У випадку необхідності продовження строків слідства й тримання під вартою обвинуваченого слідчий готує два різних документа. Постанову про порушення клопотання про продовження строків досудового слідства слідчий затверджує у прокурора, а клопотання про продовження строку тримання під вартою надає з матеріалами справи до суду, попередньо погодивши його з прокурором. Уявляється цілком можливим покласти на суд право продовження строків досудового слідства і тримання під вартою обвинуваченого. У кримінальних справах, в яких обвинувачені не арештовувалися, строк досудового слідства може продовжити прокурор, який здійснює нагляд.

Вказана думка підтверджується результатами дослідження, проведеного                   Л. Черечукіною. Вказаним автором було вивчено матеріали 250 кримінальних справ про тяжкі й особливо тяжкі злочини, у яких слідчими ставилося питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, проведено анкетування 170 слідчих, які працюють у слідчих підрозділах МВС Луганської та Донецької областей.

 Результати дослідження дозволили автору зробити висновок про недосконалість існуючого порядку взяття особи під варту, який значно обмежує процесуальну самостійність і незалежність слідчого, відповідального за законне та своєчасне проведення досудового слідства, та дозволяє прокурору в позасудовому порядку приймати рішення про застосування заходів процесуального примусу, що обмежують право громадян на свободу й особисту недоторканність. У результаті вказаного порядку порушуються конституційні положення про судовий порядок арешту та неприпустимість делегування функцій судів іншим органам, а також одна з основних засад кримінального судочинства - засада змагальності. Опитані Л. Черечукіною слідчі констатували далеко непоодинокі факти, коли матеріали, які досить вагомо обґрунтовували необхідність взяття особи під варту за розслідуваною справою, попередньо доповідалися суддям, які підтримували позицію слідчого про можливість обрання саме такого запобіжного заходу. У свою чергу прокурори відмовляли в дачі згоди на внесення до суду відповідного подання. Після звільнення затриманого за підозрою у вчиненні злочину з ізолятору тимчасового тримання, він переховувався від слідства, перешкоджаючи тим самим встановленню об'єктивної істини в кримінальній справі й закінченню розслідування. Ці негативні прояви знайшли своє підтвердження в матеріалах вивчених                   Л. Черечукіною кримінальних справ.

 Вельми цікавим є й аналіз статистичних даних, проведених Л. Черечукіною, про кількість звільнених з ізоляторів тимчасового тримання осіб, затриманих за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. За даними слідчого управління УМВС України в Луганській області, за 12 місяців 2002 р. 344 із 592 затриманих звільнено прокурорами (причому серед них 65 осіб, котрі раніше вчинили злочини), 101 - суддями. У 2003 р. з 795 затриманих прокурорами звільнено 623, серед них 61 раніше вчинили злочини, 69 - звільнено суддями. За 6 місяців 2004 р. з 493 затриманих 395 (32 раніше вчинили злочини) звільнено прокурорами та 39 суддями. За загальною цифрою 1362, наголошує Л. Черечукіна, стоїть кількість порушень Основного Закону країни, відтворених у позасудовому вирішенні питанні про арешт, і далі ставить красномовне питання: а чи можна порахувати кількість фактів протидії розслідуванню шляхом, приміром, посткримінального впливу на потерпілих і свідків із боку обвинувачених, що переховуються від слідства та на чий арешт прокурор не дав згоди? 92 % опитаних слідчих - висловилися за необхідність надання їм реальної можливості звертатися безпосередньо до суду з питання взяття під варту, 6 % - утрималися,   2 % - влаштовує існуючий порядок арешту. Аби зрозуміти істинне ставлення до цього суддів, досить навести консолідовану точку зору 78 % респондентів, які в процесі опитування висловили позитивне ставлення до необхідності законодавчого врегулювання процедури, яка полягає в безпосередньому зверненні слідчого до суду під час вирішення питання про застосування до особи взяття під варту [362, с. 6].

 До речі, у кримінальному процесі США строки тримання арештованих під вартою регулюються "Актом про швидкий суд" ("Federal Speedy Trial Act")    1974 р., який входить до розділу 18 Зводу законів США (№№ 3161-3174) [187,        с. 34-35]. Сама назва цього документу говорить про швидкий розгляд питань арешту в суді без погодження цієї процедури з будь-якими проміжними структурами чи інституціями.

 Насамкінець, вказане варто доповнити думкою експерта Ради Європи Хоакіма Геррманна, (Німеччина), який, коментуючи проект КПК України, зокрема ст. 145 проекту (Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу) вказав, що текст вказаної статті не зрозумілий. І далі зазначив, що якщо у даній статті йдеться про те, що прокурор може приймати рішення про взяття особи під варту, то це не відповідає Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Згідно з п. 3 ст. 5 вказаного міжнародного документу право приймати рішення про взяття особи під варту повинно залишатися за суддею [137].           

Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства максимальним строком, на який можливо продовжити строк тримання під вартою, є строк у вісімнадцять місяців.

