Закони "Про вибори народних депутатів України" і 2001 р., і 2004 р. виключають з переліку офіційних спостерігачів представників громадських організацій. Однак необхідно враховувати, що "внутрішні" позапартійні спостерігачі відрізняються від представників партій чи кандидатів тим, що останні більше зацікавлені в захисті інтересів своєї партії або окремого кандидата, аніж у забезпеченні справедливості процесу голосування й захисту прав виборців. Громадські ж організації, не ставлячи собі за мету прийти до влади, не залишаються осторонь спостереження за законністю формування владних органів [27, с. 335, 336].

Участь громадян України у виборах - це їх громадянський обов'язок. Але у деяких (у тому числі розвинутих) країнах участь у виборах розглядається не тільки як моральний, але й як юридичний обов'язок. Серед цих країн - Австрія, Бельгія, Болгарія, Бразилія, Греція, Данія, Італія, Нідерланди, Туреччина та ін. Покаранням за неявку на вибори в них є громадське осудження (догана); позбавлення на певний час виборчих прав, яке супроводжується втратою права займати посади на державній чи муніципальній службі; накладення штрафу в судовому порядку та найбільш суворе покарання - ув'язнення на строк до декількох місяців - застосовувалося в окремих країнах, що розвиваються (в недалекому минулому - у Пакистані) [258, с. 237]. В Україні участь у виборах є добровільною, і представляється, що в країні, де державно-правова ідеологія ґрунтується на принципі, що люди є вільні та рівні від природи, немає сенсу примушувати людину, яка не має власної політичної позиції або за деяких причин не бажає її висловлювати, брати участь у виборчому процесі.

Явище ухилення виборців від участі у виборах (абсентеїзм) як в Україні, так і в інших державах пояснюється аполітичністю громадян, їх пасивністю, виявленням недовіри до усіх кандидатів та до влади взагалі. "Не голосувати - теж позиція" [79, с. 28]. Таке ухилення - це прояв соціально-політичної апатії, байдужого ставлення людей до здійснення своїх політичних прав. До його основних причин належать: низький рівень політичної активності громадян; висловлення пасивного протесту населення проти антидемократичного законодавства, недосконалої виборчої системи, існуючого політичного режиму чи форми правління взагалі; прагнення людей бути над політикою як осереддям зіткнення егоїстичних інтересів та амбіцій; несприйняття конкретних рішень інститутів влади, економічних реформ, суспільно-політичних заходів тощо.

Як правило, у демократичних країнах голосує не набагато більше, ніж 50 % виборців, іноді 60 - 65 %, а часто - й менше половини [258, с. 236]. Тільки у країнах тоталітарного соціалізму публікувалися дані про майже  100-відсоткову явку на вибори. В Україні в цілому в голосуванні на виборах народних депутатів України 31 березня 2002 р., за даними ЦВК, взяли участь 65,22 % виборців, включених до списків виборців. Порівняно з парламентськими виборами 1998 р. активність виборців на цих виборах була на 4,42 % нижчою. Для порівняння: у виборах народних депутатів України 29 березня 1998 р. взяли участь 69,64 % виборців, включених до виборчих списків, у виборах Президента України 31 жовтня 1999 р. - 70,19 %, у повторному голосуванні на президентських виборах 14 листопада 1999 р. - 74,92 % виборців, у всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. - 78,77 % виборців [26, с. 147]. Тому не можна говорити про повну аполітичність громадян України, хоча зазначені явища все ж таки мають місце.

Абсентеїзм за певних обставин спричиняє важливі політичні та юридичні наслідки. У випадку, якщо у голосуванні взяла участь лише мінімальна кількість виборців, деформується сам процес демократичного формування державних інститутів, їх легітимність, порушується конституційний принцип народовладдя. Від абсентеїзму завжди програє не тільки демократія, її політико-правові устої, але й у значній мірі самі виборці, які своєю пасивною поведінкою не бажають безпосередньо впливати на політичні процеси суспільства, особисто брати на себе тягар відповідальності за формування владних інститутів [272, с. 66, 69].

Дослідження соціологів права показують, що на питання про права громадянина і участь у соціальному і політичному житті колишні радянські громадяни (на відміну від громадян європейських країн) вкрай рідко згадують виборче право (5%) і зовсім не вказують участь громадянина у соціальному і політичному житті, які здаються їм позбавленими конкретної реальності, як і демократична дія механізмів держави [122, с. 46]. Соціологічні дослідження на території України підтверджують, що певна частина громадян України взагалі не вважає участь у виборах (а можливо, й у референдумах) проявом громадської активності, розглядаючи її скоріше як обов'язок перед державою, наприклад, як і сплату податків. До того ж, переважна більшість громадян України не залучені до громадянської активності, не бачать в ній потреби і не беруть участь у жодних її проявах, крім виборів [273].

Особливості політичної поведінки в Україні обумовлені відсутністю багатого досвіду політичної участі та впливу соціальних груп на процес вироблення і прийняття політичних рішень. Але якщо громадянин свідомо відстороняється від участі у виборах, він навряд чи має моральне право в майбутньому висловлювати своє незадоволення політичним курсом, на який він не намагався вплинути особистим волевиявленням на виборах. Хоча таке твердження є справедливим лише за умов, коли в суспільстві волевиявлення громадян насправді має вагу і вплив на політичні процеси.

