У відповідності з ч. 4 ст. 124 Конституції України народ України безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Згідно з ч. 2 ст. 129 Основного Закону судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. На сьогодні, виходячи з вимог ст. 17 КПК та ст. 13 Закону України "Про судоустрій України", кримінальні справи розглядаються суддею одноособово, колегією із трьох суддів та колегією у складі двох суддів та трьох народних засідателів. Цією ж статтею Закону передбачена також можливість розгляду справ судом присяжних.

Оскільки колегія суддів це лише колегія із складу трьох суддів чи двох суддів і трьох народних засідателів, то суд присяжних - це суд англо-американського зразка, оскільки в Законі його не названо колегією. Суд присяжних цього зразка полягає в тому, що вину підсудного визначає не суддя-професіонал, а присяжні виборці, які включені в список присяжних засідателів. Цей суд має як позитивні, так і негативні сторони. Розглянемо їх.      

Важко уявити серйозні спортивні змагання, які судили б не судді-професіонали, а представники народу. Всі скажуть, що треба знати елементарні правила гри. Так само нелегко уявити, щоб хворий довірив проведення йому хірургічної операції людям, які тільки й вміють, що різати. Кожна справа потребує знань, навичок, досвіду. Як влучно помітив І. Крилов, "беда, коль пироги начнет печь сапожник, а сапоги тачать пирожник" [189, с. 44]. Зважаючи на наведену мудру думку, людство все більше йде по шляху вузької спеціалізації в будь-якій своїй діяльності, і саме це приносить успіх.

Кримінальний суд - це також змагання: сторони обвинувачення і сторони захисту. Суддівство - професія, до того ж надзвичайно складна і відповідальна. Але щодо судочинства все ще існує усталена в старі часи думка, що професійний суддя не завжди може прийняти правильне рішення і тому в найважливіших справах йому в цьому повинні допомогти представники народу. Причому, окремі вчені вважають, що чим менше такий представник в судочинстві має юридичних знань, чим менше він обізнаний з конкретною справою, тим краще для правосуддя. Характерним є те, що без представників народу суддям-професіоналам не довіряють одноособово або колегіально розглядати у першій інстанції лише незначну категорію справ і в той же час довіряють перевіряти їх в апеляційному чи касаційному порядку, тобто в суді з більш високою відповідальністю. Цей парадокс замовчується в юридичній літературі.

В Україні кримінальне судочинство тривалий час здійснювалось професійним суддею за участю народних засідателів і нагромаджено великий досвід здійснення кримінального судочинства за участю народних засідателів. У основному він негативний. Проблеми починалися з їх добору. Цей процес складний і тривалий. Мало хто бажав займатися даною роботою. В суди районної і обласної ланок добиралися в основному особи, які мали змогу без шкоди для місця основної роботи відлучатися в суд. Оскільки за час перебування там за народним засідателем за місцем основної роботи зберігалася заробітна плата, трудові колективи та їх керівники негативно ставилися до відсутності працівника на роботі. Як зазначив щодо цього генеральний директор однієї відомої фірми, справжній господарник не може допустити, щоб висококваліфіковані спеціалісти тижнями, а то й місяцями були відсутніми на виробництві зі збереженням за ними заробітної плати. Тому як народні засідателі обиралися переважно особи з невисокою заробітною платою. В основному це були рядові працівники невиробничої сфери з низьким освітнім і професійним рівнем. Зрозуміло, ефективність їх діяльності в суді була незначною. Як правило, в судових засіданнях вони активності не виявляли, ніяких запитань у ході дослідження доказів не ставили. За поодинокими винятками засідателі в нарадчих кімнатах до дискусій не вдавались і погоджувались з тими пропозиціями, які вносив суддя-професіонал. Лише окремі народні засідателі, виходячи з багаторічного досвіду роботи в суді та природної мудрості, підказували суддям, особливо новопризначеним, правильні рішення щодо виходу з тієї чи іншої ситуації.

Наступна проблема - виклик таких засідателів у судове засідання та їх явка. На жаль, не хочуть народні засідателі йти до суду. І причин існує багато. У Верховному Суді України вивчено деякі питання забезпечення участі засідателів у кримінальному судочинстві. Встановлено, що значна їх частина з різних причин протягом тривалого часу фактично не бере участі в розгляді справ і, більш того, не бажає робити цього в майбутньому. Зазначене призводить до того, що всупереч закону одні й ті самі народні засідателі постійно викликаються для участі в розгляді багатьох справ. Робітники і службовці не завжди своєчасно одержують заробітну плату. Тим більше не завжди сплачується народним засідателям з їх числа середній заробіток за час здійснення ними повноважень у суді. Не встановлено порядок і розмір відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням обов'язків у суді, для народних засідателів, які є пенсіонерами або не мають постійного заробітку. Засідателям, які проживають за межами обласного центру, суди не відшкодовують витрат на проїзд міжміським транспортом, найом житла та добових. Між обласними центрами та населеними пунктами області, де проживає значна частина народних засідателів, відсутнє регулярне транспортне сполучення. Нерідко з боку родичів підсудних та злочинців висловлюються погрози засідателям у зв'язку зі здійсненням ними повноважень по розгляду справ.

