Практично необмеженої свободи зборів немає в жодній країні. Органи влади дають відповідний дозвіл, правоохоронні органи забезпечують суспільний порядок при їх проведенні. У юридичній літературі іноді пропонується визначити "зони" для проведення масових заходів [63, с. 118], але це було б суттєвим обмеженням конституційного права громадян на мирні збори.

Чимало труднощів викликає вибір порядку організації публічних заходів: дозвільний, сповіщальний чи вільний (явочний). Конституція України (ч. 1 ст. 39) вимагає завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення таких публічних заходів. Порядок проведення публічних заходів як в Україні, так і в Росії іменується сповіщальним (тобто таким, що не потребує дозволу), але, як пише М.В. Баглай, сповіщальним його можна назвати з великою часткою умовності. Насправді це дозвільний порядок, оскільки все ж передбачається санкціонування (дозвіл) властей на проведення публічного заходу. Треба визнати, що такий порядок більше відповідає настільки складному і "вибухонебезпечному" колективному праву громадян, ніж просте сповіщення [11, с. 218]. Європейські правозахисні структури дотримуються думки, що наявність процедури одержання попереднього дозволу для проведення публічних зборів не суперечить суті цього права [43, с. 394].

Досвід європейських країн свідчить, що об'єктивно визначити наявність підстав для заборони або припинення демонстрації досить складно. Всі демонстрації межують з політичними конфліктами, а отже - протизаконністю, посяганням на громадський порядок. "Часто обставини визначають, є організований протест законним чи ні" [277, с. 233]. Не зважаючи на це, критерії визначення судом наявності інтересів національної безпеки та громадського порядку, необхідності запобігання заворушенням чи злочинам, охорони здоров`я населення, захисту прав і свобод інших людей для заборони масового заходу (ч. 2 ст. 39 Конституції України) слід встановити в конституційному законодавстві з тим, щоб уникнути можливостей незаконного обмеження передбаченого Конституцією права.

Конституційні норми мають загальний характер, тому порядок організації і проведення в Україні зборів, мітингів, походів і демонстрацій має бути врегульований окремим законом. Лише одне з основних політичних прав - право на мирні збори - не одержало докладної регламентації у галузевому законодавстві, але потребує такої. Закон "Про порядок організації та проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій в Україні" має встановити мінімально необхідні вимоги до порядку здійснення цього права з метою забезпечити громадський порядок, права і свободи учасників публічної акції та інших людей; визначити термін і процедуру завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення публічного заходу, підстави і порядок встановлення судом обмежень у реалізації громадянами цього права.

У Конституції України, як до речі і в конституціях зарубіжних країн (наприклад, ст. 103 Конституції Латвії), не конкретизується термін "завчасного" сповіщення, тому, звичайно, це питання є предметом законодавчого регулювання. Конкретні строки завчасного сповіщення, що будуть визначені в законі, мають надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи місцевого самоврядування вжити підготовчих заходів щодо забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей, при потребі (згідно з ч. 2 ст. 39 Конституції України) звернутися до суду для вирішення спірних питань, повідомити організаторів публічного заходу про рішення суду в разі обмеження проведення такого заходу. Зважаючи на це, такий термін не може бути меншим принаймні за тиждень (7 днів).

Свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір (ст. 34 Конституції України), інколи відносять до політичних [220, c. 151] або культурних (духовних) [171, с. 27] прав і свобод. На нашу думку, ці права є переважно особистими (навіть у Конституції України вони композиційно закріплені у блоці особистих прав), але можуть набувати політичного, економічного, екологічного, культурного та ін. змісту. Право на інформацію становить, скоріше, гарантію політичних прав.

Найбільш обґрунтованою, на наш погляд, є думка Ю.А. Дмитрієва, що існують "пограничні" права і свободи, які за тих чи інших умов суспільного розвитку одночасно можна віднести до декількох груп. Таким, вважає вчений, є право громадян на свободу слова [54, с. 44, 45]. За термінологією  Б. Чичеріна, свобода слова, "свобода зборів і товариств", "право прохань" складають "перехід" від особистих прав до політичних [259, с. 201]. Таким же, на нашу думку, можна вважати право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55 Конституції України).

Включення свободи слова до тієї чи іншої групи прав Ю.А. Дмитрієв ставить у залежність від форми її реалізації: свобода слова стає суб'єктивною політичною свободою у випадку реалізації її за допомогою засобів масової інформації [54, с. 52]. На наш погляд, у засобах масової інформації можуть висловлюватися не тільки політичні, але й будь-які інші інтереси (особисті, соціальні, екологічні тощо). Тому є інший критерій віднесення свободи слова до певної групи суб'єктивних конституційних прав - предмет інформації (у політичній сфері це - публічні, суспільно значущі інтереси). Хоча, звісно, в реальному житті при розгалуженості і комплексності суспільних відносин, таке розмежування іноді є досить складним і доволі умовним.

Усі конституційні права, свободи і обов'язки громадян в основних законах закріплюються у вкрай загальній формі. Безумовно, Конституція не може і не повинна давати вичерпного опису всіх тих прав і свобод, якими вона наділяє громадян, оскільки це задача поточного законодавства [243,      с. 86]. Держава у конституційному законодавстві пропонує для реалізації прав і свобод уже "готові рецепти" [149, с. 25] форм і відповідні гарантії. Але форми участі громадян у політичному житті численніші та різноманітніші. У процесі розвитку суспільно-політичного життя можливий пошук все нових і нових форм політичної активності громадян, що виходять за межі традиційної участі у виборах. Конституційно-правового регулювання набувають лише найбільш значущі з них.

Прикладом нових, не закріплених у конституційному законодавстві форм політичної участі громадян, є залучення не тільки до формування вищих органів державної влади (вибори), але й до розробки законопроектів, вироблення і реалізації проектів державних політичних рішень (громадські експертні консультативні ради при вищих державних органах; громадські обговорення законопроектів та інших рішень); громадський контроль - наприклад, система регулярних зустрічей і звітів не тільки народних депутатів, але й посадових осіб органів управління перед громадянами; участь у роботі політичних партій, відповідних громадських організацій (наприклад, Комітету виборців України), участь у політичних кампаніях, проведенні правових освітніх і виховних заходів тощо. Необхідною є різноманітність, гнучкість, зручність форм участі громадян в управлінні.