Це позитивні моменти. Але оскільки суд присяжних засідателів планується запровадити лише для вузького кола кримінальних справ (умисні вбивства за обтяжуючих обставин), то позитивне значення його для суспільства незначне, тому що всі інші справи повинні розслідуватися і розглядатися у звичайному порядку. В той же час негативних наслідків дії суду присяжних суспільство зазнає багато.

 Суд присяжних - це суд часів простого права (як матеріального, так і процесуального), коли ні суддям, ні присяжним не потрібно було мати знань, щоб визначитись: винувата чи не винувата людина в скоєнні злочину. Як запевняв у XVII ст. Чезаре Беккаріа, форма судочинства за участю представників народу, призначених не за вибором, а за жеребком, можлива лише там і тоді, коли застосовувані закони прості й зрозумілі, коли вони не створюють науки [440, с. 71-277]. На жаль, Україна не має таких законів. Наші закони складні, потребують численних роз'яснень. Застосування норм КПК України навіть суддями-професіоналами майже неможливе без роз'яснень, які дає Пленум Верховного Суду України, без науково-практичних коментарів.

Сьогодні, щоб установити факт винності чи невинності особи (наприклад, в ухиленні від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів), необхідно мати знання про велику кількість нормативних актів з питань оподаткування. Щоб сказати, винна чи не винна особа в порушенні ветеринарних правил, правил охорони праці тощо, треба їх знати. У значній частині статей КК винність особи в тому чи іншому діянні пов'язується з порушенням відповідних нормативних актів. Ті, хто вважає, що суд присяжних розглядатиме лише справи про тяжкі вбивства, забувають, що вбивця, як правило, вчинює й інші злочини, і розділити справу не завжди можливо. Крім того, і в питаннях кваліфікації вбивства також є безліч проблем - співучасть, сильне душевне хвилювання, необхідна оборона та перевищення її меж тощо. За таких обставин сподівання, що випадкові люди точніше встановлюватимуть факт винності особи у злочині, ніж суддя-професіонал, наївні. В українському законодавстві є певні правові категорії, наприклад, належність і допустимість доказів, у яких часом важко розібратися навіть судді з великим стажем роботи. Не завжди просто розібратися у фактичних обставинах справи. Питання факту і права настільки складні й тісно пов'язані, що для їх вирішення недостатньо одного життєвого досвіду, потрібні правові знання, які може мати лише юрист-професіонал. Що ж до недосконалості суду присяжних, то слід зазначити, що вона полягає в декількох аспектах. Насамперед, психологічний. Холоднокровність і об'єктивність суддів, які мають хоч якийсь досвід розгляду судових справ і хоч невеликі, але гарантії незалежності, все ж виглядають краще, ніж емоційне ставлення до всього, що відбувається, у пересічних громадян. Сприйняття ними обставин тієї або іншої справи з самого початку знаходиться під тиском соціальних процесів у суспільстві.

Як стверджує відомий правник із США Тоні Оноре, присяжні можуть поділяти упередженість звичайних людей проти непопулярних верств населення і тому інколи розгляд справи одним або кількома суддями може бути справедливішим [398, с. 96]. Тим часом принцип незалежності суддів і підпорядкування їх лише закону автоматично виключає можливість будь-якого впливу соціальних, політичних, економічних та інших чинників. Недаремно у Німеччині відмовилися від запровадження суду присяжних англо-американського варіанту ще в 1924 p., заявивши, що державі потрібен суд не емоцій, а професіоналів.

Необхідною обставиною об'єктивного судочинства є забезпечення відсутності будь-якого впливу на суддю. З цією метою, згідно із ст. 5 Закону України "Про статус суддів" [124], судді заборонено бути членом партій, рухів, будь-яких об'єднань громадян, які переслідують політичні цілі. Він не має права бути навіть членом професійної спілки або в будь-який інший спосіб займатися політичною діяльністю. За порушення цієї заборони суддя несе відповідальність і може бути звільнений з посади. Зазначений Закон не поширюється на присяжного засідателя. Якщо можливість такої діяльності професійного судді чітко контрольована кваліфікаційними комісіями суддів та Вищою радою юстиції, то заборонити присяжним засідателям займатися політичною діяльністю, а тим більше проконтролювати забезпечення цієї заборони неможливо. Сьогодні в Україні багато партій, рухів, спілок, об'єднань громадян, які мають протилежні політичні цілі. Важко сподіватися на те, що при випадковості відбору їхні представники не прийдуть у суд як присяжні засідателі і не намагатимуться в суді відстоювати свій партійний інтерес. Чим більша чисельність складу суду, ради, парламенту тощо, чим більша випадковість його обрання, чим більше зіткнень протилежних інтересів, тим більша можливість стороннього впливу на його членів, тим менша прогнозованість його рішень [284, с. 158; 96, с. 115-116].

Похідною від першої проблеми є питання юридичної освіченості членів суду присяжних. Воно  й  зрозуміло:  як хворий  бажає довірити  своє здоров'я   професійному лікареві,  так само і суспільство прагне покласти відповідальність за стан правосуддя на юридично грамотних фахівців. Це і є причиною поступової відмови від системи названого суду в державах, які широко практикували її раніше. В деяких з них різко скорочується категорія судових справ, що розглядаються за участю присяжних. Зокрема, Зиков В. [42] наводить такі дані: в США суд присяжних розглядає лише 7,6 % справ, в Англії - 3, у Франції - лише 1 %. У деяких державах від такого суду взагалі відмовляються.

