться і в новітній літературі з історії держави і права України, із судоустрою і судочинства, кримінально-процесуального права України [193, с. 30; 443, с. 407; 97, с. 57; 190, с. 44; 243, с. 61; 148, с. 78; 389, с. 60]. Під час судового розгляду справи сторони активно змагалися перед судовим органом. Це змагання відбувалося в різних формах. Це міг бути, наприклад, судовий поєдинок. Сторона, яка отримала перемогу у поєдинку, визнавалася такою, що виграла справу. На Русі однією з форм змагання були ордалії у вигляді випробування залізом або водою. Так, у ст. 22 Просторової Правди говориться: "Тако же и во всех тяжах, в татбе и в поклепе; оже не будеть лиця, то тогда дати ему железо из неволи до полугривны золота; аже ли м(е)не, то на воду, оли то до дву гривен; аже мене, то роте ему ити по свое куны" [322, с. 65]. Про іспит залізом йдеться й у статтях 21, 85, 87 Просторової Правди. На думку Момотова В.В., до ордалій відносився і судовий поєдинок [238, с. 370].

Ще одним із засобів вирішення спорів у суді була присяга ("рота"), до якої судом залучалася та чи інша з сторін. Під час судового процесу сторонами могли використовуватися і такі судові докази, як особисте зізнання, свідчення "послухів" і "видоків", речові докази.

У Русі, на думку вчених, поряд із пануючим змагальним процесом мали місце і деякі елементи слідчого (розшукового) процесу. Так, Юшков С.В. писав: "У справах про злочини проти князівської влади застосовувалися форми слідчого процесу. Самі князі і їхні агенти вели слідство і самі судили" [476, с. 522]. На думку Чельцова-Бебутова М.О. , "безсумнівно у справах про злочини, що найбільш зачіпали інтереси пануючого класу, княжа влада застосовувала більш активні форми провадження" [442, с. 644]. Окремі риси інквізиційних методів процесу були притаманні церковному суду при розгляді віднесених до його компетенції справ. В той же час слід зазначити, що в цілому судочинство періоду Київської Русі не відзначалося жорстокістю ні в здобутті доказів, ні в покаранні [214, с. 13 ]. Греков Б.Д., провівши паралель між "Руською Правдою" і "Польською Правдою" та нормативними актами інших країн, зазначав, що Руська Правда відрізнялася лагідністю: вона не знала смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії [75, с. 534-546]. Таким чином, вже за часів Русі були закладені важливі засади змагального процесу і зафіксовані в нормах такого комплексного законодавчого  збірника, як Руська Правда.

У 30-х роках XII ст. Русь вступила в період феодальної роздробленості і на її території утворилося півтора десятка відносно самостійних князівств. У її південно-західній частині на українських землях подальше державотворення здійснювалося в межах Київського, Чернігівського, Переяславського, Волинського, Галицького (згодом Галицько-Волинського) князівств. У період феодальної роздробленості (XII-середина ХІV ст.) в українських князівствах функціонувала практично та ж судова система, що склалася за доби Русі. Так, у Галицько-Волинському князівстві суд не був відокремлений від адміністрації. Діяли світські і церковні суди. Найвищу судову владу здійснювали галицько-волинські князі і рада бояр. На місцях право здійснювати судочинство належало воєводам, волостелям. Судові повноваження мали й посадники, яких князь посилав у міста [370, с. 128]. Зазначені суб'єкти кримінального процесу в Галицько-Волинському князівстві, як і в інших українських князівствах при здійсненні судочинства керувалися процесуальними нормами, що містилися в Руській Правді, про дію якої в період феодальної роздробленості розповідається в літературі з історії держави і права [322, с. 25-26].