Згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, і це вихідний принцип демократичної держави, яка затверджує народовладдя як основоположний принцип конституційного ладу. Саме воля народу має бути змістом влади і політичних відносин. Народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином в Основному Законі встановлюється відправне положення щодо безпосередньої та представницької форм здійснення народовладдя. Це положення деталізується у ст. 69 Конституції, в якій встановлено, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. До речі, ці "інші форми безпосередньої демократії" в Конституції чітко не визначені.

Інститути прямого народовладдя тісно пов'язані з реалізацією громадянами України широкого кола представлених Конституцією прав і свобод, і в першу чергу - політичних, основоположним серед яких є право брати участь в управлінні державними справами. Голосування для обрання кандидатів на державну посаду - найбільш наочна форма політичної участі. Тому важливо розглянути різноманітні форми участі громадян України у виборчому процесі та при проведенні референдумів. При цьому неможливо уникнути питання про місце виборів і референдумів у системі форм безпосереднього народовладдя. Громадяни можуть брати участь у виборах як одноособово, так і об`єднуючись у політичні партії, тому не можна обминути й питання зростаючого значення політичних партій у цьому процесі, а також пошуку оптимальних виборчих систем для України.

Ідея безпосереднього народовладдя ґрунтується на загальному принципі, що в демократичній державі сам народ повинен брати безпосередню участь у прийнятті важливих політичних рішень, у здійсненні влади. До позитивних моментів безпосереднього народовладдя відносять насамперед: більші можливості, порівняно з представницькими інститутами, для вираження інтересів і волі народу; забезпечення стійкої легітимації влади, подолання політичного відчуження громадян і, як наслідок, зростання стабільності політичної системи та ефективності управління; забезпечення контролю за політичними інститутами і посадовими особами, подолання зловживання владою, відриву правлячої еліти від народу, бюрократизації чиновництва (адже бюрократія є свого роду формою невтручання громадян у справи держави) та ін.

Цікаво, що багато з визначних мислителів минулого або зовсім відкидали демократію, або приймали її з серйозними застереженнями. Причиною цього є широкий простір для розвитку такого феномена, який сьогодні називають маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою громадян. За умов демократії рівні права надаються всім громадянам незалежно від рівня їх компетентності ("громадянської доброчесності" в термінології Аристотеля), тому саме "розуміння небезпечності необмеженого волевиявлення суверенних мас призвело західні демократії до поступового формування представницьких інститутів, які б обмежували негативні наслідки демократичного правління" [198, с. 71].

Так, за всіх переваг, безпосереднє народовладдя має і свої "слабкі місця", а саме: низька ефективність і безконтрольність політичних рішень унаслідок прийняття їх широким загалом; небезпека властивої масам схильності до ущемлення свободи в ім'я рівності; складність і дорожнеча практичного здійснення прямого народовладдя; неможливість залучити більшість громадян до систематичної участі в управлінні без примусу, внаслідок небажання значної частини населення займатися політикою тощо. До того ж, у багатьох випадках для прийняття важливих державно-правових рішень необхідна наявність спеціальних професійних знань та досвіду.

У різні часи пріоритети щодо надання переваги одній з форм народовладдя змінювалися. За радянських часів перевага надавалася представницькій демократії [249, с. 177], що виходило з постулату тотожності інтересів особи і суспільства, громадян та їх представників. З прийняттям Конституції України пріоритетна роль у регулюванні суспільного розвитку надається безпосередньому волевиявленню громадян. Але це положення не є аксіомою й у сучасному світі. Наприклад, у такій європейській країні зі сталими демократичними традиціями як Франція, Конституція на перше місце ставить представницьку форму здійснення національного суверенітету [138, с. 339].

Таким чином, жодну з форм здійснення народовладдя (ні безпосередню, ні представницьку) не можна абсолютизувати, тому що, як і всі явища у світі, вони мають і переваги, і недоліки. Фундаментальною ідеєю конституціоналізму є те, що "не можна протиставляти форми представницької й безпосередньої демократії, оскільки це може завести до конституційної безвиході" [241, с. 566, 567]. Державу можна вважати дійсно правовою, якщо в ній безпосередня і представницька форми демократії тісно взаємодіють і врівноважують одна одну. Тому найбільш доцільним є конструктивне поєднання обох цих форм з метою плідного використання їх позитивних проявів та уникнення негативних.

У світі не існує єдиної моделі демократії, і кожна нація потребує такого поєднання інститутів безпосередньої та представницької демократії, яке розраховане на її унікальну культуру та середовище, соціально-економічні, історичні, національні, інституційні умови, рівень політичної культури громадян та їх загальний культурно-освітній рівень, активність громадської думки. Вибори є своєрідним містком між прямою та представницькою формами демократії, оскільки вільні, чесні, рівні вибори є найбільш відомим та ефективним способом виявлення і реалізації волі народу, способом формування органів для здійснення наступної, по суті - похідної форми народовладдя - представницької.

До форм безпосередньої демократії, окрім виборів і референдумів, різні автори відносять: всенародні обговорення, опитування, звернення громадян (петиції), збори громадян, відкликання, демонстрації, мітинги тощо.

