Конституція України (ст. 40) гарантує можливість кожній людині безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб. Порядок подання і розгляду звернень громадян регламентується  Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. [187] (зі змінами), Указами Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" від 19 березня 1997 р. (№ 241/97) і "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення" від 13 серпня 2002 р.     (№ 700/2002).

Стаття 40 Конституції України не передбачає жодної можливості обмеження закріпленого в ній права. Коло осіб, які мають право на звернення, в Україні не обмежене. Не обмежене також коло установ та посадових осіб - адресатів такого звернення; не встановлений перелік питань, що можуть бути предметом звернень. Таке конституційне регулювання надає широкий простір для політичної активності громадян у цьому напрямку.

Звернення громадян, залежно від їх предмета, можна умовно поділити на звернення: а) зі суспільно значущих, публічних питань, що є вирішальними з точки зору участі громадян в управлінні державними справами; б) з особистих питань. Бажано, щоб громадяни зверталися в державні установи не тільки з особистих, але якомога частіше і з питань, що мають суспільне значення. Щодо участі громадян в управлінні державними справами, вирішальними є звернення, які мають суспільне значення чи принаймні претендують на таке. Право громадян на звернення може бути реалізоване тільки в ініціативному порядку. Його реалізація передбачає прояв особистої ініціативи та зацікавленості громадян при вирішенні питань державницького характеру.

У деяких конституціях європейських держав встановлено, що з колективними петиціями можуть звертатися тільки "законно створені організації" ("визнані законом корпорації та об'єднання") або їх "установчі органи" (ст. 11 Основного Закону Австрії, ст. 28 Конституції Бельгії, ст. 27 Конституції Люксембургу, ст. 47 Конституції Румунії). Законодавство України не висуває такої вимоги, тому невизначеною залишається процедура складання і підписання колективних письмових звернень. Для конституційного законодавства характерне найбільш загальне регулювання, щоб залишити простір для розсуду громадян, оскільки "зарегульованість" спричиняє формалізм. Але на законодавчому рівні необхідно закріпити мінімальні вимоги до колективного звернення - для того, щоб забезпечити його результативність.

Ознакою глобальної демократизації суспільних відносин вважається визнання права індивіда на звернення до міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій зі скаргою на державу про порушення прав особи. Представляється, що складовою частиною права участі громадян в управлінні державними справами є звернення лише до державних органів, посадових і службових осіб України (ст. 40 Конституції України), але не до міжнародних установ (ч. 4 ст. 55 Конституції України). Звернення до міжнародних правозахисних установ не характеризує участь у внутрішніх справах держави, оскільки скарга подається проти самої держави як суб`єкта-опонента.

У Конституції України немає терміну "петиція", він запозичений науковцями з іноземної правової та політологічної літератури, а у Конституції замінений загальним поняттям "звернення". У вітчизняній та закордонній юридичній літературі немає єдиного підходу до трактування цього терміну, але здебільшого вчені-конституціоналісти зазначають, що петиції - це звернення з суспільно значущих питань, які мають переважно колективний характер [63, с. 104; 92, с. 87; 146, с. 170]. За такого визначення, петиції найбільш яскраво характеризують участь громадян в управлінні державними справами.

В умовах широкого використання комп'ютерних технологій останнім часом все частіше наголошується на необхідності переглянути парадигму державного управління. Поодинокі реакції на звернення з допомогою "гарячих ліній" не вирішують проблеми. На думку деяких учених, цю суперечність покликаний розв'язати "електронний уряд" - це уряд, у якому вся сукупність як внутрішніх, так і зовнішніх зв'язків і процесів підтримується й забезпечується відповідними інформаційно-комп'ютерними технологіями [13]. Такий підхід дозволив би деперсоніфікувати взаємовідносини громадян і державних чиновників, дистанційно здійснювати управлінські функції, залучити більше громадян до прийняття державно-значущих рішень, значно спростити процедури масового опитування громадської думки, забезпечити інформаційну відкритість діяльності державних органів.

Доступ до інформації державних структур може бути спрощений за допомогою створення Інтернет-сайтів державних органів, які надавали б докладну інформацію про їх діяльність, нормативно-правові та індивідуальні акти, що ними приймаються, стан руху справ з розгляду звернень громадян, а також можливості інтерактивного режиму спілкування з державними органами і посадовими особами за допомогою електронної пошти. На сьогодні у ряді міністерств і відомств України Інтернет-сайти створено. Кабінет Міністрів України на початку 2004 р. виділив кошти на розвиток інформаційної системи "Електронний уряд". Часи прийому державних службовців обмежені, і відтепер громадяни можуть звернутися до деяких представників влади електронною поштою. Щомісяця на урядовий портал заходять більше півмільйона користувачів [75]. У майбутньому планується і введення системи електронних підписів, які вже широко застосовуються у державних апаратах країн Євросоюзу.

