Гарантії права кожного на свободу й особисту недоторканність є ключовим елементом у механізмі захисту прав людини і займають особливе місце в системі міжнародно-правових актів із захисту прав і свобод людини, а також в системі національного законодавства. У відповідності зі ст. 3 Конституції України недоторканність, нарівні з життям та здоров'ям, честю та гідністю, безпекою людини, є найвищою соціальною цінністю. В ч. 2 ст. 29 Основного Закону України встановлено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом [147].             

Відповідно до вимог Конституції України (ч. 3 ст. 29) та чинного кримінально-процесуального законодавства (ч. 1 ст. 165; ч. 2 ст. 1652 КПК) рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту приймається виключно судом, на досудових стадіях - судом за ініціативою органу дізнання або слідчого, погодженою з прокурором, або за ініціативою прокурора.           

 Безпосередньою метою норм, що регламентують строки тримання під вартою, є забезпечення неприпустимості надмірного за тривалістю обмеження конституційного права особи на свободу і особисту недоторканність за умови законності й обґрунтованості застосування тримання під вартою як запобіжного заходу. При цьому слід підкреслити, що ніхто й ніде не довів і навряд чи доведе, що взяття під варту не може перевищувати якогось зручного для всіх строку, який у свою чергу буде всіх влаштовувати.   

Строк тримання під вартою визначає період часу, на який можуть бути обмежені для проведення слідчих дій конституційні права громадян. Даний строк, в першу чергу, адресований слідчому, який повною мірою відповідає за дотримання цього строку і своєчасність його продовження. Слідчий є основною процесуальною постаттю при провадженні досудового розслідування і саме у нього виникають проблеми при застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. На деяких основних з них ми зупинимося.

Перш за все, вважаємо за необхідне зосередити увагу на продовженні строків при досудовому розслідуванні. Строки розслідування справи і тримання обвинуваченого під вартою тісно пов'язані між собою.

Для продовження строків досудового розслідування встановлена певна процедура, на виконання якої потрібен додатковий час. Відповідно, при продовженні строків розслідування збільшується об'єм роботи у справі і плинуть строки, під час яких не провадяться слідчі дії. Тому, на наш погляд, тривалість строків розслідування повинна бути регламентована так, щоб з максимальною ефективністю виконувалися два завдання.

По-перше, дані строки повинні бути мінімальними для того, щоб стимулювати слідчих і осіб, яка провадять дізнання, до швидкого завершення розслідування у справі. По-друге, дані строки повинні бути достатніми для того, щоб органи, які здійснюють розслідування, могли завершити його у встановлені законом часові межі, не вдаючись до процедури їх продовження.

Варто зазначити, що процедура продовження строків слідства та тримання під вартою була раніше і залишилася тепер тривалою, процесуально і організаційно громіздкою, яка пов'язана з втратою слідчими робочого часу, дублюванням зусиль відповідальних працівників слідчого апарату та прокуратури. На проблеми, які виникають під час продовження строків досудового слідства та строків тримання під вартою, неодноразово звертали у свій час увагу деякі вчені-процесуалісти.

 Так, А.П. Гуляєв зазначав, що тривала процедура продовження строку часом заважає слідчому належним чином виконувати обов'язки, які покладені на нього законом. Щоб обійти усіх осіб, від яких так чи інакше залежить продовження строку слідства, необхідно багато часу [53, с. 42].

 А.Я. Дубинський звертав увагу на те, що немає потреби надмірно ускладнювати процедуру продовження строків розслідування і тримання під вартою, яка, слід визнати, і без того є досить складною [74, с. 30].

О.М. Ларін наголошував на тому, що виправляти слідчі помилки тяжко тому, що в процедуру продовження строків розслідування втягуються прокурори все більш і більш високих рангів, які розділяють зі слідчими відповідальність за незаконне тримання під вартою та психологічно опираються визнанню власних помилок [163, с. 177].

Пройшли роки, змінилося законодавство, а продовження строків досудового слідства й тримання під вартою нині для слідчого, який щодня стикається з необхідністю вирішення вказаного питання, продовжує залишатися, як правило, "нічним кошмаром". Адже для того, щоб "продовжитися", йому часто доводиться принизливо виправдовуватися перед своїм начальством і прокурором, який здійснює нагляд, чому він не встиг провести у справі всі необхідні слідчі дії. Посилання на 20-30 справ у сейфі до уваги, у більшості випадків, не беруться. Цей громіздкий порядок ускладнюється відомчими розпорядженнями про обов'язкове проведення оперативних нарад у керівництва МВС-УВС з питань, пов'язаних із порушенням клопотань про продовження строків тримання під вартою.

Зазначені оперативні наради, які отримали широке розповсюдження, навряд чи виправдовують себе. Клопотання слідчого органу внутрішніх справ про продовження строку спочатку обговорюється на оперативній нараді ГУМВС-УМВС, потім (якщо клопотання ставиться перед Генеральним прокурором України) - на оперативній нараді прокурора міста або області. Про результати обговорення складають протокол, який, після того, як буде надрукований (до речі, у більшості випадків - самим слідчим), підписаний і зареєстрований, вручають слідчому. Як правило, вказані протоколи дублюють один одного, їх складає сам слідчий. Навіть у разі необхідності у переважній більшості випадків і протокол про накладення на слідчого, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, дисциплінарного стягнення за порушення процесуальних строків, слідчий складає сам на себе.