Приміщення судів не пристосовані для нормальної життєдіяльності таких засідателів, у жодному з них немає для останніх окремої кімнати. Прийшовши до суду, вони не мають де переодягнутися, прийняти їжу тощо. Тобто становище принизливе. Самі суди сьогодні перебувають у складному стані. Важко сподіватися на те, що людина, яка себе поважає, за такого ставлення держави погодиться в суді виконувати державні функції. І ось за таких обставин у Конституції України передбачено участь у судочинстві не тільки народних, а й присяжних. Це рішення прийнято без будь-якого вивчення проблеми.

Світова юридична практика знає дві моделі суду присяжних - англо-американську і європейську. Перша передбачає, що суд присяжних у кімнаті для нарад за відсутності судді виносить вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного, який є обов'язковим для судді. Друга модель регламентує участь так званих шеффенів, тих самих народних засідателів, які досліджують усі матеріали справи і спільно з суддею ухвалюють рішення. Термін "шеффен" німецького походження і означає "член" (суду), "засідатель". У ряді держав Західної Європи шеффени викликаються до суду і відбираються суддями з громадян, які є у різних списках (здебільшого виборчих). Вони беруть участь, як правило, в розгляді справ про серйозні (значні) злочини разом з професійними суддями, одночасно вирішуючи питання права і факту.

У Франції, ФРН, Данії, Італії, Швеції та інших державах визнається наявність суду присяжних, але останні беруть участь у судочинстві як шеффени. Наприклад, у ФРН справи про незначні злочини в місцевих судах розглядаються суддею одноособово або одним-двома суддями разом з двома присяжними (шеффенами). Окружні суди розглядають справи про тяжкі злочини у складі трьох суддів і двох шеффенів. Останні діють на правах судів присяжних, хоча рішення приймаються разом з професіоналами, кількість яких перевищує число присяжних. Таким чином, якщо оперувати європейською термінологією, судочинство в Україні давно здійснюється судом присяжних (у складі двох суддів і трьох народних засідателів).

Існують системи цивільного права (право більшості європейських та інших неангломовних держав, що історично зазнали впливу римського права) і загального права (право Англії та більшості англомовних держав). У більшості держав системи загального права тяжкі злочини розглядаються в суді суддею та присяжними, які виносять вердикт. Україні притаманна система цивільного права, і тому деякі автори слушно зауважують, що норма, закріплена у ч. 4 ст. 124 Конституції: "Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних" - це змішування двох світових судових систем [178, с. 72]. У Конституції України не визначаються поняття "народні засідателі", "присяжні", "суд присяжних", не визначається також кількість народних та присяжних засідателів, які справи розглядаються за їх участю. Жодний нормативний акт, чинний сьогодні в Україні, не дає відповіді на ці питання. Як відрізняти суд присяжних від суду за участю народних засідателів, не наводить критеріїв і юридична література. Сподівання на те, що всі крапки будуть розставлені в новому КПК. Для його розробників названа проблема є складною. Коли б не передбачався суд за участю народних засідателів, можна було б взяти за основу європейську модель суду присяжних. Певною мірою це дало б можливість використати інститут присяжних і водночас інститут народних засідателів. Але за наявності конституційного закріплення участі в судочинстві народних засідателів і присяжних засідателів зазначене зробити важко. Конституційна норма спонукає до запровадження в Україні суду присяжних в англо-американському варіанті, який закріплено і в Російській Федерації.

У Російській імперії суди присяжних були запроваджені після судової реформи 1864 р. і ліквідовані в 1918 р. Як слушно зазначається в юридичній літературі, за часів реформи 1864 р. суд присяжних був засобом демократизації кримінального судочинства, що давало можливість відмови від інквізиційного процесу в Росії. Названий суд забезпечував реалізацію таких принципів та інститутів, як: незалежність суду від адміністрації, гласність, змагальність процесу. Безперечно, суд присяжних відіграв чималу роль у практичній реалізації принципу поділу влади і становлення незалежності судової влади. У зазначених судах найбільш повно виявляється сутність і значення змагальності у судочинстві. Як підкреслюють судді тих регіонів Росії, де з 1993-1994 pp. діють суди присяжних, присутність присяжних кардинально змінює відносини між сторонами в залі суду.

Відповідно до принципу змагальності процесу сторони обвинувачення і захисту зобов'язані подати суду докази в кримінальній справі, обґрунтувати в судовому засіданні свої висновки про доведеність чи недоведеність фактичних обставин справи, вини підсудного, про ступінь і характер його відповідальності, про обставини, що характеризують особу винного, та щодо інших обставин. Прокурорам доводиться більше працювати як для того, щоб передати справу до суду, так і в засіданні. Суд присяжних позитивно впливає і на якість досудового слідства, оскільки слідчі розуміють, що всі недоліки слідства викриватимуться в ході змагального процесу, і вони не можуть вже розраховувати на те, що суд візьме на себе роль слідчого, а, отже, змушені будуть при проведенні розслідування справ суворо дотримуватися закону та вживати заходів до виявлення всіх обставин. Прокурори в судових засіданнях повинні вміти проводити допити підсудних, потерпілих, свідків, аналізувати докази, виступати в дебатах.

Слід сказати, що засідатель - як народний, так і присяжний - це серйозний контролер діяльності професійного судді чи суддів при розгляді конкретної справи. В суді за участю присяжних за англо-американським варіантом полегшується роль судді-професіонала, оскільки у вироку він не наводить доказів, не аргументує висновків щодо винуватості чи невинуватості підсудного. Із засідання суду присяжних не направляється справа на додаткове розслідування. Вирок названого суду не переглядається в апеляційному порядку, а лише в касаційному, де не досліджуються проблеми фактичної сторони діяння.