Але необхідно визнати, що у теперішній суспільно-економічній ситуації в Україні створення електронного уряду є доволі проблематичним. Виникає чимало питань: по-перше, як реєструвати звернення громадян, що надійшли електронною поштою, для подальшого контролю за їх розглядом? По-друге, сучасні комп'ютерні системи є високорозвиненими, але це все ж таки машини, що не виключають можливість збоїв, коли може бути обмежений доступ до електронних документів (а "рукописи - не горять"). По-третє, у зв'язку з низьким рівнем матеріальної забезпеченості населення України, доступ до мережі Internet має порівняно невеликий процент громадян, а суб'єктами звернень найчастіше є особи саме з малозабезпечених верств населення. Тому для впровадження таких високотехнологічних систем врядування необхідно матеріально забезпечити їх реальне функціонування, наприклад, можливість подати звернення через комп'ютерні ресурси юридичних консультацій, забезпечити навчання громадян у цьому напрямку, починаючи з загальноосвітніх шкіл, безкоштовні консультації. Отже, це питання майбутнього.

Кількість звернень громадян до державних органів влади є своєрідним показником якості виконання ними своїх функціональних обов`язків [72,      с. 315]. Якщо розглянути кількісні показники, всього у 2003 р. до Кабінету Міністрів України з усіх регіонів України та з-за кордону з урахуванням колективних надійшло 241 213 звернень громадян, що свідчить про істотне (на 25,2 %) збільшення їх кількості порівняно з попереднім роком. Усього до центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у 2003 р. надійшло близько 400 тисяч звернень громадян [130].

Тенденція до зростання кількості звернень громадян на адресу Президента та Кабінету Міністрів Україні, що спостерігалася у 2003 р., збереглася і в подальшому. Протягом першого кварталу 2004 р. на адресу Президента України надійшло 35,4 тис. пропозицій, заяв і скарг громадян, що на 27 % більше, ніж за відповідний період 2003 р. Колективних листів отримано понад 2 тис. (що також на 42 % більше); враховуючи, що під частиною з них стоять сотні підписів, загалом звернулося 114,2 тис. громадян, що на 30,1 % більше, ніж за відповідний період минулого року [153]. Аналогічні цифри для Кабінету Міністрів України складають відповідно 12 176 звернень і 50,2 %. Це відбулося, передусім, за рахунок збільшення удвічі звернень з питань соціального захисту, зокрема щодо перерахунку та збільшення розміру пенсій - 45,4 % звернень; про забезпечення законності та охорони правопорядку, прав і свобод громадян йшлося у 8,4 % звернень (у значній частині - про невиконання рішень судів, у тому числі з виплат боргів по зарплаті); з питань фінансів, податків та зборів - 6,04 %, комунального господарства - 5,31 %, праці та зарплати - 5,22 %, аграрної політики - 3 %, охорони здоров'я - 2,56 %, освіти, науки, культури і спорту - 2,22 %, діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади - 1,86 % [64]. 

По-перше, в основному у зверненнях громадяни порушують питання соціально-економічного, а не політичного характеру. Це свідчить про те, що для того, щоб громадяни були зацікавлені політичною ситуацією, необхідний достатній життєвий рівень. По-друге, хотілося б сподіватись, що таке збільшення кількості звернень обумовлене підвищенням рівня довіри людей до державних органів, а не недостатністю заходів із забезпечення прав громадян, що вживаються центральними та місцевими органами державної влади. 

Звернення громадян мають бути покладені в основу реальних адміністративних рішень, служити засобом їх апробації. Необхідно посилити участь громадськості у контролі за виконанням адміністративних рішень. Для цього в юридичній літературі пропонується, зокрема, запровадити процедуру громадського запиту з метою отримання громадянином інформації про рішення органів виконавчої влади, заплановані дії [61, с. 28]. На практичному рівні здійсненню права громадян на звернення має сприяти спрощення адміністративних формальностей, подолання надмірного бюрократизму і паперової тяганини з найнижчих до найвищих ланок управління, перетворення громадянина з "прохача" на рівноправну сторону у процесі взаємодії державної влади і громадськості.

Одним з важливих і суперечливих кроків реформування судової системи в Україні є закріплення у ст. 124 Конституції України положення про безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, яке викликало багато дискусій серед правознавців.

Існує думка, що участь громадян у реалізації правосуддя може здійснюватися в прямих чи опосередкованих формах. До перших належать суд присяжних і народних засідателів, до других - всі інші, у тому числі участь як громадських захисників і обвинувачів, поручителів, свідків і т.д. [92, с. 118, 119]. Вважаємо, що особи, які входять до другої групи, не є учасниками здійснення правосуддя, оскільки не беруть участь у прийнятті судових рішень, ухваленні вироків. Вони можуть лише вплинути на переконання осіб, які приймають або беруть участь у прийнятті таких рішень (суддів, присяжних, народних засідателів). Дійсну участь у здійсненні правосуддя беруть тільки народні засідателі і присяжні, а судді безпосередньо здійснюють правосуддя.