Наступною, не менш складною проблемою з урахуванням сьогоднішньої ситуації в Україні, є матеріально-технічне забезпечення судів. Нині стан їх фінансування залишає бажати кращого. Навіть, коли не йдеться про незалежність судової влади в контексті її фінансування через органи виконавчої влади, проблема браку коштів все ж залишається на першому плані. Низька заробітна плата суддів, не завжди пристойний стан найманих судами приміщень, нестача елементарного канцелярського приладдя та інші причини дають підстави дійти висновку, що при всьому цьому платити за роботу суду присяжних немає чим.

Цивілізований світ давно не знає виїзних судових засідань. Важко уявити суд Франції або Великобританії на фермі чи в цеху заводу. На жаль, ми живемо в іншому вимірі. В нашому судочинстві до недавніх часів переважали традиції революційних трибуналів: забезпечити виховну роль судових процесів. Останніми роками виїзні процеси проводять лише обласні та прирівняні до них суди, і не тому, що хочуть перевиховати, а з метою значно тривіальнішою. Відсутність необхідних коштів у більшості населення України і регулярного дешевого транспортного сполучення між населеними пунктами та їх обласними центрами робить майже неможливим приїзд свідків та потерпілих в обласні суди. Крім того, навіть якщо вони й приїдуть, названі суди не мають можливості оплатити їх проїзд, і тому судові засідання в багатьох випадках проводяться за місцем проживання найбільшої частини осіб, задіяних у кримінальній справі. Із запровадженням суду присяжних цю практику буде припинено, оскільки його робота несумісна з виїздом за межі приміщення суду. Весь тягар по доставлянню свідків обвинувачення буде покладений на прокурора, а свідків захисту - на захисника.

Якщо Україна хоче мати дійовий, серйозний суд присяжних, а не його фікцію, то платити треба багато. Як зазначено вище, щоб відібрати присяжних, необхідно створити спеціальні структури в органах виконавчої влади чи місцевого самоврядування, такі самі структури - в судах, які безпосередньо розглядатимуть справи, будувати і обладнувати приміщення в судах для присяжних засідателів, додаткові слідчі ізолятори у зв'язку з уповільненням розгляду справ, витрачатись на анкетування та виклик присяжних, перевірку даних про особу кожного з них, оплачувати їм проїзд, проживання, добові, середню заробітну плату. За попередніми підрахунками витрати на суд присяжних вимагатимуть подвоєння максимально необхідного бюджету обласних судів, і це за умови, що названому суду будуть підсудні максимум 0,5% кримінальних справ.

Суди України, безумовно, зіткнуться з тими ж проблемами, пов'язаними з фінансуванням присяжних, які існують у судах Росії. В російській правовій літературі наводяться вражаючі приклади наслідків неналежного фінансування зазначених судів. Так, є випадки, коли присяжні засідателі після тримісячного процесу, перед видаленням на нараду, заявляють судді: "вердикт відмовляємося виносити доти, доки нам не виплатять належної винагороди". І додержали свого слова. А платити немає чим, і працівники суду збирають гроші, щоб хоча б частково компенсувати дванадцяти позбавленим засобів до існування засідателям їх багатоденну участь у процесі. Суди не в змозі компенсувати навіть проїзд присяжних до суду і назад [220, с. 8].

А як бути у випадку, коли хтось з присяжних, який спочатку брав участь у розгляді справи, але ніякої винагороди не отримував, не з'явиться у зв'язку з цим у судове засідання? Чи буде зазначена причина неявки поважною? Які заходи впливу вживати до такого присяжного? Чи необхідно відкладати справу і починати спочатку процедуру відбору присяжних і розгляду справи? Сподіватися, що "чаша сія обмине Україну", не варто. Слід зазначити, що деякі розвинені, багаті держави незапровадження у себе суду присяжних пояснюють, крім інших причин, великими витратами на останній і малою його ефективністю. Наприклад, Японія заявила, що суд присяжних їй не по кишені, не запровадила його у себе і тенденцій до цього не має. Кримінальні справи в названій державі вирішуються суддями-професіоналами одноособово чи колегією з трьох суддів [306, с. 8]. Аналогічно тільки судді-професіонали розглядають кримінальні справи в багатих і демократичних Ісландії, Іспанії, Люксембурзі, Нідерландах, Фінляндії. І при цьому ніхто не обвинувачує їх у незаконному засудженні людей чи порушеннях прав останніх або у відсутності суду присяжних. Характерно, що Болгарія, Естонія, Литва, Польща, Словакія, Угорщина, Хорватія, Чехія при переході до демократичного способу правління не передбачили в судочинстві своїх держав суду присяжних.

Взагалі варто зазначити, що жодний міжнародний правовий акт з прав людини не зобов'язує держави мати кримінальний суд, в якому обов'язково брали б участь представники народу. В міжнародному праві підкреслюється, щоб це був суд компетентний, незалежний і неупереджений, в якому б поважалися і додержувалися права людини, надавалися їй усі можливості для захисту. А як ці питання вирішить кожна держава, то її справа.