  Багатоступенева система порушення і проходження клопотань про продовження строків тримання під вартою не сприяє заощадженню робочого часу слідчого. На ходіння по інстанціях слідчим витрачається значна частина часу, яка могла б бути направлена на провадження розслідування у інших справах, в тому числі і справах, в яких порушується клопотання. Сама обстановка, в якій вирішують питання про продовження строку, не дозволяє працівникам вищестоящих органів глибоко вникнути у складні та багатоепізодні кримінальні справи.

Категорична вимога закону про те, що тримання під вартою при провадженні досудового розслідування не може продовжуватися більше двох місяців зобов'язує органи розслідування і прокурорів до обачного та економного використання такого запобіжного заходу, яким є тримання під вартою. Разом з тим законодавець, враховуючи неминучість випадків, у яких протягом двомісячного строку неможливо ні закінчити розслідування, ні звільнити обвинуваченого з-під варти, допускає продовження тримання під вартою на строк понад два місяці, але лише за наявності вказаних у законі підстав і лише компетентними на те посадовцями, причому встановлюється достатньо складна та тривала процедура.

Слід зазначити, що законодавець, передбачаючи продовження строку тримання під вартою через неможливість закінчити розслідування в зазначений строк, виходить з того, що розслідування у справі ведеться безперервно, активно, без тяганини, а також, що слідчий не відволікається на провадження в інших справах. Закон не пов'язує неможливість закінчити розслідування з наявністю таких причин, як низька кваліфікація та недостатній досвід роботи слідчого, велика кількість кримінальних справ, яка перебуває одночасно у його провадженні тощо. Тому недолік досвіду та знання слідчого повинен компенсуватися активнішою допомогою начальника слідчого відділу, а також жорсткішим контролем з його боку за провадженням розслідування.

Згідно з ч. 1 ст. 114 КПК при провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне та своєчасне проведення. Отже, процесуальна самостійність слідчого дозволяє йому самостійно порушувати клопотання про продовження строків тримання під вартою, обминувши різні інстанції по лінії МВС. Це повинно привести до спрощення процедури проходження вказаних клопотань. Разом з тим не всі слідчі володіють достатньою професійною майстерністю та іншими якостями, які дозволяють вірно орієнтуватися в складних ситуаціях, приймати єдино правильне рішення. У цих випадках слідчому необхідно погоджувати винесену постанову із своїм безпосереднім начальником (відділення, відділу). Отримання згоди вищестоящих керівників при цьому не потрібне.

На наш погляд, слід підтримати думку тих авторів, які вважають, що в даному випадку не треба вимагати від кваліфікованих досвідчених слідчих обов'язкового візування у начальника слідчого відділу постанов про продовження строків тримання під вартою, оскільки це не викликається необхідністю. Водночас підпис начальника на постанові, винесеній малодосвідченим працівником, будучи формою відомчого контролю, служить додатковою гарантією обґрунтованості даного процесуального рішення [308, с. 77].

Але, очевидно, для цього цілком досить візи керівника слідчого підрозділу, в якому працює слідчий. Практика візування постанови про порушення клопотань про продовження строків тримання під вартою керівниками вищестоящих слідчих підрозділів є, на нашу думку, зайвою, оскільки це пов'язано із значною витратою часу і практично нічим не виправдана, оскільки підстави продовження строку тримання під вартою й грамотність складання постанови можуть бути правильно оцінені безпосереднім начальником (групи, відділення, відділу).

Начальник слідчого відділу повинен завчасно вживати заходи до запобігання випадкам порушення строків тримання під вартою підлеглими йому особами, використовуючи при цьому всі надані йому законом процесуальні засоби. У цьому випадку велике значення належить правильній організації і систематичності процесуального контролю. Чим глибше і частіше начальники слідчих підрозділів вникатимуть у хід розслідування, тим вище вірогідність того, що вони виявлять наявність фактичних підстав для вживання рішучих заходів до усунення і попередження порушень законодавства та прав людини. Відповідно до результатів нашого опитування 54,1 % слідчих вважають відсутність належного дієвого контролю з боку начальників слідчих підрозділів та їх заступників за роботою своїх підлеглих однією з основних причин тривалого розслідування кримінальних справ.

Згідно зі ст. 120 КПК строк досудового слідства у справі продовжує прокурор, а строк тримання під вартою відповідно до ст. 156 КПК продовжує суд. При цьому, в літературі висловлюється думка про те, що питання про обрання обвинуваченому тримання під вартою як міри запобіжного заходу та продовження строку до 9 місяців повинен вирішувати суддя відповідного суду в судовому засіданні одноособово, а понад цей строк - колегіально у складі             трьох суддів [181, с. 71]. Але у будь-якому разі кожне продовження строку тримання під вартою повинно бути виваженим і обережним.