Конституція України у ст. 69 пріоритетними формами демократії визначає вибори і референдуми. Оскільки народ, як зазначав А. Шлезінгер, через структурні причини не може правити безпосередньо, він делегує свої повноваження представникам [203, с. 73], що реалізується через періодичні вибори до представницьких органів влади.

Вибори передбачають делегування народного суверенітету представницькому органу, референдуми дають змогу українському народу безпосередньо, вільним голосуванням приймати важливі імперативні рішення [172, с. 4]. Тим самим народ має унікальну можливість контролю за діяльністю цих органів, включаючи повну зміну влади.

Досить неоднозначним у літературі є ставлення до такої форми безпосереднього народовладдя, як всенародні обговорення. За радянських часів вони знайшли широке застосування, коли на всенародне обговорення виносились: проекти Конституції СРСР 1936 р. (в результаті якого до неї було внесено 47 поправок стосовно 32 статей), Конституції СРСР 1977 р.     (у цьому всенародному обговоренні, як стверджувалося, взяли участь 140 млн, тобто 4/5 радянських людей [237, с. 181]), сімейних кодексів, законів про землекористування та землеустрій, про державні пенсії, питань про народну освіту тощо. У сучасній Україні ця форма безпосереднього народовладдя забута, й, на думку багатьох вчених, безпідставно.

Практика всенародних обговорень була поновлена у березні-травні 2003 р., коли протягом двох місяців відповідно до Указу Президента в Україні відбувалося всенародне обговорення офіційно опублікованого проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України". Головний зміст проекту - пропонування заходів для руху форми державного правління України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. Повідомляється, що з червня 2003 р. по березень 2004 р. в Україні пройшло близько 40 тис. зборів трудових колективів, громадських організацій і профспілок, у яких взяли участь понад 3 мільйони громадян, і наступним етапом яких стало проведення 2 квітня 2004 р. Всеукраїнського громадянського форуму.

В ідеалі всенародні обговорення мають бути ефективним засобом виявлення волі народу в початковій, неперекрученій її формі. Але історія свідчить, що результати всенародних обговорень (як і референдумів, і народних законодавчих ініціатив) не завжди мали позитивний вплив на розвиток політичних процесів у державах. По-перше, причиною цього могла бути недостатня обізнаність громадян з питань, що обговорювалися, оскільки вирішення деяких питань не завжди є доступним для всебічної оцінки з боку виборців, які можуть не прорахувати всіх політичних наслідків рішення, що приймається. Іноді дуже важливим є професіоналізм у прийнятті державних рішень.

По-друге, можливий вплив на виборців: за авторитарних і тоталітарних режимів - здебільшого шляхом залякування, у демократичних країнах - шляхом застосування різноманітних політичних технологій. Так, з історії відомо, що саме голосування використали для узаконення волею народу захопленої ними влади Наполеон Бонапарт, Наполеон III, Гітлер, Піночет.    У сучасних же умовах бурхливого розвитку політичних технологій маніпулювання свідомістю громадян зазначені аргументи "проти" набувають ще більшої переконливості.

Вважається, що народне обговорення повинно передувати проведенню референдумів, особливо всеукраїнського. Але цього недостатньо. Необхідний механізм врахування висловлених при обговоренні пропозицій по суті [241, с. 541]. На відміну від референдумів, результати обговорення не мають самостійного значення, оскільки не пов'язані з прийняттям рішень імперативного характеру.

Від референдуму слід також відрізняти значно поширені й систематично застосовувані у світі опитування громадян з питань громадського та державного життя, а саме тих, що не можуть бути винесені на референдум. Хоч і можливий деякий вплив таких опитувань на діяльність державних органів або громадську думку (особливо в ході виборів), вони не тягнуть за собою жодних юридичних наслідків. "Опитування є радше соціологічним методом, ніж державно-правовим інститутом" [172, с. 54].

У багатьох зарубіжних країнах практикується також інститут народної законодавчої ініціативи, зміст якого полягає у праві групи виборців у встановленій законом кількості подати на розгляд до парламенту законопроект. Конституція України (ст. 93) надає право законодавчої ініціативи у Верховній Раді Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України. Вказівки на право народної законодавчої ініціативи у Конституції немає.

В Україні лише народ виконує щодо влади установчу функцію, формує її, визначає конституційний лад. Провідними засобами досягнення таких цілей є вибори і референдум. У сукупності різноманітні інститути безпосередньої демократії здатні забезпечувати відкритість і гласність законотворчості, дають змогу громадянському суспільству впливати на законодавчий процес, на прийняття концептуально важливих рішень. Але тільки вибори і референдуми характеризуються безпосереднім волевиявленням у формі голосування, прямим прийняттям рішень з предмета голосування.

У демократичних країнах вибори, будучи головним політичним інститутом, дозволяють народу виступати реальним джерелом влади, а громадянському суспільству - контролювати державу. В.Є. Чиркін зазначає, що вибори - це найважливіший інструмент легітимації державної влади, вони забезпечують відбір політичної еліти, є однією з визначних характеристик державного життя [258, с. 213]. На думку політологів, основна функція виборів полягає у переведенні рішень, прийнятих виборцями, у конституційні урядові повноваження і парламентські мандати [174, с. 477]. Через вибори народ визначає своїх представників та наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав [244, с. 8].