Відповідно до даних державної статистики у 2003 році у провадженні органів досудового слідства перебували справи по розслідуванню 625101 злочину. Із них 170462 злочини не розслідувані, оскільки не встановлені особи, які їх вчинили. По 7211 справах провадження зупинені у зв'язку з втечею осіб, які вчинили злочини, і їх розшуком. Щорічно, у великій кількості кримінальних справ провадження зупиняється в судах у зв'язку з втечею підсудних і їх розшуком. Зокрема, у 2002 році судами зупинено провадження у зв'язку із втечею підсудних по 10274 справах. У 2003 році кількість справ, по яких підсудні втекли і суди зупинили провадження, збільшилась і досягла 10637.

Велика кількість кримінальних справ, по яких обвинувачені або підсудні втекли, постійно закривається у зв'язку зі сплином строків давності. Тобто обвинувачені і підсудні в Україні все частіше використовують прогалину в законі і можливість уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Потерпілі ж від злочинів особи роками, а то і все життя страждають від того, що злочинець, який спричинив їм біду, не притягнутий до відповідальності, а шкода їм не відшкодована. Тобто, гарантоване їм Конституцією України [174] право на правосуддя, на захист їх життя, здоров'я, майна, честі та гідності залишається декларацією. Таке становище шкодить Україні, її авторитету у світі. У багатьох державах світу, про які буде сказано нижче, в таких ситуаціях вдаються до процедури розгляду кримінальних справ у відсутності підсудного, але з участю захисника.

Радянський підхід, а в питанні можливостей розгляду кримінальної справи при відсутності підсудного він зберігається і нині, полягав не тільки в тому, щоб підсудний мав бути обов'язково в судовому засіданні з метою захисту своїх інтересів, але, а першу чергу для того, щоб принизити його, заставити страждати, забезпечити особисту і загальну превентивність.

У закритій державі, яким був Радянський Союз, рідкісна людина могла втекти і уникнути правосуддя. Розшук, оголошений в Киргизії чи Україні, Молдові чи Литві, здійснювався одночасно по всій великій країні. За межами СРСР злочинець переховуватись, як правило, не міг. Сьогодні Україна живе в іншому вимірі, мільйони громадян вільно виїздять за її межі, в тому числі й ті, які вчинили злочин і  тому потрібні адекватні підходи до вирішення питання про відповідальність злочинців та захист потерпілих.

Сьогодні, за наявності права підсудного на мовчання, він може мовчати як в залі судового засідання, так і за його межами. За наявності презумпції невинуватості, якщо він не бажає захищатися іншими способами, підсудний має право на захист і шляхом ігнорування судового процесу. Повідомлення про час і місце судового засідання може відбуватися не тільки шляхом вручення підсудному повістки. У наш час високих інформаційних технологій є можливість довести цю інформацію до відома підсудного і іншим способом, наприклад розміщенням повідомлення в спеціальній газеті чи комп'ютерній мережі тощо. Тобто законодавець повинен відповісти особі, яка притягується до кримінальної відповідальності і не бажає брати участь у судовому засіданні, адекватно з урахуванням реалій життя. Інакше він не може відповісти потерпілому, чому гарантоване йому Конституцією України право на правосуддя не реалізується.

