Після входження частини України у 1654 р. до складу Московської держави національна державність українського народу проіснувала до початку 80-х років ХVIII ст. В той же час царизм здійснював цілеспрямований наступ "на права і вольності" українського народу. У 70-80-ті роки ХVIII ст. в Україні остаточно було ліквідовано гетьманство, зруйновано Запорізьку Січ, закріпачено селянство, створено Малоросійську колегію. Ліквідувавши у 1781 р. полково-сотенний устрій, Катерина ІІ запровадила в Лівобережній Україні адміністративний губернський устрій. З другої половини 90-х pp. ХVIII ст. губернська реформа розпочалася і на Правобережній Україні. У перші десятиліття XIX ст. російський уряд з метою зручного управління Україною здійснив певні зміни в її адміністративному поділі. Так, в 1803 р. в Україні вже було дев'ять губерній. Територія більшості губерній поділялася на повіти, частина українських губерній об'єднувалась у генерал-губернаторства [142, с. 192]. 3 новим адміністративним поділом України в значній мірі була пов'язана побудова тут судової системи. Так, на початку XIX ст. у таких українських губерніях, як Слобідсько-українська, Херсонська, Катеринославська та Таврійська судові системи були приведені у відповідність з судовою системою, що функціонувала у корінних губерніях центральної Росії [142, с. 194].  В той же час на Правобережній Україні, яка з 1569 р. по 1793 р. знаходилася у складі Речі Посполитої, а потім була приєднана до Російської імперії, до 1830 р. продовжувала діяти система польських судів, яку було ліквідовано царським указом від 30 жовтня 1831 р. "О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в Великороссийских губерниях" [276]. Судова система Правобережної України стала схожою з судовою системою Лівобережної України.

Про кримінально-процесуальне законодавство в Україні в перші десятиліття XIX ст. варто зазначити таке. В різних частинах України, що входили до складу Російської імперії, діяли різні нормативні акти, у тому числі і кримінально-процесуального характеру. Так, згідно з указом від 3 листопада 1796 р. "О встановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним порядкам" в Лівобережній Україні частково поновлювалося колишнє українське судочинство, скасоване внаслідок поширення на цю територію Катериною ІІ загальноросійського законодавства про судоустрій і судочинство. В Правобережній Україні поновлювалося польське судочинство, що ґрунтувалося на засадах польсько-литовського законодавства. І тільки указом царя Миколи I від 25 червня 1840 р. "О распространении силы и действия Российских гражданских законов на все западные возвращенные от Польши области" на Правобережну Україну була поширена дія Зводу законів Російської імперії 1832 р. [277]. Тим самим на території Правобережної України поширювалася дія і російського кримінально-процесуального законодавства.

Російське законодавство 15 квітня 1842 р. було введено в дію на території Чернігівської і Полтавської губерній [279]. У Слобідсько-українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях судочинство вже довгий час здійснювалося за нормами російського кримінально-процесуального законодавства. Таким чином, з 1842 р. на всю територію України, що перебувала у складі Російської імперії, поширювалися норми загальноросійського кримінально-процесуального законодавства. Ці норми перш за все містилися у таких законодавчих актах, як Соборне Уложення 1649 p., Статут Військовий 1716 p., а також указ 1723 р. "Про форму суду". Після того як з 1 січня 1835 р. набрав чинності Звід законів Російської імперії, в державі почали діяти кримінально-процесуальні норми, сконцентровані у книзі другій ХV тому зазначеного Зводу [230, с. 11]. За визначенням Сафронової І.П. і Зайцева Л.О. "ці норми, по суті, становили досить великий кодекс з певною системою побудови" [147, с. 378]. Книгу другу тому ХV Зводу законів Російської імперії Тертишник В.М. називає першим Кримінально-процесуальним кодексом Росії [389, с. 68]. На його думку, прийняття першого КПК Росії "було історичною подією - закон щодо процедури розкриття, розслідування злочинів та судочинства був відокремлений від інших законів, норми процесуального права систематизовані, кодифіковані і системно викладені в окремому законодавчому акті. Кримінально-процесуальне право стало самостійною галуззю права" [389, с. 68].

Друга книга ХV тому Зводу законів Російської імперії видання 1857 р., що мала назву "Законы о судопроизводстве по делам о преступлениях и проступках" (далі - "Законы…"), включала розділи: про кримінальне судочинство взагалі; про попереднє розслідування; про слідчі дії; про провадження в суді першої інстанції; про ревізію кримінальних справ у суді другої інстанції; про виконання вироків; про особливі форми провадження [341, с. 1-228; 372]. Провадження за нормами "Законов…" розділялося на три частини: попереднє слідство, суд і виконання судових рішень. Слідство належало поліції. В її компетенції також було провадження у справах про малозначні злочини.  Кримінальний процес був інквізиційним. Після закінчення попереднього слідства справа передавалася до суду, на який покладався обов'язок схилити обвинуваченого до зізнання у вчиненому злочині. Суд не мав права самостійно досліджувати докази. Він постановлював вирок на підставі показань, одержаних слідством, а сам свідків не допитував. Захисту у суді не існувало. Судове слідство було закритим. Панувала система формальних доказів. Зізнання обвинувачуваного поза судом, яке підтверджувалося свідками, було найкращим доказом. З цього приводу у ст. 316 "Законов…" говорилося: "Собственное признание подсудимого есть лучшее свидетельство всего света" [341, с. 58]. 3 метою отримання зізнання застосовувалися тортури [358, с. 39]. Вирок переглядався лише в порядку ревізії, оскільки в той час допускалося дуже обмежене оскарження [442, с. 734-744; 51, с. 43-50].

