Утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки було проголошено на І Всеукраїнському з'їзді Рад, який працював 11-12 (24-25) грудня 1917 р. у місті Харкові [434, с. 350]. Після цього в Україні розпочалася боротьба за створення радянської моделі держави і права, в тому числі й органів захисту радянського режиму, серед яких були і нові судові органи.

Будівництво радянських судових органів розпочалося з постанови Народного Секретаріату України від 4 січня 1918 р. "Про введення народного суду", яким скасовувалися всі діючі до прийняття цієї постанови судові органи і такі інститути, як нотаріат, прокурорський нагляд, судові слідчі, пристави, присяжна і приватна адвокатура. Вводилися колегіальні місцеві народні суди, дільничні, повітові і міські [150, с. 14; 382, с. 7]. У постанові в загальних рисах визначався склад зазначених судів, порядок виборів суддів, провадження справ у судах. Не передбачалося ні апеляційного, ні касаційного оскарження судових рішень.

23 січня 1918 р. було прийняте "Положення про революційні трибунали", яким регулювалися питання організації та процесуальної форми діяльності цих трибуналів. Дуже спрощений порядок їх діяльності мав мало спільного з правосуддям. Але впровадити у життя зазначені законодавчі акти не вдалося у зв'язку з падінням радянської влади навесні 1918 р. І тільки наприкінці 1918 р. у процесі відродження влади Рад в Україні почали створюватися заново радянські судові установи. Виникла потреба в прийнятті нормативних актів як про судоустрій, так і про кримінальне судочинство. Важливим кроком у цій справі стало прийняття Радою Народних Комісарів (РНК) УСРР 14 лютого 1919 р. декрету "Про суд" [362] і затвердження 20 лютого 1919 р. "Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали" [362]. У цих нормативних актах знайшли закріплення основні положення кримінального судочинства. В подальшому вони були розвинуті у Інструкції до "Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали", яка була прийнята Народним комісаріатом юстиції УСРР 3 червня 1919 р. [132, с. 205-231]. Норми цього положення про попереднє слідство були багато в чому доповнені прийнятою НКЮ УСРР "Інструкцією для народних слідчих" [132, с. 232-259]. Але, на думку Землянського П.Т., зазначені нормативні акти "ще не являли собою Кримінально-процесуального кодексу" [132, с. 36].

Подальший розвиток кримінально-процесуального законодавства в УСРР розпочався наприкінці 1919 р. Протягом 1920 р. була видана низка циркулярів НКЮ УСРР, в яких містилися важливі положення кримінального судочинства і які мали на меті доповнити "Тимчасове положення про народні суди та революційні трибунали" від 20 лютого 1919 р. [320, с. 6-30].

Законодавчий досвід регулювання питань судочинства в УСРР в перші роки її існування знайшли розвиток у "Положенні про народний суд Української Соціалістичної Радянської Республіки" від 26 жовтня 1920 р. [376]. У цьому законодавчому акті норми про судочинство були певним чином систематизовані - він поділявся на розділи про загальні засади судочинства, а також про порядок судочинства на різних етапах кримінального процесу.

Подальше вдосконалення законодавства в галузі кримінального судочинства відбувалося у 1921 p., коли була запроваджена нова економічна політика (НЕП), що істотно вплинула на характер державно-правового будівництва в республіці. Серед законодавчих актів, що торкалися питань судочинства, слід назвати два акти, в яких містилися важливі процесуальні правила, що стосувалися касаційного провадження, а саме: "Про Верховний касаційний трибунал при ВУЦВК" від 27 квітня 1921 р. [376] і Положення "Про єдиний верховний трибунал УСРР" від 23 червня 1921 р. [338, с. 16-20]. Питання кримінального судочинства зачіпалися також у циркулярах та інструкціях, які в 1921 р. приймалися НКЮ УСРР. Так, в циркулярі від 25 жовтня 1921 р. "Про провадження кримінальних справ в нарсудах" містилися норми кримінально-процесуального права, що відносилися до попереднього слідства, віддання до суду та судового розгляду кримінальних справ [132, с. 91]. Одним із важливих нормативних актів НКЮ УСРР у галузі кримінально-процесуального права була "Інструкція для народних слідчих" від 18 червня 1921 р. Вона являла собою документ, що регламентував порядок провадження в такій стадії кримінального процесу, як попереднє слідство [132, с. 273-304].

