Складовою частиною судових статутів 1864 р. був СКС [322, с. 120]. Він закріплював демократичні засади і інститути, перш за все такі, як: презумпція невинуватості, гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинувачуваного на захист, участь у процесі захисника, всебічне, об'єктивне дослідження і оцінка доказів за внутрішнім переконанням суддів, касаційне та апеляційне оскарження вироків. СКС дуже ретельно визначав умови і хід попереднього розслідування справи, порядок провадження справ у мировому суді і на з'їзді мирових суддів, в окружному суді і судовій палаті, а також порядок оскарження в апеляційній і касаційній інстанціях вироків. СКС 1864 р. закріпив так звану змішану (або континентальну) форму кримінального процесу, яка набрала свого класичного законодавчого виразу у кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. Пізніше ця форма процесу була сприйнята всіма континентальними державами, у тому числі і Росією [235, с. 9]. У зв'язку з цим слід зазначити, що попереднє слідство за СКС було засноване на розшукових засадах [61, с. 27].

Реалізація судових статутів 1864 р. незабаром показала царському уряду, що новий суд і нове судочинство серйозно розхитують підвалини самодержавства. Тому вже у 70-ті, а особливо у 80-90-ті pp. XIX ст. були прийняті законодавчі акти про внесення змін до судових статутів 1864 p., якими обмежувалися, або навіть частково скасовувалися демократичні засади як судоустрою, так і судочинства. Так, низкою законів істотно змінювався порядок розслідування і судового розгляду злочинів проти держави і обмежувалися права підсудних у цій категорії справ. Це такі закони: від 7 червня 1872 р. "Высочайше утвержденная новая редакция раздела второго книги третьей Устава уголовного судопроизводства, статей 1030-1061, о судопроизводстве по государственным преступлениям" [278, с. 808-812], від 9 травня 1878 р. "О подсудности и порядке производства дел о государственных преступлениях" [283, с. 335-337], від 9 травня 1878 p. "О временном изменении подсудности и порядка производства дел по некоторым преступлениям" [283, с. 335], а також "Положение о мерах к охранению государственного порядка и общественного спокойствия" від 14 серпня 1881 р. [281, с. 261-266]. 

Приймалися також і законодавчі акти, якими підривалися головні засади судових статутів 1864 p., зокрема, незалежність судової влади, незмінюваність суддів, гласність судочинства, розгляд кримінальних справ за участю присяжних засідателів тощо. Так, незалежність суду обмежувалася такими, наприклад, законодавчими актами, як "Положение о мерах к охранению государственного порядка и общественного спокойствия" від 14 серпня 1881 р., а також законом від 12 липня 1889 р. "Про земських начальників", яким ліквідувалася мирова юстиція і створювалась нова система судів - земські начальники (вони наділялися як судовими так і адміністративними повноваженнями стосовно селян), міські судді і повітові члени окружного суду [282, с. 508-535].

Накопичені на початок 90-х pp. XIX ст. майже 200 різного роду доповнень і змін до судових статутів 1864 р. покликана була узагальнити створена указом імператора Олександра ІІІ комісія для перегляду законоположень по судовій частині. Головним завданням цієї комісії було "звести воєдино те законодавство, котре протягом двадцяти-тридцяти років повертало судову реформу назад" [324, с. 25]. 2 травня 1899 р. робота над проектом нових редакцій судових статутів була завершена, а у 1901 р. доопрацьовані проекти були внесені на розгляд Державної ради. Але в силу ряду причин ці проекти так і не були затверджені.

Піднесення революційного руху в Російській імперії у 1910-1912 pp. підштовхнуло уряд до деяких змін у судовій системі держави. Так, законом від 15 червня 1912 р. "Про перетворення місцевого суду" передбачалося поновлення мирової юстиції [43, с. 636-734]. У зв'язку з цим багато статей СКС були викладені у новій редакції [454, с. 259-281]. Відроджувалися мирові суди і в окремих українських губерніях [33, с. 13]. Судові статути 1864 р. зі змінами і доповненнями до них діяли ще деякий час після падіння царського самодержавства в Росії в результаті Лютневої (1917 р.) революції.

