У 60-х рр. ХХ ст. Херберт Пеккер дійшов висновку, що у світі існують дві моделі боротьби зі злочинністю - Due Process Model (в якій пріоритетом є захист прав особи) і Crime Control Model (пріоритетом є контроль над злочинністю шляхом обмеження прав особи) [427, с. 186-188]. Тому перед законодавцем стоїть  завдання - збалансувати, звести до мінімуму процесуальний (публічний) примус для того, щоб захистити, наскільки це можливо, права і свободи людини (диспозитивність). Мінімум примусу, мінімум правообмежень при спробах розкрити злочини - надзвичайно складне питання, що вирішується при прийнятті законодавства. Тоталітарні системи надають перевагу істині, яка здобувається ціною обмеження прав громадян, а в демократичних державах на перше місце ставлять права громадян, якими не можна надмірно жертвувати навіть в ім'я досягнення істини. При цьому розслідування злочинів стає більш складним заняттям, оскільки вимагає поваги до прав громадян. Але треба усвідомлювати, що співвідношення між двома цінностями - істина чи права людини, тобто між публічністю та диспозитивністю, - змінюється слідом за змінами в соціально-політичній обстановці, й тому не слід забігати наперед процесу такої еволюції. Останнім часом в Україні спостерігається тенденція як до обмеження прав особи під час пошуку істини в кримінальних справах, так і до їх розширення. Для першого характерним є розуміння деякими юристами правової держави як влади, для якої людина, її права нібито не є головною цінністю. "Коли правова держава, - пише Бойков А.Д., - однобічно і настирливо подається лише з позиції забезпечення і захисту прав людини, виникає слушне питання: хіба немає більш високих цінностей, ніж індивідуалістські інтереси окремої особи" [32, с. 7]. Тобто, на його думку, суспільний інтерес завжди вищий, а людина - лише засіб для його досягнення. Водночас інші автори вважають, що суспільний інтерес дійсно існує, але він - не що інше, як усвідомлене самообмеження окремих осіб, які домовилися заради спільного блага про можливість обмеження державою частини індивідуальних прав і свобод. Тому державний примус, який розглядається з таких позицій, є засобом захисту інтересів людини, права якої порушені [379, с. 289].

Щоб зрозуміти позицію однієї й другої сторони, треба знати, що в 60-х рр. XX ст. Верховним Судом США під головуванням Уоррена було висунуто доктрину превалюючого значення прав людини. На підставі цієї доктрини судові прецеденти у кримінальних справах Міранди (1966) і Ескобедо (1964) поставили в суворі правові межі діяльність поліції з розкриття злочинів: зізнання обвинувачених були оголошені неприпустимими доказами у випадках, коли поліція порушувала права людини (допит без захисника, нероз'яснення затриманому прав, порушення процедури затримання і допиту тощо). У подальшому "суд Бергера" і "суд Ренквіста" дещо змінили позицію в названих прецедентах, але останні  істотно вплинули на підвищення рівня злочинності в США [379, с. 290]. У зв'язку з цим творці нового КПК повинні пам'ятати, що захоплення як забезпеченням прав і свобод людини, так і їх обмеженням може потягнути небезпечні наслідки, й тому треба шукати таку "золоту середину", за якої і права людини, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, були б в Україні забезпечені, і злочинність не збільшувалась, а відповідні правоохоронні органи та суд мали б змогу в розумних межах контролювати правопорядок у державі.

У класичному і ранньому обвинувальному процесі кримінальне переслідування залежало від волевиявлення потерпілого, який сам збирав докази і надавав їх суду. Тобто діяла диспозитивність. У подальшому приватно-позовне провадження було замінено розшуковим, яке здійснювала держава. Сильні публічні підвалини характерні для інквізиції і поліцейської держави. Переважання диспозитивності властиве зрілому громадянському суспільству і демократичній державі.

У будь-якій державі кримінальне право, в основному, пронизане принципом публічності, оскільки держава в інтересах суспільства визначає, яка поведінка є злочинною й кримінально караною. Переважання публічності характерне і для кримінального процесу, тобто для діяльності держави з розкриття злочинів, встановлення винуватих і реабілітації невинуватих. Те саме стосується й матеріального та процесуального права про адміністративні правопорушення.

У сфері кримінального процесу елементи диспозитивності вбачаються в тому, що кримінальні справи приватного обвинувачення порушуються тільки за скаргою потерпілого і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим до видалення суду до нарадчої кімнати. Кримінальні справи приватно-публічного обвинувачення порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриттю у зв'язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягають. В усіх цих випадках приватний інтерес потерпілого визнається більш значущим, ніж розкриття злочину і покарання винуватого. У КПК перелік категорій справ приватно-публічного обвинувачення дещо розширено. Бажано посилити засади диспозитивності, віднісши до категорії справ приватного обвинувачення деякі з кримінальних справ публічного обвинувачення (наприклад, про дрібні крадіжки, зараження венеричною хворобою, автотранспортні злочини без тяжких наслідків та деякі інші справи, де приватний інтерес вищий за публічний).

