Багато з сучасних конституційних актів європейських держав щодо здійснення правосуддя самим народом обмежуються загальною формулою про участь народу у відправленні правосуддя (ст. 91 Конституції Австрії), про здійснення правосуддя ім`ям народу (ст. 101 Конституції Італії) або вказівкою на той факт, що народ є єдиним джерелом судової влади (ст. 117 Конституції Іспанії). Суди присяжних існують у країнах, що сприйняли англосаксонську правову систему. Однак сьогодні їх роль і значення у громадській думці знижуються. Хоча зараз суди присяжних широко розповсюджені (Австрія, Бельгія, Великобританія, Латвія, Литва, Іспанія, Канада, Росія, Швейцарія, Естонія та ін.), тенденція згортання їх діяльності спостерігається практично повсюди. Становлять виняток лише постсоціалістичні держави [220, с. 397, 398]. У переважній більшості західноєвропейських країн має місце повне відмовлення від суду присяжних. У різних комбінаціях у цих країнах (Франція, Німеччина, Італія, Греція, Данія, Фінляндія, Швеція, Австрія й ін.) діють колегії у складі професійних і непрофесійних суддів (шефенів, народних засідателів) [209, с. 9]. У РФ з майже дев'яноста суб`єктів Федерації суди присяжних функціонують лише у дев'яти [156, с. 233].

Зрозуміло, що в Україні норма про участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних уведена з метою демократизації судочинства. Намір відродження цих інститутів обумовлений намаганням розширити можливості участі громадян у здійсненні державної влади, забезпечити незалежність суду і зробити його діяльність більш відкритою і демократичною, надійніше захистити права і свободи людини. Але в реалізації цих настанов виникло чимало труднощів. Перший інститут для України не є новим, адже в СРСР народні засідателі нарівні з професійними суддями здійснювали правосуддя в цивільних та кримінальних справах, але за сучасним українським законодавством він має бути модернізований. Щодо суду присяжних, цей інститут був притаманний вітчизняному правосуддю в період з 1864 р. до 1917 р., використовується у деяких зарубіжних країнах і є новим для України.

Перевагами суду присяжних вважається велика колегіальність (що зменшує імовірність судової помилки), незалежність, гласність і показовість. Суд присяжних бере на себе відповідальність за прийняте рішення по кримінальній справі (тим самим істотно послаблюються підстави для обвинувачення органів влади у незаконності їх ухвалення); він дозволяє забезпечити узгодження загальнодержавної свободи, вираженої в законі, з позицією громадянського суспільства, представленого громадянами; дозволяє уникнути обвинувального ухилу при вирішенні кримінальних справ; це одна з ефективних форм контролю суспільства за відправленням правосуддя, механізм захисту прав і свобод людини і громадянина від сваволі виконавчої і судової влади; у судах присяжних найбільш повно виявляються сутність і значення змагальності у судочинстві [7, с. 238; 91,     с. 20; 230, с. 16].

Противники запровадження суду присяжних аргументують свою думку тим, що для цього необхідні великі матеріальні витрати; вердикти присяжних можуть залежати від випадкових чинників, зокрема, емоційного стану, соціальних та ідеологічних стереотипів присяжних (у психологічному аспекті в більшості випадків колегія присяжних - суб'єктивніша, ніж професійний суд); судовий процес "гальмується" через часті неявки в судове засідання народних засідателів (встановлено, що значна частина народних засідателів фактично не бере участі у розгляді справ і, більше того, не бажає брати її в майбутньому), складним є їх добір, існує проблема юридичної грамотності членів суду присяжних [7, с. 242; 140, с. 291, 296].

У Законі "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. [196] зазначається, що участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком (ч. 3 ст. 5). У наступних статтях Закону мова також йде про обов'язок народних засідателів і присяжних повідомити суд про обставини, що виключають можливість участі особи у здійсненні правосуддя (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 69); залучення народних засідателів і присяжних до виконання обов'язків у суді (ст. 71); їх обов'язок вчасно з'явитися за запрошенням суду для участі в судовому засіданні, причому неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду (ч. 5 ст. 71).

Реалізація людиною, громадянином свого права на щось - це його право, а не обов'язок. Здійснення того чи іншого права - це можлива, а не належна поведінка. Примусовий аспект тут неприпустимий [243, с. 163]. Тому конституційна обґрунтованість наведених положень закону про судоустрій викликає сумніви, оскільки в Конституції України не закріплений такий конституційний обов`язок. Участь громадянина у відправленні правосуддя як народного засідателя чи присяжного є суб'єктивним правом, яке він може реалізувати за власним бажанням (при складанні їх списків має враховуватися бажання таких осіб, наприклад, активістів відповідних громадських організацій), з урахуванням досвіду, вільного часу, зацікавленості у питаннях здійснення правосуддя.

Питання запровадження суду присяжних на практиці в Україні залишається невирішеним. Необхідна розробка методики добору присяжних для розгляду конкретної справи [211, с. 13]. При реалізації конституційно-правових настанов щодо суду присяжних необхідною буде перебудова правосвідомості й уявлень про здійснення правосуддя як законодавців, суддів, правоохоронних органів, так і громадян України (у тому числі майбутніх народних засідателів і присяжних), забезпечення правової підготовленості, психологічної стійкості та об'єктивності останніх (адже судова влада, на відміну від законодавчої та виконавчої, має бути абсолютно деполітизованою).