Певні особливості мало кримінально-процесуальне законодавство, що застосовувалося в західноукраїнських землях. Правобережна Україна і Галичина продовжували залишатися у складі Речі Посполитої. Буковина, яка перебувала у складі Молдавського князівства з другої половини ХVІ ст., залишалася під владою Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванського (Семиградського) князівства, яке також перебувало під протекторатом Туреччини. Таке положення зберігалося до розділу Польщі у ХVIII ст. [142, с. 172]. В українських землях, які перебували під владою Речі Посполитої, функціонували в межах повітів гродські суди для розгляду кримінальних справ. Це були суди першої інстанції. Скарги на їх рішення спочатку розглядалися коронним судом у Варшаві, а з 1764 р. - Люблінським трибуналом. У містах функціонували лавні суди як суди першої інстанції. Скарги на рішення цих судів розглядав асесорський суд на чолі з канцлером. Судовий процес мав змагальний характер, але застосовувався й інквізиційний процес у найбільш тяжких злочинах [142, с. 174, 175].

У 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичина була загарбана Австрією, яка у 1774 р. захопила і Буковину. Якщо врахувати, що Австрія ще у 1526 р. поширила свою владу на Угорщину, у складі якої перебувало Закарпаття, то можна констатувати, що у другій половині ХVIII ст. всі західноукраїнські землі перейшли під владу Австрійської монархії [193, с. 134]. Внаслідок укладення компромісної угоди між двома частинами Австрійської імперії - Австрією та Угорщиною у 1867 р. утворилася Австро-Угорська імперія.

На території західноукраїнських земель, що перебували під австрійським пануванням (1772-1918 pp.), функціонувала розгалужена судова система [194, с. 57-67; 196, с. 137-139]. У зв'язку з поступовим поширенням на їх територію чинності австрійського права, цей процес охопив і законодавче забезпечення кримінального судочинства. Так, у Галичині в 1774 р. була запроваджена дія частини першої затвердженого імператрицею Марією Терезою у 1768 р. кримінального кодексу (відомий під назвою Терезіана), що регулювала питання процесуального права. У 1786 р. імператором Йосипом ІІ була затверджена загальна судова інструкція для судів усіх інстанцій, якою ретельно врегульовувався порядок розгляду справ судами.

Наступним правовим актом, що вміщував норми процесуального права, був запроваджений у Східній Галичині кримінальний кодекс, автором якого вважається австрійський криміналіст Зонненфельс і який у 1803 р. став чинним кодексом всієї Австрії. Друга частина цього кодексу містила норми кримінально-процесуального права, які діяли до 1853 p., коли був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство [193, с. 150]. І нарешті у 1873 p. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс (Статут кримінального судочинства), дія якого поширювалася і на Галичину [194, с. 73]. В ньому знайшли втілення демократичні засади судоустрою і судочинства, найбільш істотні з яких були закріплені ще в Конституції Австрії 1867 р. Так, кодекс регламентував функціонування такого інституту як суд присяжних, діяльність якого передбачалася ст. 11 Конституції Австрії 1867 р. [434, с. 233]. Згідно з кодексом до підсудності суду присяжних відносилися 22 види тяжких злочинів, за вчинення яких передбачалося позбавлення волі строком не менше як на п'ять років, а також 9 злочинів і 2 проступки політичного характеру. Для обвинувального рішення присяжних вимагалося не менше 2/3 голосів (вісім проти чотирьох) [425, с. 474]. Якщо присяжні виносили вердикт про винуватість підсудного, то судді визначали міру покарання [196, с. 138]. Стаття 45 КПК 1873 р. містила дуже важливе положення, згідно з яким обвинувачений як при дізнанні, так і при попередньому слідстві міг користуватися послугами захисника, який мав досить широкі права при здійсненні своєї захисної функції [61, с. 23-24]. Кодекс також проголосив незалежність членів прокуратури від судових установлень, при яких вони перебували, і надавав їм широкі повноваження при провадженні в кримінальних справах [425, с. 80]. Прокуратура порушувала кримінальне переслідування, припиняла або змінювала його, підтримувала його перед судом і приносила скарги на судові рішення в інтересах справи. В той же час і суд був незалежний від прокуратури і не підлягав її нагляду [425, с. 512]. Розгляд справ у суді ґрунтувався на таких засадах як усність, гласність, змагальність [194, с. 512]. У КПК 1873 р. дістала подальший розвиток засада вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів [38, с. 16]. Цей Кодекс був чинним в Україні з деякими змінами і доповненнями до розпаду Австро-Угорщини.

Таким чином, з другої половини XIX ст. на українських землях, діяло імперське кримінально-процесуальне право, непозбавлене певних демократичних засад. На подальшу долю зазначеного кримінально-процесуального законодавства істотно вплинули події 1917 р. в Російській імперії і 1918 р. в Австро-Угорщині.