Не зупинили істотних порушень законності в 1930 і наступних роках ані Конституція СРСР 1936 p., ані Конституція УРСР 1937 p., які закріпляли такі демократичні засади кримінального процесу, як право обвинувачуваного на захист, підкорення суду тільки закону, гласність судового засідання тощо. Більше того, постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. були внесені зміни до кримінально-процесуальних кодексів союзних республік, якими спрощений порядок розслідування і судового розгляду поширювався на справи про контрреволюційне шкідництво та диверсії [346].

Говорячи про законодавство 30-х років, слід зазначити, що деякі норми, що були за своїм характером кримінально-процесуальними, містив у собі прийнятий другою сесією Верховної Ради СРСР 16 серпня 1938 р. "Закон про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік" [145, с. 534-546]. Цей закон регулював питання судоустрою у всесоюзному масштабі, але в той же час формулював важливі засади розгляду кримінальних справ. Він вважається одним з джерел найважливіших норм радянського кримінального процесу. Так, у цьому Законі розвивалися засади гласності судочинства, забезпечення обвинуваченому права на захист, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону тощо, а також містилися норми процесуального характеру, що стосувалися таких питань, як віддання до суду; оскарження вироків, що не набрали законної сили; опротестування вироків, котрі набрали законної сили; порядок перегляду вироків, що не набрали законної сили і тих, що набрали законної сили [150, с. 61]. Таким чином поєднання в одному законі "судоустрійних" і процесуальних норм було одним із показників тісного зв'язку радянського судоустрою з радянським кримінально-процесуальним правом. На такий зв'язок звертав увагу, наприклад, Строгович М.С. [373, с. 97; 469, с. 596].

Прийняття союзного Закону про судоустрій 1938 р. стало поштовхом для розроблення проекту КПК СРСР, який і було створено у 1939 р. Проект КПК СРСР був обговорений і схвалений науковою сесією Всесоюзного інституту юридичних наук [469, с. 398]. Обговорювався він і на сторінках юридичних видань. Так, зі статтею "Основні принципи проекту кримінально-процесуального кодексу СРСР" на сторінках журналу "Советская юстиция" виступив Арсеньєв Б., у якій охарактеризував проект у цілому, а також з детальним аналізом окремих його інститутів [9, с. 14-19, с. 10-14, с. 34-37]. Особливу увагу автор статті звернув на ст. 1 проекту, яка визнавала завдання цього кодексу таким чином: "Кримінально-процесуальний кодекс Союзу РСР має своїм завданням захист соціалістичної держави робітників і селян, встановленого в ньому суспільного і державного устрою, соціалістичної системи господарства і соціалістичної власності, прав і законних інтересів громадян СРСР.

КПК СРСР установлює на всій території держави єдиний для всіх громадян порядок здійснення кримінального правосуддя, обов'язковий для всіх органів суду, прокуратури, розслідування, адвокатури і для всіх осіб, учасників у справі" [9, с. 17]. Як бачимо, КПК СРСР повинен був у першу чергу захищати права і інтереси не громадян, а держави. Такий підхід до прав громадян як другорядних був характерною рисою тоталітарної держави.

За спостереженнями Якупова Р.Х., для тоталітарного режиму, що привів до створення органів позасудової розправи, процесуального спрощення, згортання процесуальних гарантій особи, зменшення строків розслідування, обмеження прав обвинуваченого на захист, впровадження в судову практику тез про вирішальне значення у доказуванні зізнання обвинуваченого і можливості здійснення його на основі "максимальної" імовірності фактів, наданих обвинуваченням у справах про контрреволюційні злочини, був характерним перехід "до змішаної, переважно розшукової, форми кримінального судочинства і навіть до його чисто розшукової форми" [143, с. 5].

В обговоренні проекту КПК СРСР взяли участь й інші фахівці. Так, Гродзинський М.М., проаналізувавши таку проблему, як змагальність в стадії віддання до суду, запропонував свій варіант порядку віддання до суду який більш ґрунтовно забезпечував обвинувачуваному право на захист у зазначеній стадії кримінального процесу [76, с. 9]. Цілу низку пропозицій Гродзинський М.М. запропонував до розділів проекту, присвячених оскарженню судових вироків [77, с. 9-15, с. 14-17, с. 12-18]. Із дуже цікавою і аргументованою пропозицією стосовно розширення у КПК прав потерпілого виступив П. Купко, який, зокрема зазначив, що "у союзному кримінально-процесуальному кодексі необхідно точно і ясно викласти права потерпілого як сторони у кримінальному процесі в бік їх розширення. Це розширення прав потерпілого повинно відбуватися як за рахунок розширення справ, у яких потерпілому надається право підтримки обвинувачення, так і за рахунок прав потерпілого брати участь у процесі як сторона в усіх інших справах" [197, с. 25]. 3 різкою критикою позиції Купка П. виступив Арсеньєв Б., зазначивши, що радянський кримінальний процес не встановлював спеціальних прав для потерпілого. "За нього, замість нього, - твердив Б. Арсеньєв, - здійснюючи одночасно і тим самим загальнодержавні завдання, органи розслідування, прокуратури і суду захищають всякого ображеного, всякого, стосовно кого вчинено злочин. Інтереси потерпілого співпадають із інтересами загальнодержавними; між державою і особою нема протиріч; благо держави є благо особи, благо особи - благо держави" [8, с. 19]. Як бачимо, аргументація Б. Арсеньєва базується на панівній у той час соціальній доктрині пріоритету державних інтересів над особистими.