Важливим правом, пов'язаним з участю громадян у виборчому процесі, є право на об'єднання. Кожна партія покликана захищати інтереси лише окремої частини суспільства, і це природно, тому що для захисту і реалізації потреб усього народу є держава. В Україні існує понад 100 політичних партій, і процес їх множення продовжується. Але і правники, і політологи визнають, що для стабільності політичного устрою держави оптимальною є наявність від 2 до 5 партій.

Це підтверджують і дослідження європейськими вченими виборчих процесів у Європі протягом 1885 - 1985 рр., які свідчать, що, якщо в країні існує від 2 до 5 партій, рівень виборчої стабільності майже постійний; коли їх кількість - від 6 до 10 - виборча нестабільність поступово зростає; коли ж кількість партій у країні сягає 11 і більше, крива виборчої нестабільності стрімко піднімається вгору [275, с. 157-159].

За спостереженнями М. Дюверже, якого вважають творцем сучасної теорії політичних партій, вся доктрина представництва була докорінно видозмінена розвитком партій. Віднині мова не йде більше про діалог між виборцем та обраним, нацією і парламентом: між ними стоїть третій, що радикально змінює природу їх відносин. Перед тим як бути обраним своїми виборцями, депутат обирається партією: виборці ж лише ратифікують цей вибір, і обраний отримує подвійний мандат: від партії та від своїх виборців. Партії виражають громадську думку, але не меншою мірою вони ж її й утворюють; вони її формують, але вони ж її й деформують - без цього справа ніколи не обходиться [56, с. 428, 429, 455].

За словами французького конституціоналіста Ф. Люшера, "брати участь у діяльності політичних партій - означає здійснювати свої політичні права, оскільки партії сприяють волевиявленню народу в ході виборів" [138, с. 353]. На думку дослідника західних демократій Р. Далтона, виборчий зв'язок через політичні партії є основним підґрунтям громадянського впливу у представницьких демократіях: вибори є одним з небагатьох доступних методів досягти колективного вибору, заснованого на індивідуальних рішеннях. При голосуванні вибір між партіями поєднує індивідуальні уподобання виборців щодо політичного лідерства, перетворюючи громадську думку на певні політичні рішення. Інші форми громадянської участі можуть виявляти істотний (реальний) вплив, але вони позбавлені цієї представницької якості [276, с. 127].

Таким чином, роль політичних партій у виборчих процесах та у політичних процесах взагалі за умов їх прогресивного розвитку є досить значущою. Але при цьому, як доречно зазначається, не слід переоцінювати здатність інститутів громадянського суспільства кардинально підвищити рівень громадянської активності. "Ключ до вирішення цієї проблеми - це особистий вибір кожного громадянина" [273].

Важливою формою участі громадян в управлінні державними справами під час виборів є участь у будь-яких формах передвиборної агітації, що не суперечать Конституції та законам України, представлення засобів масової інформації. Хоча ЗМІ й не належать до самостійних суб'єктів виборчих правовідносин, під час передвиборної агітації та виборів у цілому вони активно використовуються суб'єктами виборчого процесу.

Вибори до парламентів виконують функцію політичної соціалізації населення, розвитку його політичної свідомості. В процесі виборчої кампанії громадяни особливо інтенсивно опановують політичні цінності і норми, набувають політичних навичок і досвіду. У цей період значно зростає потік політичної інформації і пропаганди, активізується різнобічна політико-виховна робота, акцентується увага людей на найбільш актуальних, політичних, економічних і соціальних проблемах, на альтернативних шляхах їх вирішення [238, с. 45]. Вплив засобів масової інформації на суб'єктів та учасників виборчих кампаній є надзвичайно великим, часто навіть вирішальним, адже вони - джерело інформації [207, с. 8, 9].

Сучасні засоби комунікації утворюють принципово нову ситуацію у політичному спілкуванні. ЗМІ стали основним джерелом політичної інформації для виборців. Раніше для того щоб визначитися з політичною позицією, громадянин повинен був виконати певні дії - відвідати партійні збори або мітинг, отримати літературу, купити партійну пресу та ін. Бурхливий розвиток засобів масової комунікації, їх вдосконалення, модернізація, розповсюдження всесвітньої мережі Internet внесли досить суттєві зміни у цей процес. Нові канали отримання політичної інформації дещо знецінили колишні форми громадянської активності, зробили зайвими зусилля, які були необхідні раніше. Завдяки цьому "процес політичної орієнтації у значній мірі втратив колективний характер" [198, с. 73]. Але попри це такі зміни в інформаційній сфері необхідно характеризувати як прогресивні й позитивні, оскільки вони дозволяють швидко отримати необхідну політичну інформацію з різноманітних джерел, порівняти її та скласти власну думку. Необхідно намагатись ці зміни опановувати й звертати на користь гласності, неупередженості та спонукання до позитивної політичної активності.

Передвиборна агітація - найважливіший етап виборчого процесу. Вона є активним засобом політичної структуризації суспільства, а також формування свідомості й поведінки електорату. Законодавець намагається мінімально регламентувати питання передвиборної агітації, надаючи можливість широкого простору учасникам виборчого процесу для самостійної, творчої діяльності [245, с. 52]. Будь-яка інформація про учасників виборчих змагань, тиражована через ЗМІ під час виборчої кампанії, з функціональної точки зору є об'єктивно агітаційною. Тобто вона спонукає споживачів цієї інформації до тих чи інших політичних оцінок, висновків і дій, у тому числі до конкретного волевиявлення під час голосування [165, с. 490]. Іноді навіть стверджують: "Виборча кампанія - це передвиборна агітація. Все інше у виборах - це або підготовка до передвиборної агітації, або результати передвиборної агітації" [207, с. 16].