В останні роки у виборчому лексиконі з'явилося чимало нових понять. Наприклад, поняття "паблик рілейшнз" (public relations (англ.) - зв'язки з громадськістю) стало дуже поширеним у нашій країні, "увійшло в моду". Але через цю "модність" його часто вживають доречно і недоречно, вкладаючи в нього здебільшого перекручений зміст: як "іміджмейкерство", "чорний ПР", розрахований на цілеспрямоване маніпулювання свідомістю громадськості. Початково ж "public relations" - це наука і мистецтво налагодження контактів і підтримання добрих відносин із громадськістю, формування громадської думки у бажаному напрямку. Це спеціальна система управління інформацією (у тому числі соціальною), якщо управління розуміти як процес виробництва інформації зацікавленою у ній стороною, поширення готової інформаційної продукції через засоби комунікації для спрямованого формування бажаної громадської думки [115, с. 7, 9, 12, 17, 20]. Найбільш важливими у даному випадку є зусилля в управлінні новинами та контролі над потоком пов'язаної з клієнтом інформації [278, с. 130].

Спеціалісти відокремлюють паблик рілейшнз і пропаганду, коли мова йде про політичну кампанію: методи і засоби ПР діаметрально протилежні пропагандистській діяльності. Та й цілі різні. Мета ПР - побудувати довгострокові, засновані на довірі відносини клієнта (неважливо, у якій сфері) з громадською думкою. Мета пропаганди - впевнити найбільшу чи певну кількість громадян суспільства в ідеології, що пропагується. Виборчі технології засновані перш за все на пропаганді, адже політична кампанія короткочасна. Демократія передбачає конкуренцію й у сфері ідеології, а відповідно, і гарантовану кількість варіантів для рішення виборця [253,         с. 106, 107]. Ці положення можуть бути корисними при теоретичному і практичному визначенні понять і меж передвиборної агітації.

Причинами неналежного застосування виборчого законодавства є перш за все недосконалість самих законів, їх невизначеність з окремих досить важливих питань, особливо відсутність юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства. "Кращий Закон - це той, який не потребує роз`яснень, сприймається однаково всіма громадянами" [248,          с. 116]. Але наскільки б досконалим не був виборчий закон, як детально не регулював би він усі основні процедурні питання, при кризовому стані правосвідомості та правової культури суб`єктів і учасників виборчого процесу він може залишатися тільки приписом, який існує для того, щоб його порушувати. Підвищення ж рівня правової культури учасників виборчого процесу можливе лише за умов спільних дій організаторів виборів - виборчих комісій усіх рівнів, центральних і місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, а також політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації, наукових установ і навчальних закладів.

В Україні на виборах до Верховної Ради за чинним виборчим законодавством застосовувалася змішана мажоритарно-пропорційна виборча система. Вибір на користь тієї чи іншої виборчої системи - справа дуже відповідальна. Стосовно парламентських виборів, серед політичних сил все ще продовжується пошук найбільш прийнятної та ефективної виборчої системи для України.

Дискусії про переваги різних виборчих систем - класична тема конституційного права. За словами професора Страсбурзького університету Ж.-П. Жакке, обрання виборчої системи є надзвичайно відповідальним, оскільки результати виборів безпосередньо залежать від виборчої системи, яка застосовується. Виборча система впливає не тільки на обрання представників, але також на характер і кількість політичних партій, а в більш широкому розумінні - і на державну систему [58, с. 75]. Виборча система має, окрім усього іншого, давати змогу виборцям впливати на політику і забезпечувати високий рівень ефективності влади.

Вибір на користь тієї чи іншої виборчої системи в конкретній країні диктується історичними умовами, специфічними завданнями політичного розвитку і культурно-політичними традиціями. Якщо в Англії та США протягом століть існує мажоритарна виборча система, то континентальна Європа схильна до пропорційної [62]. У Франції протягом 200-річної республікансько-демократичної історії виборчі системи поперемінно чергувалися (по декілька разів), а одночасно з ними - типи політичних режимів. Останній - П`ята республіка (з 1958 р.) - пов'язаний з переходом від пропорційної виборчої системи до мажоритарної двох-турової. В Італії після 50-річного застосування пропорційної системи з 1994 р. здійснюється перехід до мажоритарної. У країнах колишнього Радянського Союзу, напроти, у традиційні мажоритарні схеми вводилися принципи пропорційної системи.

До переваг мажоритарної виборчої системи відносять: більш тісний зв'язок депутата з територією, від якої він обраний; взаємозв'язок загальнонаціональних проблем з місцевими; політичну відповідальність кандидатів і депутатів перед виборцями; тяжіння до утворення двопартійної системи й чергування двох партій у влади тощо. Вона дає змогу обиратися відомим особам і одночасно зобов'язує більше працювати безпосередньо у виборчих округах. До недоліків цієї виборчої системи звичайно відносять: слабку представленість ("електоральну диспропорційність"); неучасть голосів тих, хто "програв", у розподілі парламентських місць; партія, яка перемогла, може отримати більшість у парламенті, не маючи його у масштабах країни; не виключені зловживання при "нарізці" округів та ін.