Процес розроблення і прийняття нового кримінально-процесуального законодавства був призупинений війною, яку розпочала Німеччина проти СРСР. Війна поставила нові завдання, покликані забезпечити порядок і необхідні умови для перемоги над загарбником. Тому вже 22 червня 1941 p. приймається Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про оголошення в окремих місцевостях СРСР воєнного стану", згідно з яким серед інших називалася й Українська РСР [144, с. 581-582; 337, с. 124]. Згідно зі ст. 7 цього Указу, як виняток із чинних правил про розгляд судами кримінальних справ у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися на розгляд військових трибуналів.

Військовим властям надавалося право передавати на розгляд військових трибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені кримінальними кодексами союзних республік, якщо командування визнавало це необхідним за обставинами воєнного стану. В Указі визначалося, що вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягають і можуть скасовуватися або змінюватися лише в порядку нагляду. Крім того в Указі зазначалося, що розгляд справ у військових трибуналах повинен провадитися за правилами, встановленими "Положенням про військові трибунали в районах воєнних дій", яке було затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. [337, с. 219-222]. За Положенням відповідні військові трибунали мали розглядати справи у складі трьох постійних членів по закінченні 24-х годин після вручення обвинуваченому копії обвинувального висновку. Положення визначало порядок припинення виконання вироків, які передбачали застосування вищої міри покарання (розстрілу). Таким чином,  під час війни на території УРСР, де функціонувала радянська влада, військові трибунали [162, с. 333] при розгляді кримінальних справ використовували дуже спрощені форми судочинства [141; 368, с. 180-214]. Даючи оцінку такому судочинству, Якупов Р.Х. обґрунтовано вважає, що "введення надзвичайних судів зі спрощеною процедурою судочинства у справах про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки у воєнний час (1941-1945 pp.), означало перехід до відвертої і неприкритої розшукової (інквізиційної) форми кримінального процесу" [143, с. 5].

Після закінчення війни кримінально-процесуальні норми, викликані надзвичайними обставинами цього часу, були скасовані. Тим самим у повній мірі відновлювалася дія норм КПК УРСР 1927 р. У перші післявоєнні роки корінних змін у кримінально-процесуальному законодавстві не відбулося. В цей час панувала "переважно розшукова форма кримінального судочинства" [143, с. 5]. Зміни в кримінально-процесуальному законодавстві розпочалися після смерті Й.В. Сталіна. Крім перетворень у галузі судоустрою в 50-х pp. деяких змін зазнало і кримінально-процесуальне законодавство, зокрема, пов'язане з переглядом норм кримінального судочинства, що встановлювали винятковий порядок розслідування і судового розгляду справ про терористичні акти і контрреволюційні злочини. Це було зроблено Президією Верховної Ради УРСР, яка 14 травня 1956 р. прийняла Указ "Про скасування статей 1131, 2251, 2252, 2381, 3151 і 3152 Кримінально-процесуального кодексу Української РСР" [54], а в травні 1956 p. - Указ про внесення змін у статті 282 і 286 КПК УРСР, якими регламентувався порядок дебатів сторін у кримінальному процесі [54; 402, с. 93-142]. Слід додати, що до середини 50-х pp. у державі був накопичений величезний досвід застосування норм кримінально-процесуального законодавства [58]. Крім того, на цей час значних успіхів досягла і наука кримінального процесу, представлена в кінці 50-х pp. великою кількістю праць вчених-процесуалістів, зокрема таких як Голунський С.А., Гродзинський М.М., Карев Д.С., Перлов І.Д., Полянський М.М., Ривлін А.Л., Строгович М.С., Чельцов-Бебутов М.О. та інші [286; 2, с. 9-11, 13].

У той же час за станом на середину 1950-х pp. законодавство про судочинство, яке складалося із загальносоюзних законодавчих актів та кримінально-процесуальних кодексів союзних республік, було таким, що приймалося у різний час і тому відображало особливості того чи іншого періоду розвитку радянської держави. Крім того, дійсно "більшість із цих законів, як застарілі, не відповідали новим завданням подальшого розвитку радянського суспільства, а деякі суперечили один одному і Конституції СРСР" [102, с. 442-443].

Таким чином, існували всі передумови для створення досконалого кримінально-процесуального законодавства. Важливим кроком на шляху досягнення цієї мети було прийняття Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. "Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік" [46; 267; 249]. Вони стали правовою базою, на засадах якої створювалися в союзних республіках нові кримінально-процесуальні кодекси. В УРСР такий Кодекс був затверджений 28 грудня I960 р., а введений в дію з 1 квітня 1961 р. До нього у відповідні розділи були без змін включені всі норми "Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік" 1958 p., деякі норми раніше чинного кримінально-процесуального законодавства з урахуванням слідчої та судової практики, а також досягнень радянської науки кримінального процесу [255, с. 5].

Як зазначав Галаган І.С., "структура КПК УРСР I960 р. по суті залишилася колишня. Кримінально-процесуальні норми розміщені по розділах і главах відповідно до розгортання провадження у кримінальній справі. Норми загального порядку, що виходять за межі окремих стадій процесу, вміщені у розділі першому" [64, с. 90-112]. КПК УРСР віддзеркалював процес "відбудови змішаної, змагально-розшукової форми кримінального судочинства" [143, с. 5].

Трапилося так, що КПК УРСР I960 р. [54] виявився чинним більше ніж сорок років. За такий тривалий період держава і право УРСР пройшли декілька етапів, а саме: кілька років періоду десталінізації; період уповільнення темпів суспільного розвитку і застою (середина 1960-х - середина 1980-х років); період перебудови (1986-1991 pp.) [149, с. 577-578]. Чинним КПК УРСР I960 р. залишився і в період розбудови Української незалежної держави (1991 р. - наш час).