Парадоксально, але факт: одні з найбагатших держав світу вважають для себе дуже витратним судочинство за участю присяжних, а інші (з числа найбідніших) готові на все, щоб запровадити маловідомий і надзвичайно дорогий спосіб судочинства

Доречно зазначити. Як Представникові України в Комісії ООН з питань запобігання злочинності і кримінального судочинства автору цього дисертаційного дослідження доводиться знайомитися із судочинством інших держав, і можна констатувати, що кримінальне судочинство в Україні ніскільки не гірше. Від незаконного засудження невинної людини чи виправдання винної у зв'язку з неправильним тлумаченням закону або оцінкою доказів, від порушення прав людини не застрахована жодна держава, будь-яка правова система. Про це свідчить аналіз збірників рішень Європейського суду з прав людини. Але правова система України має механізми, які дозволяють забезпечити права кожної людини. Зрозуміло, що їх необхідно удосконалювати.

Отже, як вбачається з цього дослідження, суд присяжних є малопродуктивним, складним і громіздким, запроваджується не до всього спектра справ, а лише щодо незначної їх категорії і то тільки у першій інстанції, але вимагає великих зусиль держави з підготовки законодавчої бази і чималих коштів. Що ж тоді спонукало державотворців України запроваджувати його за такої важкої економічної ситуації в країні та за відсутності досвіду роботи суду присяжних?

Вважаємо, що, як свого часу в США і Росії, в Україні названий суд був передбачений в Конституції на хвилі значних соціально-політичних потрясінь як популістська акція. Крім того, в нашому суспільстві все ще превалює, як образно визначив цей стан О.К. Толстой, "бажання бути іспанцем", тобто бути не самим собою, а обов'язково схожим на когось відомого в світі. Безумовно, чужий досвід треба враховувати, але, переймаючи його, слід пам'ятати настанови нашого національного мудреця: "Не дуріте самі себе, учітесь, читайте і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, того Бог карає" [385, с. 282]. Потрібно усвідомлювати, що кокосові пальми на нашому ґрунті й під нашим сонцем горіхів не дадуть. Свого часу одна з африканських держав повністю переписала для себе Конституцію США, але Америкою так і не стала. Тому чужий досвід, навіть найкращий, не можна копіювати, досконально не вивчивши його.

Якщо запровадження суду присяжних для розгляду справ про злочини, за які законом передбачалась смертна кара, можна було ще зрозуміти, то з визнанням цієї міри покарання неконституційною - надзвичайно важко. Неможливо навести аргументи, чому справу про умисне вбивство за обтяжуючих обставин, за яке передбачено покарання лише позбавлення волі, треба розглядати судом присяжних, а справи про інші злочини, за котрі передбачені такі ж міри покарання, - судом професійних суддів. Звідси, порушується конституційна засада судочинства - рівність громадян перед судом. На наш погляд, оскільки подальша зміна Конституції України за тих обставин, що склалися в державі, є неминучою, було б розумним виключити з неї норму про суд присяжних в його агнло-американському варіанті, забезпечивши існування такого суду в європейському варіанті.

Слід зазначити, що, зважаючи на наведену проблематику, в проекті КПК початок здійснення кримінального судочинства в Україні судом присяжних передбачається відкласти на 10 років. Крок, викликаний розумінням об'єктивної реальності, але сподівання на те, що протягом цих років будуть створені всі необхідні умови для роботи суду присяжних в англо-американському варіанті - наївні, оскільки зроблені без врахування економічного та соціального стану суспільства, його реальних можливостей. 

Висновок до  розділу IV

Основними орієнтирами в підготовці проекту нового КПК крім Конституції України та національного законодавства, є також європейські міжнародно-правові акти, обов'язковість яких визнала Україна (насамперед такі важливі документи у сфері регулювання кримінального судочинства, як Загальна декларація прав людини (1948 p.); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 p.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 p.); Європейська конвенція про видачу правопорушників (1957 р.); Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.); Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків (1970 р.); Конвенція про передачу засуджених осіб (1983 р.); Основні принципи, що стосуються незалежності судових органів (1985 p.) та ін. Розкрито зміст, ознаки та наповненість таких понять, як "публічність (імперативність)" та "диспозитивність". Доведено, що диспозитивність, як і публічність, є однією з основних засад кримінального судочинства.

В умовах глобалізації та інтегрування кримінально-процесуального законодавства України в європейське співтовариство зростає увага до розумного спрощення процесуальних процедур з урахуванням реалій сьогодення, зокрема до заочного судового провадження. Особливо гостро це питання стоїть у зв'язку з глобалізацією тероризму, організованою транснаціональною злочинністю, обігом наркотиків, торгівлею людьми, "відмивання" коштів тощо. На підставі аналізу національного законодавства зроблений висновок про наявність прогалин і недосконалість процесуальних норм, котрі регламентують порядок розгляду кримінальних справ шляхом заочного провадження, що спричиняє суперечливе тлумачення їх судами при вирішенні конкретних справ і постановленні заочних вироків. Надано пропозицію: у КПК України слід ввести окремий розділ, який передбачав би особливості, пов'язані із самим фактом заочного розгляду справи (за відсутності підсудного), використовуючи досвід інших держав і вітчизняного процесуального законодавства, при цьому забезпечивши, як мінімум, такими процесуальними гарантіями: наявність у певних випадках письмової згоди підсудного на такий розгляд; участь захисника і законного представника; належне повідомлення підсудного про місце і час судового засідання; нездійснення правосуддя стосовно осіб, які мають фізичні і психічні вади; не володіють мовою судочинства, а також щодо неповнолітніх; ухвалення вироку з дотриманням положень гл. 28 КПК; право на оскарження заочного вироку. Широко висвітлено застосування відеоконференцзв"язку при здійсненні заочного провадження та доведена нагальна необхідність його впровадження в кримінальний процес.