Щодо пропорційної виборчої системи, то основними її перевагами є те, що вона сприяє становленню багатопартійності; наявність більш-менш чітких партійних ідентифікацій виборців; стимулювання коаліційних дій та коаліційної парламентської більшості. Її недоліками є: передача партіям права призначати депутатів; тенденції до встановлення партійної олігархії; слабкий зв'язок обраних з виборцями; слабкий вплив виборців на урядові рішення та ін. Пропорційна система виборів, як правило, стимулює багатопартійну систему, незацікавленість партій в об'єднанні. Вважається, що вона дає можливість сформувати коаліційний уряд, а також чітко поділити парламент на більшість і меншість, на владу й опозицію.

Дослідження понад 300 виборів у європейських країнах за період    1885 - 1985 рр. показало, що 70,6 % з них були проведені за пропорційною системою проти 29,4 %, які були реалізовані за мажоритарним принципом. Причому мажоритарна виборча система домінувала до Першої світової війни (84,7 % від кількості виборів, проведених у 1885 - 1918 рр.), а вже потім вона застосовувалася лише в 10 - 15 % випадків [275, с. 156]. Чисті мажоритарні виборчі системи характерні для США і Великобританії; пропорційні - для Італії (до 1994 р.), Ізраїлю, Голландії. У більшості ж демократичних держав, як правило, функціонують змішані виборчі системи.

Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду [90, с. 13]. До переваг змішаної виборчої системи слід віднести те, що вона дозволяє виявити як реальний вплив політичної партії, так і популярність окремих кандидатів, що вкрай важливо для суспільства, де політика все ще має не стільки інституційний, скільки персоніфікований характер [27, с. 40].

Переваги чи вади від тієї чи іншої системи є відносними і жодна з них не є абсолютно справедливою, кращою або найбільш дієвою - все залежить від того, який контекст демократичної системи буде обраний мірилом порівняння [174, с. 486]. Ідеальних виборчих систем, які забезпечували б повне політичне представництво, не існує. До того ж, досвід європейських країн свідчить, що "в усіх випадках зміни виборчої системи спостерігається підвищення рівня виборчої нестабільності (volatility)" [275, с. 152]. Тому в аспекті участі громадян в управлінні державними справами вважаємо, що на цьому історичному етапі розвитку Української держави і суспільства змішана виборча система була б найбільш прийнятною.

У тісному зв'язку з виборчими правами Конституція закріплює право брати участь у всеукраїнському референдумі, який, як і вільні вибори, є найвищим безпосереднім вираженням волі народу. Його зміст полягає у прийнятті громадянами України нормативних положень Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого значення шляхом голосування. У літературі також нерідко поряд з терміном "референдум" використовується поняття "плебісцит" [116, с. 4; 214, с. 15], але ні в теорії, ні у практиці немає чіткого розмежування цих термінів.

Участь у референдумах так само не обмежується для громадян України лише голосуванням. Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. [183] передбачені такі форми участі громадян України у референдумах: ініціювання збирання підписів під вимогою проведення всеукраїнського чи місцевого референдумів; організація і проведення відповідних зборів громадян; збирання підписів громадян під вимогою проведення референдуму; ведення агітації "за" або "проти" пропозиції про оголошення референдуму, прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум; робота в комісіях з референдуму; присутність у день проведення референдуму в приміщеннях для голосування або на засіданнях комісій з референдуму при підрахунку голосів і визначенні результатів голосування (з метою забезпечення гласності) тощо.

Інститут референдуму дозволяє у різних формах залучати народ до здійснення законодавчої влади або до консультування з важливих національних проблем (options) [58, с. 56]. Згідно з конституційним законодавством, в Україні є можливість проведення як імперативних, так і консультативних референдумів (дорадчих опитувань громадян), хоча на останні немає вказівки в Конституції України, і вони закріплені тільки в Законі України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

Вразливою ознакою консультативних референдумів є необов'язковість їх рішень та невизначеність питань, що на них виносяться і довільно тлумачаться ініціаторами проведення таких референдумів, так само, як їх результати [172, с. 44]. Так, результати консультативного референдуму не є обов'язковими для виконання, на відповідні державні органи лише покладається юридичний обов'язок розглянути і врахувати його результати при прийнятті компетентним органом остаточного рішення з певного питання. Мабуть, робиться ставка на те, що цьому державному органу буде політично важко зневажити громадською думкою, причому вираженою в урочистих умовах.

Референдум може вийти на користь політикам, звільняючи їх від необхідності прийняти одну з позицій щодо "гарячого питання" [277, с. 246]. Також якщо ініціатива проведення референдуму виходить від голови держави, референдум може становити "плебісцитарну небезпеку" [58, с. 56], оскільки референдум може служити "інструментом проведення президентських рішень "через голову" загальнонаціонального представницького органу, не рахуючись з його думкою і обмежуючи його законодавчий простір" [117, с. 174]. Такої небезпеки не існує, коли референдум проводиться на вимогу громадян, тобто за народною ініціативою (ч. 2 ст. 72 Конституції України).