Чинний КПК встановлює правило, відповідно до якого строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду (ч. 4, 5 ст. 156). Таке ж положення закріплено в ч. 5, 6 ст. 139 проекту КПК. Якщо початок правильного обчислення вказаного строку не передбачає якихось складнощів, то закінчення його, на нашу думку, виписано в законі не дуже точно. Конкретизуючи і уточнюючи думку, зазначимо, що передбачений строк тримання під вартою у досудовий період повинен поширюватись до першого судового втручання у справу, коли, призначаючи справу до головного судового розгляду, суд безпосередньо повинен вирішувати питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого [181, с. 74].             

Пункт 3 ч. 2 ст. 156 КПК (п. 4 ч. 2 ст. 139 проекту КПК) наголошує на тому, що продовження строку до вісімнадцяти місяців можливо лише в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини (окрім зазначеного, вказана норма в проекті КПК доповнюється ще формулюванням "про тяжкі злочини")1.

У зв'язку з цим виникають питання: хто вирішує питання про те, що справа є "особливо складною" та що слід розуміти під "особливою складністю кримінальної справи"? Щодо першого питання, то очевидно, питання чи є справа "особливо складною вперше має визначати прокурор, оскільки вирішення питання про підсудність кримінальної справи при направленні її до суду віднесено до компетенції прокурора (ст. 232 КПК).

Щодо відповіді на друге питання, то варто зазначити, що ні в законі, ні в юридичній літературі немає єдиного критерію, за допомогою якого можна було б визначити особливу складність певної кримінальної справи. Про ступінь складності кримінальної справи, як нам представляється, слід судити виходячи з конкретних обставин закінченості злочину, обсягу роботи, наявності або відсутності доказів, кількості обвинувачених або потерпілих тощо. Через це до розряду особливо складних справ вважаємо можна віднести справи про злочини, здійснені групою осіб, організованою групою, злочинною організацією; осіб, обвинувачених у вчиненні декількох злочинів; окремі кримінальні справи про злочини неповнолітніх; справи відносно багатоепізодних злочинних дій; групові справи, коли дослідженню підлягають злочинні діяння, здійснені у різних районах, містах, областях України; великі за обсягом виконуваної слідчої роботи справи, що вимагають створення численних слідчих або слідчо-оперативних груп по організації розслідування таких справ тощо. Особливо складними є також справи, в яких проводяться складні тривалі експертизи, або обвинувачений поміщений до медичної установи для стаціонарного спостереження, чи по справі запитується міжнародна правова допомога.

 Хотілося б також докладніше зупинитися на такому питанні як судовий контроль тримання особи під вартою під час провадження досудового розслідування. Ми повністю поділяємо погляди тих науковців, які приділяють вказаній проблемі важливе теоретичне та практичне значення і пропонують закріпити в КПК перегляд судом запобіжного заходу у вигляді взяття під варту через розумні інтервали часу  [57, с. 17; 113, с. 104; 282, с. 7].    

Чинне кримінально-процесуальне законодавство дозволяє тримання обвинуваченого, підсудного під вартою протягом тривалого строку як в період досудового розслідування кримінальної справи, так і під час її судового розгляду. Як правило, слідчі та суди вкрай рідко скасовують цей запобіжний захід, причому навіть у тих випадках, коли з'являються нові обставини, які дозволяють переглянути питання про арешт. Між тим, п. 14 Рекомендації R (80) 11 Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи про взяття під варту до суду від            27 червня 1980 р. містить положення, відповідно до якого взяття під варту до суду повинно переглядатися протягом розумно коротких інтервалів часу, які повинні бути встановлені законом чи судовим органом. При такому перегляді слід брати до уваги всі зміни в обставинах, що відбулися з того моменту, коли особу було взято під варту [218, с. 70-71]. 

В Конституції України записано, що рішення про затримання й арешт особи повинен приймати суд, і це рішення має бути вмотивованим та на підставах і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29). На практиці, як правило, суддя видає санкцію й забуває про заарештовану людину. Але якщо в Основному Законі країни сказано, що це повноваження суду, то особа після взяття під варту перебуває у віданні суду.

На жаль, ні чинний КПК, ні проект КПК не передбачає подібного правила, а тому не встановлюють такі інтервали й суди. В той же час за загальним правилом, встановленим ч. 3 ст. 165 КПК, запобіжний захід скасовується чи змінюється, коли відпадає необхідність у ньому або раніше обраному запобіжному заході. Тому, якщо з'являються обставини, які свідчать про доцільність і необхідність перегляду рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, воно повинне ініціюватися посадовими особами, які здійснюють провадження у кримінальній справі.

Публічний характер дій, пов'язаних із застуванням примусових заходів, обумовлює необхідність надати такий же публічний (офіційний, обов'язковий) характер періодичній перевірці обґрунтованості їх подальшого застосування. Судовий контроль повинен бути не вибірковим, фрагментарним, "час від часу", а повноцінним і всебічним. Для прикладу, кримінально-процесуальне законодавство ряду зарубіжних країн передбачає дієвий судовий контроль за триманням під вартою.

Так, в п. 5 № 117 КПК ФРН сказано, що якщо арешт триває три місяці і обвинувачений не заявив клопотання про його перевірку або не подав скаргу на арешт, то перевірка арешту проводиться судом з обов'язку служби, за винятком випадку, коли обвинувачений не має захисника [349].