Диспозитивність - це засада судочинства, яка визначає механізм перебігу процесу. Вона є характерною головним чином для цивільного та господарського судочинства. Але й у кримінальному процесі діють елементи диспозитивності. У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції України про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод. Згідно з Юридичною енциклопедією, слово "диспозитивність" походить від латинського dispositus, що перекладається українською мовою як упорядкований, розподілений [473, с. 197]. Диспозитивність у нинішньому розумінні - це можливість суб'єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: "Дозволено все, що не заборонено законом". У публічних відносинах диспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливість вибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: "Дозволено лише те, що передбачено законом". У кримінальному судочинстві діє лише останній принцип, хоча є й окремі особливості.

Слово "публічність", згідно з Юридичною енциклопедією, походить від латинського слова publicum, тобто народ, суспільство [473, с. 197-199]. Публічність судочинства - це загальноправова засада, яка зобов'язує державу, її органи, посадових та службових осіб визнавати, дотримуватися, захищати як найвищу цінність права і свободи людини, визнавати, дотримуватись та захищати інтереси держави, громадських об'єднань, соціальних та етнічних груп за обов'язками служби, всупереч можливим будь-яким діям і волевиявленням, що мають інші цілі.

У цивільному судочинстві засада публічності конкретизується через систему норм, якими передбачено розгляд справи судом не тільки за заявою окремої особи, котра звертається за захистом свого права, а й за заявою прокурора чи інших державних та громадських структур, які відповідно до закону можуть звертатися в суд за захистом прав і законних інтересів інших осіб, тобто в публічних інтересах. У кримінальному судочинстві засада публічності виявляється насамперед у нормах закону, які зобов'язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, відповідальних за провадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного, об'єктивного й усебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний отримав справедливе покарання, а помилково запідозрений та обвинувачений був реабілітований [471, с. 920]. Тобто публічність судочинства в кримінальному процесі означає, що органи дізнання, слідчі органи, прокурор і суд, кожний в межах своєї компетенції, зобов'язані діяти в цьому процесі в публічних (загальнонародних, загальнодержавних) інтересах.

Таким чином, співвідношення суспільних і особистих інтересів, ставлення держави до особи виражаються в засадах публічності і диспозитивності. Ці поняття вживають у широкому й вузькому значенні.

Публічність у широкому значенні - це пріоритет суспільних, державних інтересів у взаємовідносинах людини із владою, у той час як диспозитивність передбачає більшу цінність інтересів особи, коли вони вступають у протиріччя з інтересами держави. В публічних інтересах доводиться обмежувати деякі права і свободи особи, а в приватних - удаватися до самообмеження державної влади і вибудовувати систему гарантій прав особи, які б охороняли її від свавілля представників державних органів [379, с. 285].

Висновки про співвідношення публічності й диспозитивності значною мірою будуються на концепції суспільного договору (Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.). На думку Томаса Гоббса, люди за самою своєю природою ненавиділи один одного ("людина людині вовк" - homo homoni lupus est), що призвело до "війни усіх проти усіх" - bellum omnium contra omnes. У такій ситуації для спасіння людства існував один вихід - утворення держави, якій люди делегують частину прав для наведення порядку й управління суспільством [68, с. 48-49].

У державах, де пріоритет віддається диспозитивності, спостерігається така закономірність: чим вищий рівень правової культури народу, чим природніша й популярніша ідея правослухняності, тим менше правових норм приймається в державі. В них дозволяють наявність прогалин у законодавстві, формують правові норми лише на рівні засад без їх деталізації, допускають спрощення судочинства. Такі явища спостерігаються, зокрема, в державах Європейського Співтовариства. В державах, де превалює принцип публічності, на громадянина покладається великий обсяг обов'язків і їх виконання забезпечується застосуванням суворих санкцій. Тут масове невиконання обов'язків тягне прийняття великої кількості найсуворіших нормативних актів, цільових програм, які накопичуються, а потім забуваються й не виконуються. Мабуть, існує певна межа, за якою велика нормотворчість наказового характеру втрачає сенс і лише шкодить державі та суспільству. Як відомо, у кризові часи розширюється сфера юридичних обов'язків, вводяться, але майже відразу знецінюються санкції, причому застосовуються вони, щоб утворити ілюзію ефективності зростаючого державного примусу.