Кроком до вирішення проблеми набуття відповідних правових знань громадянами, що мають брати участь у відправленні правосуддя як народні засідателі або присяжні, є навчання активних громадян, що прагнуть до такої участі. Зокрема, у серпні 2001 р. відбувся перший випуск слухачів Школи громадських представників у судах України (заснованої у 1999 р.), які надалі мали рекомендуватися для обрання народними засідателями та присяжними для участі у здійсненні правосуддя в судах України [77]. Слухачами Школи були представники різних громадських організацій, що свідчить про добровільність і активну зацікавленість цих осіб в усвідомленій участі у здійсненні судової влади в державі.

Тісно пов`язане з участю в управлінні право на свободу об'єднання (ст. 36 Конституції України). За демократичного режиму громадяни можуть брати участь в управлінні державними справами як одноособово, так і шляхом об`єднання з іншими, через участь у діяльності політичних партій.

Вважається, що громадянськості, яка робить можливою демократичну політику, можна навчитися тільки в асоціативних зв`язках, які мають захищатися і постійно зміцнюватися державою [120, с. 22]. Об`єднання громадян активно беруть участь у політичному житті держави у таких формах, як залучення до проведення виборів народних депутатів, референдумів, всенародних обговорень, направлення колективних письмових звернень до органів державної влади, здійснення громадського контролю. Великою є їх роль у забезпеченні реалізації прав і свобод громадян у політичній сфері, у спонуканні та залученні громадян до участі в управлінні. Такі об`єднання є важливим каналом участі громадян в управлінні державними справами та відіграють інтегративну роль у суспільстві, об`єднуючи громадян за політичними інтересами.

За твердженням одних учених, конституційне суб`єктивне право на об`єднання складається з двох правомочностей: а) із права громадянина на об`єднання та б) із права на діяльність організацій (об`єднань) [250, с. 120]. На думку інших, право на об`єднання - це право громадян, а не об`єднань [257, с. 91]. Участь громадян в управлінні державними справами уособлює право саме громадян на об`єднання. У цьому дослідженні нас цікавлять, у першу чергу, права громадян, а не їхніх об'єднань.

Вчені-конституціоналісти наводять різні переліки правомочностей, що входять у зміст права на об`єднання [12, с. 357; 28, с. 1; 83, с. 275; 156, с. 151; 175, с. 99]. До таких правомочностей відносять: право створювати на добровільних засадах об`єднання громадян, право добровільно і на рівних засадах вступати (або утримуватися від вступу) в існуючі об`єднання громадян, право перебувати (не перебувати) в них, право користуватися захистом прав та інтересів з боку такого об`єднання, право безперешкодно виходити з об`єднань громадян, вільно припиняти діяльність об'єднання, свободу від втручання державних органів та інших осіб у діяльність об'єднань, від незаконного припинення діяльності об'єднань, брати через них участь в управлінні державними і громадськими справами.

За словами Б. Чичеріна, "свобода людини, що вступає в союз з іншими, полягає в праві брати участь у загальних рішеннях" [259, с. 38]. На жаль, сучасними реаліями є те, що політичні партії та асоціації все більше стають знаряддям приватних інтересів і просування окремих політиків, а не формою представництва і артикуляції інтересів [46, с. 120]. Удосконалення діяльності політичних партій має бути спрямовано на підвищення можливості всіх їх членів брати реальну участь у прийнятті загальнопартійних рішень, а також на формування у громадян навичок участі у владних відносинах.

Стосовно свободи мирних зборів, якщо в міжнародних актах йдеться про "кожну людину", то у ст. 39 Конституції України таке право надається лише громадянам України. Це право є важливим проявом безпосередньої демократії і формою прояву політичної активності громадян. Мета участі громадян у мітингах, походах, демонстраціях - вплинути на державні органи та їх рішення шляхом узгодження і вираження колективної думки зі суспільно значущих питань, примусити владні структури бути відповідальними за свої рішення і суспільну політику, яку вони проводять. На зборах громадськість може обговорювати різноманітні питання політичного, економічного і соціально-культурного характеру, проблеми, пов'язані з виборами, обговоренням проектів законодавчих актів і питань, винесених на референдум, тощо. Така активність - яскравий вираз того, в якій сфері державне управління є малоефективним і які саме інтереси народу максимально незадоволені. За відсутності інститутів наказів виборців, відкликання народних депутатів виборцями, інститут мирних зборів - це єдина можливість громадян показати своє ставлення до державної політики. З набуттям незалежності, мітинги і демонстрації в Україні стали відбуватися здебільшого з ініціативи громадян, тоді як за радянських часів вони мали форму урочистих святкових парадів. Сьогодні збори громадян все частіше набувають характер протесту.

Більшість європейських конституцій розрізняють зібрання на приватні ("у закритих приміщеннях") і публічні ("під відкритим небом"): ст. 26 Конституції Бельгії, ст. 43 Конституції Болгарії, ст. 8 Основного Закону ФРН, ст. 11 Конституції Греції, ст. 79 Конституції Данії, ст. 17 Конституції Італії, ст. 25 Конституції Люксембургу, ст. 29 Конституції Монако. Як правило, приватні зібрання законодавством не регулюються. Для зібрання у закритому приміщенні не потрібний ні дозвіл властей, ні їх сповіщення. "Якщо зібрання проводиться у місці проживання, воно захищається виходячи з принципу свободи особистості" [138, с. 109].

Характерною ознакою мирних зборів є те, що у цих відносинах реалізується, у першу чергу, публічний інтерес. Отже, у ст. 39 Конституції України йдеться саме про публічні збори зі суспільно значущих питань. У проектах Конституції України пропонувалося закріпити положення, що збори в приміщеннях проводяться без попереднього повідомлення [110,        с. 129], але такі настанови не увійшли до тексту Основного Закону, і тому мають бути уточнені в конституційному законодавстві.