Про "об'єктивність" суду присяжних образно висловився Садиков Ф.: "справжні адвокати справедливо побоюються суду присяжних саме через непередбачувані результати. Можна виграти абсолютно доведену справу, переконавши присяжних винести виправдувальний вердикт, а можна програти, вислухавши обвинувальний вердикт, коли в діях підзахисного відсутній склад злочину" [335, с. 9].

З досвіду судів Російської Федерації вбачається, що в окремих випадках виправдувальні вироки були постановлені у зв'язку з тим, що присяжні засідателі, погоджуючись з доведеністю вчинення діяння, все таки визнали підсудних невинними, пожалівши їх, тобто вийшли за межі своїх повноважень. Зокрема, А. Леві наводить такий приклад: у справі П., який обвинувачувався в одержанні хабара, колегія присяжних погодилася з доведеністю того, що він одержав 1500 дол. США як хабар, але визнала його невинним, оскільки у нього хвора дружина, котра потребує лікування [201, с. 12].

На те, що присяжні інколи виправдовують підсудних, навіть коли визнають, що вони вчинили злочини, звертає увагу і згаданий вже Тоні Оноре [398, с. 96]. Ну як тут не згадати Толстого О.К., одного із співавторів під псевдонімом Козьми Пруткова, який висловив своє ставлення до суду присяжних у поемі "Поток-богатырь" ще в 1871 p.:

"...И присяжные входят с довольным лицом:

"Хоть убил, - говорят, - не виновен ни в чем!"" [397, с. 298].

Багато що в суді присяжних залежить від якості виступу в дебатах державного обвинувача або захисника, від того, наскільки вони змогли привернути присяжних на свій бік, переконати їх у своїй правоті. За словами В.Котляра, суд присяжних не дуже відрізняється від шаріатського, котрий ухвалює вирок лише за своїм переконанням, а не за цивілізованим законом [178, с. 72]. Як зазначав суддя Саратовського обласного суду Друзін О. у доповіді на міжнародній конференції з питань реформування кримінально-процесуального права, проведеній у травні 1999 р. у м. Києві США та Україною, щорічно 35-40% вироків, постановлених судом присяжних його області, визнаються Верховним Судом РФ незаконними, такими, що ґрунтуються на емоціях присяжних.

У період виникнення суду за участю присяжних засідателів у кримінальному судочинстві не існувало поняття рівності сторін перед законом і судом. І сьогодні при вирішенні питання, який суд має розглядати справу: колегіальний чи одноособовий, визначальним є волевиявлення обвинуваченого. Жертву злочину, потерпілого ніхто не запитує: бажає він, щоб справу розглядав суд колегіальний чи ні. За чинним законом позиція потерпілого при визначенні того, який суд повинен розглядати справу, значення не має. Тобто, його права й інтереси в цьому разі ігноруються. Це не відповідає європейським нормам про права людини, а також ст. 129 Конституції України про рівність сторін перед законом і судом як основної засади судочинства, оскільки обвинувачений має важливе право вибору суду, якого не має потерпілий. ООН у своїх документах постійно звертає увагу міжнародного співтовариства на необхідність забезпечення в кримінальному судочинстві прав і законних інтересів жертв злочинів [91].

На жаль, у суді присяжних права й інтереси жертв злочинів належним чином не забезпечуються (довготривалість процесу, великий відсоток постановлених не на законі, а на емоціях виправдувальних вироків, пов'язана з цим тяганина в наступних судових інстанціях, несвоєчасна реституція та компенсація або їх відсутність взагалі тощо). Наведене є також однією з причин поступового скорочення числа держав, які мають суди присяжних, та кількості розглядуваних ними справ. Разом з тим, в ряді країн, де все ще існує названий суд, інтереси потерпілого, як правило, захищені спеціальними страховими фондами.

Серйозною проблемою суду присяжних в англо-американському варіанті є захист. Те, що присяжні на відміну від суддів-професіоналів не аргументують своє рішення, не наводять доказів на підтвердження висновку про винність чи невинність підсудного, перешкоджає критиці їхнього вердикту, коли він оскаржується. Фактично захисні інтереси підсудного і його захисника, як і потерпілого та його представника в цьому суді повністю ігноруються.

Надзвичайно складною проблемою запровадження суду присяжних є законодавча регламентація його діяльності, розроблення безпосереднього механізму дії системи названого суду, порядку відбору кандидатів, визначення складу суду тощо. Важко навіть припустити, скільки часу необхідно на набуття досвіду, на розроблення досконалого механізму, втілення його в життя, подолання перешкод, що при цьому виникають. Варто також зазначити, що на сьогодні в Україні немає жодного судді, прокурора, адвоката, які мали б знання чи досвід з питань роботи суду присяжних в англо-американському варіанті. Немає також літератури, спеціальних методичних посібників. У той же час правосуддя чекати не може. Постає питання: чи має право держава накопичувати досвід шляхом проб і помилок, через калічення людських доль, а не виключено й життя?

Історія російської системи списків присяжних свідчить, що це не просте питання. Спочатку, після реформи 1864 p., була прийнята система визначення кількості присяжних, яка ставила їх число у співвідношення не з кількістю населення, а з довільним поділом території, не з дійсними потребами правосуддя, а з поділом року на чотири періоди для виконання обов'язків присяжних за четвертями року (четвертні списки). 12 червня 1884 р. названі списки скасовано і введено судову перевірку списків присяжних. Система списків піддавалася змінам також 20 травня 1885 р. та 28 квітня 1887 р. Законами визначався порядок складання списків присяжних і контроль за цією роботою, хто має право бути присяжним, система відводів останніх [425, с. 359-435]. Складність проблеми складання списків присяжних та їх відбору підтверджується досвідом судів Російської Федерації, який аналізується в посібнику для суддів, підготовленому Верховним Судом РФ [309].