Досвід багатьох держав свідчить, що обмеження прав і розширення обов'язків тягне посилення репресивності в державній політиці і розширює сферу державного примусу. Такі явища не властиві громадянському суспільству та правовій державі, оскільки для них характерні панування права, мінімум обов'язків і, як правило, добровільне їх виконання. У самому понятті "права людини" міститься посилання на певну міру вільної поведінки особи (диспозитивність). Суб'єктивне право людини складається з чотирьох можливостей: 1) мати певне соціальне благо; 2) діяти або не діяти у своїх інтересах; 3) вимагати від інших відповідної поведінки; 4) звертатися в компетентні державні органи для усунення перешкод у володінні соціальним благом.

Той, хто має суб'єктивне право, може реалізувати будь-яку із зазначених можливостей. Це залежить від його волі та бажання (диспозитивність). Отже, суб'єктивне право є мірою свободи конкретної особи й водночас мірою несвободи для інших, чий обов'язок, кореспондуючи із суб'єктивним правом, не виконується за доброю волею. Але існує сфера державної діяльності, де в ім'я інтересів суспільства доводиться вдаватися до деяких обмежень прав і свобод особи (публічність), де неможливо без цього обійтись. Це сфера боротьби зі злочинністю, що охоплюється трьома взаємопов'язаними галузями права - кримінально-процесуальним, кримінальним та кримінально-виконавчим. Особливо гостро стоїть питання про можливість і допустимі межі обмеження основних прав особи у сфері дії кримінально-процесуального права. Зокрема, під час затримання та взяття особи під варту або при призначенні будь-якого іншого виду запобіжного заходу обмежують особисту свободу громадянина, винуватість якого ще не визнана судом. Привід свідка, потерпілого та обвинуваченого також обмежує свободу громадянина. При усуненні обвинуваченого від посади обмежують право на вибір професії та місце роботи. Накладаючи арешт на майно обвинуваченого, обмежують право власника. Примусово помістити обвинуваченого на експертизу в медичний заклад означає обмежити його індивідуальну свободу. З метою збирання доказів у кримінальній справі закон допускає можливість обмеження й інших конституційних прав особи під час проведення обшуків і виїмок (недоторканність житла), накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, її огляду та виїмки, зняття інформації з каналів зв'язку (вторгнення в приватне життя громадян), примусового огляду тіла людини у зв'язку з освідуванням і експертизою, особистим обшуком й отриманням зразків для порівняльного дослідження (недоторканність особи) тощо.

У таких випадках ідеться про співвідношення особистих інтересів громадянина, який бере участь у кримінальному процесі як свідок, потерпілий, обвинувачений тощо, та інтересів усього суспільства, що потребує відповідних обмежень прав громадянина з метою викриття і покарання винуватих і недопущення засудження невинуватих (публічність). Адже відмова будь-якої із зазначених процесуальних осіб від виконання обов'язку перед суспільством та державою (наприклад, ухилення від участі в процесуальних діях або повідомлення завідомо неправдивих відомостей) утворює перепони в діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду і в окремих випадках може бути причиною неправильного вирішення кримінальних справ. В інтересах суспільства, з метою недопущення цього такі дії громадян тягнуть застосування процесуальних, а в ряді випадків - і кримінально-правових санкцій (перевага публічних засад). Бентам І. давно й влучно підкреслив: "Намагатися створювати закони, які не тягнуть жодного обмеження, -  це було б божевіллям; але усунути всілякі обмеження, які є надмірними й такими, що пригноблюють, - це мета, до якої лине розум" [17, с. 345].

Небезпечно як переоцінювати важливість та непорушність прав і свобод людини, так і недооцінювати їх. Права й свободи та їх обмеження мають бути у певних розумних межах і збалансованими. Система кримінальної юстиції існує не тільки для захисту прав підозрюваних, обвинувачених і підсудних, а й для захисту потерпілих та суспільства в цілому. Дотримання прав і свобод людини не може бути засобом, що підвищує ефективність боротьби зі злочинністю. Навпаки, це ускладнює таку боротьбу. Тому необхідно шукати баланс між двома цінностями - правами людини і ступенем контролю над злочинністю, тобто знаходити оптимальне співвідношення між публічністю і диспозитивністю. Порушення балансу на шкоду правам людини породжує поліцейські тенденції в діяльності відповідних державних органів. Порушення балансу на користь прав людини породжує анархію і безвідповідальність.

Система кримінальної юстиції спрямована не лише на посилення контролю над злочинністю, а й на забезпечення прав людини. По-перше, розкриваючи злочини, система захищає права потерпілих - теперішніх і майбутніх. По-друге, не менш важливою метою системи є правовий захист від надмірного примусу та необґрунтованого засудження осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві. По-третє, інтереси особи можуть стати важливішими за розкриття злочину (справи приватного обвинувачення, заборона "повернення до гіршого" тощо).