Перехід УСРР до НЕПу обумовив необхідність змін і нових підходів до правового регулювання суспільних відносин в країні. Одним із засобів приведення республіканського законодавства до вимог часу стала кодифікація права, в тому числі і кримінально-процесуального, яка була здійснена в УСРР у 1922-1924 pp. Перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР (КПК) був затверджений Всеукраїнським ЦВК 13 вересня 1922 р. [376]. Це був дійсно комплексний законодавчий акт, який регулював провадження у кримінальних справах в органах попереднього слідства та в судах, визначав повноваження органів прокуратури на всіх стадіях кримінального процесу.

КПК УСРР 1922 р. проголошував такі демократичні засади як: гласність, усність і безпосередність судового процесу, його змагальність; провадження процесу мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіли цією мовою, права на перекладача; рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист. В той же час слід зазначити, що в цьому КПК відображалися дві паралельні судові системи, котрі склалися на той час, - революційні територіальні трибунали на чолі з Єдиним Верховним трибуналом УСРР і народні суди та губернські ради народних суддів. Органом судового нагляду за всіма судовими установами був Верховний судовий контроль НКЮ УСРР.

Система судів загальної юрисдикції виявилася громіздкою і потребувала спрощення. Необхідність існування революційних трибуналів в умовах мирного періоду відпала, тому Всеукраїнський ЦВК прийняв 16 грудня 1922 р. постанову "Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР" [376]. Згідно з Положенням, скасовувалися всі попередні судові органи і створювалась єдина система судів, яка складалася з: 1) народного суду у складі постійного судді; 2) народного суду у складі постійного судді і двох народних засідателів; 3) губернського суду; 4) Верховного Суду УСРР у складі: президії, пленуму, касаційних і судових колегій у цивільних і кримінальних справах. Положення передбачало крім єдиної системи народних судів тимчасову дію і спеціальних судів. Ними були: військові трибунали, транспортні трибунали, особливі трудові сесії народного суду, судово-земельні комісії, арбітражні комісії. Згідно з Положенням слідчі органи входили до судової системи.

На прийнятий у 1922 р. КПК УСРР почали впливати істотні чинники. Так, 30 грудня 1922 р. був утворений Союз РСР, до складу якого увійшла і Українська СРР. Союзні органи прийняли у 1924 р. "Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік". Тому виникла потреба привести законодавство УСРР про кримінальне судочинство у відповідність із загальносоюзними законами, що й було зроблено. Так, друга сесія ВУЦВК дев'ятого скликання затвердила 22 жовтня 1925 р. нове "Положення про судоустрій УСРР" [139]. Прийняття Положення про судоустрій УСРР 1925 p., а також "Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік" 1924 р., внесення змін до КПК УСРР 1922 p. вимагали прийняття нового кримінально-процесуального закону, який і було прийнято 20 липня 1927 р. Чинності він набирав з 15 жовтня 1927 р. [139].