Перший крок у реформуванні кримінально-процесуального законодавства Російської імперії був зроблений 8 червня I860 p., коли вводився інститут судових слідчих і тим самим попереднє слідство відокремлювалося від поліції [280, с. 710-711]. Відтепер слідчі стали перебувати у штаті судового відомства, а їх правовий статус визначався затвердженими 8 червня I860 р. такими правовими актами, як "Учреждение судебных следователей", "Наказ судебным следователям" і "Наказ полиции о производстве дознания по происшествиям, могущим заключать в себе преступление или проступок" [280, с. 711-727].

Але радикальна судова реформа в Російській імперії відбулася у 1864 році. 20 листопада 1864 р. імператор Олександр ІІ затвердив проекти чотирьох судових статутів: "Устрій судових установлень", "Статут кримінального судочинства" (далі - СКС), "Статут про покарання, які накладали мирові судді". У цих статутах знайшли розвиток основні демократичні засади і інститути судової реформи, вперше на законодавчому рівні проголошені у законі від 29 вересня 1862 р. "Основні положення перетворення судової частини в Росії". Судова реформа по праву вважається "самою послідовною у ряді перетворень другої половини XIX ст. в Росії" [308, с. 202].

Говорячи про Судову реформу 1864 p., слід констатувати, що її впровадження в життя мало одним з своїх наслідків розвиток вищої юридичної освіти в державі, як важливу передумову забезпечення судових органів кваліфікованими юристами. Ця реформа також обумовила розвиток юридичної науки, здобутками якої стала поява численних праць, присвячених судовій реформі в цілому, найважливішим її складовим зокрема, кримінальному судочинству у тому числі. Серед найбільш ґрунтовних праць з судової реформи 1864 р. прийнято вирізняти фундаментальні праці вчених юристів ліберальної спрямованості другої половини ХІХ-початку XX ст. [274; 275]. Це перш за все праці таких авторів, як Арсеньєв, Брейтбург, Васьковський, Вікторський, Вінавер, Гернет, Гессен, Головачев, Джаншиев, Духовський, Карабегов, Кістяківський, Колмаков, Коні, Ніколаев-Харламов, Птіцин, Розін, Случевський, Таганцев, Тальберг, Тімановський, Тітов, Філіппов, Фойницький, Чебишев-Дмитрієв, Чубинський та інші. Багато з того, що міститься у працях цих авторів, не втратило значення і для сьогодення [50; 425; 90].

Приділялася певна увага судовій реформі 1864 р. і в радянські часи. Найбільш ґрунтовними серед робіт про цю реформу є праці Віленського Б.В., Коротких М.В., Чельцова-Бебутова М.О., Черкасової Н.В., Щербини П.Ф.

З початку 90-х років XX ст. коли в історико-правовій і в галузевих юридичних науках перестали панувати догмати марксистсько-ленінської методології, вчені-юристи частіше почали звертатися до досвіду судової реформи 1864 p., намагаючись враховувати все те, що може бути використане для створення досконалого сучасного судоустрою і судочинства. Так, Грошевий Ю.М. вважає, що в наш час "коли перед суспільством і державою стоїть завдання проведення судової реформи, корінних перетворень самих засад кримінального судочинства, досить корисно звернутися до дореволюційного законодавства, яке втілило в собі багато прогресивних ідей, безсумнівно, цікавих, актуальних для майбутніх змін" [83, с. 111]. 

На думку Михеєнка М.М. і Тертишника В.М., в сучасних умовах вельми доцільним є відродження мирової юстиції і відповідно мирового судочинства. Так, ще у 1991 р. Михеєнко М.М. доводив, що однією із складових якісно нової судової системи в Україні повинні бути мирові суди. "Мирові суди, - зазначав Михеєнко М.М. , - успішно діяли в Україні до революції і навіть деякий час після революції... До компетенції мирових суддів мають входити ті справи, які нині розглядають товариські суди, а також справи приватного обвинувачення (про легкі тілесні ушкодження і побої, наклеп, образи, самоуправство) та деякі інші" [233, с. 179].

Тертишник В.М., відносячи до позитивних моментів діяльності мирових суддів виборність, а отже незалежність суддів від інших гілок влади, простоту судового провадження і швидкість розгляду справ, слушно зауважує, що "цей досвід може бути використаний і в сучасних умовах" [388, с. 74]. Дуже високо  Тертишник В. і Тертишник О. оцінюють норми СКС про правовий статус потерпілого. "Згідно зі СКС (законодавчий акт, яким маємо пишатися), - зазначають ці автори, - потерпілий наділявся найширшими правами: ознайомлення з матеріалами кримінальної справи на будь-якій стадії процесу, присутність при провадженні будь яких слідчих дій, одержання компенсації за те, що відвідав суд, але засідання суду не відбулося через неявку підсудного тощо" [390, с. 50].

Торкаючись загальних рис судової реформи 1864 р. слід зазначити, що цією реформою було введено систему незалежних судів, де здійснювали правосуддя професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалося тільки право помилування. Згідно з "Устроєм судових установлень" було утворено мирову юстицію (мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів) та загальні суди (окружні суди, судові палати). В окружних судах для розгляду певної групи кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів. Також передбачалася реорганізація прокуратури і запроваджувалась адвокатура. Поступово нова судова система була запроваджена і в українських губерніях Російської імперії [472, с. 702].