Конституцією України закладено основи реформування всіх сторін суспільного життя, а проголошення України  правовою державою (ст. 1) та визнання дії принципу верховенства права (ч. 1 ст. 8) зумовило по-іншому подивитися на загальноприйняті, усталені правовідносини, у тому числі на судочинство в цілому і як його складову частину - на питання заочного провадження у кримінальному процесі.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство, незважаючи на внесені Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. [127, с. 22-100] істотні зміни, продовжує залишатися громіздким, дорогим, суперечливим. Справедливі нарікання громадян викликають надмірна тривалість у часі судової процедури, її заформалізованість, складність оскарження судових рішень, фактична послабленість механізмів захисту законних прав і інтересів громадян у кримінальному судочинстві, невиконання великої кількості судових рішень у частині стягнення моральної і матеріальної шкоди, завданої злочинами. Протягом тривалого історичного періоду у кримінальному процесі завжди приділялася значна увага забезпеченню особистої участі підсудного в головному судовому розгляді, що відповідало виконанню судом важливої вимоги про безпосереднє дослідження доказів. У Старому Заповіті в П'ятій Книзі Мойсеєвій в узагальнюючому вигляді містяться норми, які можна вважати первісними положеннями кримінального судочинства: "А коли хто буде ненавидіти свого ближнього, і буде чатувати на нього та й уб'є його, і той помре, і втече він до одного з тих міст", "то пошлють старші його міста, і візьмуть його звідти, і дадуть його в руку месника крові, і він помре". "Не змилосердиться око твоє над ним, і ти усунеш кров неповинного з Ізраїля, і буде добре тобі" [20, с. 252; 13, с. 59-62].

У Давньому Римі існувала юридична формула "Audiamur et altera pars" - нехай буде вислухана й друга сторона. Це стосувалося розгляду як causa civilis (цивільної справи), так і causa criminalis (кримінальної справи). Справді, не можна вирішувати судову справу, вислухавши тільки одну сторону (обвинувача, позивача) і не вислухавши другу (обвинуваченого, відповідача). Але в умовах глобалізації та інтегрування кримінально-процесуального законодавства України в європейське і світове співтовариство зростає увага до розумного спрощення процесуальних процедур з урахуванням реалій сьогодення.

Заочний розгляд в кримінальному процесі - це розгляд судом справи за відсутності підсудного. Такий розгляд кримінальних справ, хоча й викликає немалий теоретичний і практичний інтерес, відноситься до розряду майже недосліджених наукових проблем і, зокрема через це рідко застосовується на практиці. В юридичній літературі процедуру ухвалення заочного вироку називають заочним провадженням, яке є спрощеним порівняно із провадженням, що здійснюється у звичайному порядку [317, с.  3-10; 423, с. 4].

Інститут заочного рішення (вироку), як справедливо зазначають Решетняк В.І. і Черних І.І., має глибокі історичні корені. Ситуація, коли одна із сторін не з'являлася в суд, розцінювалася і вирішувалася по-різному. Значною мірою це залежало і від того, яким було в державі ставлення до людини. Історично склалося так, що законодавець, убачаючи необхідність особистої явки в суд, розцінював неявку "как ослушание своей воли", як посягання на громадський порядок, тобто як наслідок винного діяння, що тягнув застосування процесуальних санкцій кримінального характеру [317, с. 5-6]. Так, у давньонімецькому і давньофранкському праві (до VII ст.) підставою заочного провадження було нез'явлення обвинуваченого до суду, що розцінювалося як непідкорення державній владі й оголошувалося недозволеним, а отже створювало невигідні наслідки для непослуха, котрі головним чином полягали в конфіскації та інших мірах, звернених на його майно, честь і повноправність. Ці заходи вважалися тяжкими і визнавалися такими, що перекривають покарання за основну провину.

У слідчому процесі середніх віків (до XVIII ст.) ухилення підсудного від суду дорівнювалося визнанню ним своєї вини і призводило безпосередньо до постановляння обвинувального вироку.

Судова реформа 1864 р., найпослідовніша з усіх реформ того часу, докорінно змінила кримінальне судочинство Російської імперії і частково - право. Статут кримінального судочинства (далі - СКС; Статут), затверджений 20 листопада 1864 p., ввів інститут заочного вироку, тобто вироку, постановленого за відсутності підсудного на зразок моделі, що існувала у французькому кримінально-процесуальному кодексі [466; 419; 324]. Статут передбачав порядок провадження в мирових судових установах "изустно и публично" (ст. 88) [324, с. 257-261]. При розгляді справи обвинувачений незалежно від того, чи був він присутній, мав можливість доручати захист своїх прав повіреному (ст. 90). Мировий суддя міг викликати обвинуваченого (підсудного) в усіх випадках, коли, на його думку, цього вимагали обставини справи. У справах за звинуваченням у протиправних діяннях, за які передбачалося не суворіше за арешт покарання, обвинувачений (підсудний) міг прислати замість себе повіреного (ст. 60) [324, с. 264].