КПК УСРР 1927 p., з одного боку, відтворював чималу кількість статей свого попередника КПК УСРР 1922 p., а з другого - містив низку статей, що по-новому регулювали діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду. Так, новий КПК УСРР розширив права слідчих і прокурорів у закритті кримінальних справ за відсутністю складу злочину [382, с. 105]. У той же час поруч з демократичними засадами діяльності зазначених органів, КПК УСРР 1927 р. включав положення, які не можна назвати демократичними. Так, наприклад, органам слідства, прокуратури, судам заборонялося відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальні справи або закривати їх на тій підставі, що в КК УСРР не передбачалося покарання за суспільно небезпечне діяння. Тобто КПК УСРР 1927 р. підсилював антидемократичну вимогу КК УСРР про аналогію закону. Згідно з КПК УСРР, захисник мав право брати участь у кримінальному процесі виключно зі стадії судового слідства. Крім того, визнавалося за можливе допитати захисника як свідка, якщо тому було щось відомо про злочини, передбачені статтями 542-5414 КК УСРР. Тим самим руйнувався принцип професійної таємниці захисника. Ці та деякі інші антидемократичні положення КПК УСРР 1927 р. дозволяли порушувати права громадян України і чинити безконтрольні розправи над тими, хто не мирився з радянським режимом.

У наступні декілька років після прийняття "Положення про судоустрій УСРР" 1925 р. і КПК УСРР 1927 р. до цих законодавчих актів вносилися деякі зміни і доповнення. Так, 1 жовтня 1928 р. НКЮ УСРР вилучив слідчих з відання судових органів і підпорядкував їх прокуратурі [380, с. 107]. 8 серпня 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову "Про спрощення судочинства" [139], а в 1929 р. - постанову "Про внесення змін та доповнень в КПК УСРР" [139]. Ці та інші обставини обумовили прийняття ВУЦВКом і РНК УСРР 11 вересня 1929 р. нового "Положення про судоустрій УСРР" [139]. Багато норм цього Положення кореспондувало нормам КПК УСРР 1927 р. У той же час слід зазначити, що воно передбачало функціонування так званих надзвичайних сесій Верховного Суду УСРР, Головного Суду Автономної Молдавської СРР і окружних судів. Подібні надзвичайні сесії були передбачені ще у постанові ВУЦВК від 16 грудня 1922 р. [376]. Цим органам при губернських судах були підсудні справи, які порушувалися органами ДПУ УСРР [162, с. 151].

Нове Положення про розгляд справ надзвичайними сесіями судів було затверджено ВУЦВКом і РНК УСРР 10 жовтня 1928 р. [139]. Діяльність у складі звичайних судових органів надзвичайних сесій обмежувала процесуальні права підсудних, що створювало умови для здійснення судовими органами незаконних репресій.

На рівень додержання закону при здійсненні попереднього розслідування і судового розгляду кримінальних справ упродовж 30-х і до початку 50-х років ХХ ст. безпосереднім чином впливав тоталітарний режим, який з 1929 р. відзначався масовими репресіями, свавіллям і беззаконням. Масові репресії здійснювалися здебільшого шляхом позасудових розправ через так звані особливі наради, колегії, "трійки", "двійки" [369]. "Однак, - як зазначалося в Указі Президента Союзу РСР "0 восстановлении прав жертв политических репрессий 20-50-х годов" від 13 серпня 1990 р., - і в судах попиралися елементарні норми судочинства" [314, с. 332; 110; 315, с. 312-316; 70, 274-278].

Репресивна політика позначилася і на кримінально-процесуальному законодавстві. Так, 1 грудня 1934 р. була прийнята постанова ЦВК СРСР "Про внесення змін в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік", якою встановлювався спрощений порядок розслідування і судового розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти, а саме: слідство мало бути скороченим (не більше десяти днів); обвинувальний висновок вручався обвинуваченому за одну добу до розгляду справи у суді; обвинувач і захисник усувалися від участі в суді; не допускалося касаційного оскарження вироків і подачі клопотань про помилування; вирок до найвищої міри покарання (розстрілу) приводився до виконання негайно після його постановлення [346; 221, с. 105].

На виконання зазначеної постанови ВУЦВК 9 грудня 1934 р. прийняв відповідну постанову "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УСРР", які передбачали спрощену процедуру розслідування і судового розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти [359].