Примирення потерпілого з обвинуваченим у таких справах мало б бути підставою для їх закриття. Наприклад, потерпіла від згвалтування примирилась із гвалтівником, і вони врегулювали свої стосунки, взявши шлюб. У такій ситуації подальше провадження у справі безглузде. Звичайно, що обвинувачений і потерпіла мають відшкодувати державі витрати, які були зроблені у зв'язку з розслідуванням і судовим розглядом цієї кримінальної справи, але то буде меншим для них злом.

Кримінальним кодексом передбачено також звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Але можливості для такого примирення надзвичайно вузькі. З урахуванням того, що раніше примирення винуватого з потерпілим було можливим лише у справах приватного обвинувачення, введення в КК ст. 46 є великим кроком уперед у запровадженні диспозитивності в кримінальному праві і процесі України. Однак світ давно зрозумів, що не покаранням, а умиротворенням досягається стабільність у суспільстві, і тому все ширше йде на застосування процедур примирення винного з потерпілим і не тільки у справах про злочини невеликої тяжкості. 

Законодавством України істотно розширено диспозитивні засади кримінального процесу, право суду та судді порушувати кримінальні справи обмежено лише категорією справ приватного обвинувачення. Це значне досягнення в розумінні місця суду в змагальному кримінальному процесі і значення диспозитивних начал у житті держави. Але поки що немає розуміння того, що оскільки суд не має права на обвинувальну функцію у справах публічного і приватно-публічного обвинувачення, то він не повинен мати такого права й у справах приватного обвинувачення. Порушення кримінальної справи, особливо проти конкретної особи, - це початок кримінального переслідування особи, на яке державою уповноважені лише спеціальні посадові особи - представники органу дізнання, слідчі та прокурори. Судді такою функцією не наділені. І тому в новому КПК слід відмовитись від цього правового інституту.

Засада диспозитивності має вияв у таких правових інститутах, як закриття провадження в кримінальній справі у зв'язку: з дійовим каяттям; з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації; із закінченням строків давності; з помилуванням окремих осіб; внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння; внаслідок зміни обставин; тощо. Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві відбувається за рахунок збільшення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених не тільки в КПК, а й у Загальній та Особливій частинах КК.

Згідно зі ст. 44 КК порядок звільнення від кримінальної відповідальності у перелічених випадках встановлюється законом. На жаль, у КПК поки що не передбачений такий порядок, що є серйозною перепоною у правозастосуванні; зокрема, у зазначених в Особливій частині КК випадках це обмежує диспозитивні начала на користь публічних.

Виявом диспозитивності є визнання правомірним вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК). Але тут наявні й публічні засади, оскільки відповідно до ч. 2 цієї статті справа не завжди може бути закрита при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину. На жаль, положеннями КПК не врегламентовано порядок звільнення в таких випадках особи від кримінальної відповідальності, що є серйозною проблемою при правозастосуванні.

Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві України відбулося за рахунок запровадження правила про те, що закриття кримінальної справи за будь-якою нереабілітуючою обставиною відбувається лише за результатами судового розгляду справи, що ліквідувало інститут визнання особи винною позасудовими органами влади.

Диспозитивність у кримінальному процесі виявляється і в тому, що під час розгляду судом цивільного позову мають застосовуватися деякі правила цивільного процесу, якщо інше не передбачене положеннями КПК. У межах кримінально-процесуальної процедури можливі: відмова від позову або його визнання, які мають тягти закриття провадження за позовом під час розгляду судом кримінальної справи; перенесення розгляду позову в суд, що діє в порядку цивільного судочинства; мирова угода сторін. У випадках, коли арешт на майно накладено з метою забезпечення цивільного позову, обвинувачений вправі визначити, яке саме майно підлягає арешту в межах суми заявленого позову. В цьому також знаходить втілення принцип диспозитивності.

Ідея диспозитивності лежить в основі й таких процесуальних гарантій обвинуваченого, як вибір: між розглядом кримінальної справи суддею одноособово чи колегією суддів; між проведенням чи не проведенням судового слідства залежно від визнання чи заперечення вини підсудним.

Кримінально-процесуальне законодавство змінюється для усунення перебільшеного публічного інтересу. Так, відповідно до норм КПК суду більше не надається право постановлювати рішення про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, за відсутності цивільного позову.

Керуючись публічним інтересом, згідно з принципом публічності, судді ставлять підсудним питання викриваючого змісту, допитують їх, потерпілих, свідків до того, як вони допитувалися сторонами. Це очевидне викривлення кримінального процесу в бік публічності й ігнорування принципу змагальності. Воно має бути усунене. Виходячи з принципу публічності голови вищих судів вносили в порядку нагляду протести на виправдувальні вироки, щодо м'якості покарання і в частині юридичної кваліфікації діяння, що не узгоджується з виконуваною ними функцією правосуддя. Нині нормами КПК це не допускається.

Бажано також переглянути вказівку публічно-правового характеру, відповідно до якої захист у примусовому порядку призначається особі, що має фізичні вади, або особі, яка обвинувачується у вчиненні злочину, за який може бути призначене довічне позбавлення волі. Ці особи здатні до прийняття самостійного рішення про те, потрібен їм адвокат чи вони мають намір здійснювати захист самостійно.