Глава п'ята першої книги Статуту (статті 133-141) містила положення щодо заочних вироків, які постановлювалися мировим суддею, а також про наслідки неявки обвинуваченого до суду. Якщо обвинувачений у проступку, за котрий передбачалося покарання не суворіше за арешт, не з'явився до визначеного строку і не надіслав повіреного або надіслав його, хоча був викликаний особисто, то мировий суддя постановлював заочний вирок. У разі невідшукання до призначеного строку обвинуваченого у діянні, за яке в законі було передбачено ув'язнення або більш суворе покарання, мировий  суддя, відкладаючи судження про покарання до приводу розшукуваної особи, за правилами цивільного судочинства заочно вирішував цивільний позов про відшкодування шкоди і збитків. Якщо до постановлення заочного вироку мировий суддя встановлював, що причиною неявки обвинуваченого були якісь непереборні перешкоди або з'ясовувалося, що повістка про виклик до суду не була своєчасно доставлена, то, відклавши вирішення справи, він призначав новий строк для з'явлення. Обвинувачений, який пропустив призначений для з'явлення строк, але прибув на суд до постановлення вироку, допускався до словесних пояснень. Постановлений потім вирок не вважався заочним. Копія заочного вироку надсилалася обвинуваченому з повісткою. Протягом двох тижнів з часу її вручення обвинувачений мав право подати відклик (скаргу) про новий розгляд справи. З прийняттям такої заяви мировий суддя призначав день для явки сторін на новий розгляд. Якщо обвинувачений вдруге не з'являвся, він піддавався грошовому стягненню, а постановлений щодо нього вирок набирав чинності.

Разом з тим, у процедурі розгляду справ окружними судами і судовими палатами, у тому числі за участю присяжних засідателів, заочне судове провадження СКС передбачено не було. Підсудний, який перебував на волі, зобов'язаний був з'явитися в суд особисто, хоча й мав обраного ним самим або призначеного захисника. Не з'явившись без поважних причин, він піддавався приводу в суд і сплаті всіх судових витрат, спричинених відстрочкою засідання (статті 583, 592 СКС).

Як зазначалося в підготовчих документах реформи, встановлення заочного суду над обвинуваченим, який відсутній або переховується, було б таким, що не відповідає корінним засадам судового перетворення, тому що призвело б до звуження розгляду справ за письмовим провадженням без надання підсудним належних засобів для виправдання [256, с. 430; 419, с. 338; 324, с. 338]. У таких випадках провадження зупинялося на весь час відсутності обвинуваченого і вживалися заходи до його розшуку та доставки в суд. Якщо протягом шести місяців після публікації про розшук обвинувачений не з'являвся і не був розшуканий, то суд, відклавши розгляд справи до явки або затримання, постановляв ухвалу про розпорядження його майном за тими ж правилами, що існували для розпорядження майном безвісно відсутніх (ст. 852 СКС). У справах про злочини і проступки проти майна і доходів казни суд разом із передачею маєтку обвинуваченого під опікунське управління ухвалював рішення і про конфіскацію, якщо це було передбачено законом (ст. 1207 СКС). У касаційному рішенні Сенату зазначалося, що суд не повинен ухвалювати постанову про конфіскацію затриманих предметів, якщо в цьому рішенні   не  буде  вказано  особу  обвинуваченого  і  жодної  підстави  для конфіскації цих предметів [466, с. 994; 324, с. 376].