Для встановлення справедливості, виходячи з позиції жертви злочину, повинні бути надані і дотримані такі права: право на повагу та розуміння; право на звернення до відповідних служб підтримки; право на отримання інформації про хід судового розгляду їхньої справи; право на присутність та участь у процесі прийняття рішення; право на захист; право на забезпечення особистої безпеки і захист від втручання у приватне життя; право на компенсацію з боку як правопорушника, так і держави [223]. На сучасному етапі потерпілий залишається поза увагою державних органів і, зрештою, поза увагою всього суспільства. Громадськість залишається байдужою до його страждань та емоцій, держава вважає, що засудивши правопорушника тим самим відновила права потерпілого, у зв'язку з чим поновлення в правах потерпілого відходить на задній план. Зрештою, недотримання, а то й грубе порушення прав потерпілого, на відміну від порушення прав правопорушника, не ставить під загрозу результат судового розгляду. Порушення прав потерпілих не призводить до неприйнятності доказів чи винесення виправдувального вироку. Кримінальний процес як такий, не має як своєї невід'ємної частини системи санкцій за недотримання прав потерпілих, а існують лише певні юридичні гарантії цих прав, якщо вони мають місце взагалі [153, с. 4-30, 51; 59, с. 79]. Судді, прокурори, працівники міліції дуже мало знають про жертви злочину. Багато з них не розуміють наскільки тяжко жертва травмується наслідками злочину. Жертви відчувають цілу гаму відчуттів і емоцій. Наприклад, страх, який постійно збільшується при згадуванні про злочин, відчуття уразливості, незахищеності, образи, злості, гніву. Відчуття гніву виникає не тільки щодо правопорушника, але й щодо органів міліції та суду. Намагання цих органів об'єктивно з'ясувати обставини справи викликає у них незадоволення і підозру в їх зацікавленості, неспроможності довести вину правопорушника і небажання його покарати. У жертви виникають потреби безпеки, захищеності. Потерпілі хочуть знати, які заходи будуть вжиті, щоб злочин не повторився. Має значення і емоційна захищеність, тобто коли жертва хоче вилити своє горе і гнів, розказати про свої потреби. Друга потреба жертви, задоволення якої вони чекають від правосуддя - це відшкодування збитків, компенсація втрат. Часто жертви розуміють, що втрати відновити неможливо, але інколи важлива навіть символічна компенсація, усвідомлення того, що хтось взяв на себе відповідальність, відшкодував шкоду. У багатьох випадках потреба потерпілих полягає не в тому, щоб засудити правопорушника, а в тому, щоб була компенсована завдана шкода: повернуте майно, гроші, відремонтована машина тощо. Третя потреба жертви полягає в тому, що вона бажає отримати відповіді на питання, які її турбують. Постраждалі від злочину особи часто переживають про те, що сталося, чому об'єктом злочину стали саме вони, чи має правопорушник що-небудь проти потерпілого особисто. Четверта потреба жертви - необхідність висловити свої відчуття, розповісти про те, що сталося. П'ята потреба - необхідність жертви повернути емоційну владу над своїм життям, оскільки потерпілий буває настільки злий, що не може справитися зі своєю поведінкою, не може контролювати себе. Але потерпілий, як правило, нічого з перерахованого не отримує, оскільки в існуючих правових системах потерпілий знаходиться на задньому плані. Вважається, що злочин вчинено проти держави, а не проти жертви. У зв'язку з цим всі питання вирішення конфлікту вирішують державні органи. В окремих випадках жертві навіть не вважають за потрібне дати інформацію про стан справи, або познайомити з матеріалами справи. Але не дивлячись на те, що в законодавство України внесені деякі зміни, що покращують процесуальне становище потерпілого, жертва у кримінальному процесі є найбільш незахищена процесуальна фігура.

Сьогодні більше стали приділяти уваги вирішенню проблем жертв злочину. Зокрема, 15 березня 2001 р. Рада Європейського Союзу прийняла основоположне рішення "Про місце жертв злочину у кримінальному судочинстві". У цьому рішенні відмічено, що мінімальні стандарти мають передбачати захищеність жертв злочинів, зокрема, звертається увага на можливості їх доступу до правосуддя, їх право на відшкодування збитків, включаючи судові витрати. Умови цього рішення стосуються інтересів жертв не тільки під час кримінального судочинства, вони охоплюють також вжиття заходів щодо надання допомоги жертвам до і після судового розгляду, які можуть пом'якшити наслідки злочину. Правила і практика, що стосуються місця жертв і їх основних прав, повинні бути приведені у відповідність, зокрема, з правом поважати їх гідність, правом надавати і отримувати інформацію, правом розуміти і щоб їх розуміли, правом на захист на різних стадіях процесу і правом отримувати виплату за незручності. Щодо іншої сторони - правопорушника, то останній спостерігає за розглядом справи, але відчуває себе пасивним гравцем на арені правосуддя, де основна роль віддається державі в особі прокурора, формує справу згідно з власними уявленнями та адвокатам, які мають на меті знайти недоліки у такій конструкції [59, с. 51], оскільки більшість систем кримінального правосуддя побудовані так, що держава зобов'язана доводити подію вчинення злочину, а справа правопорушника - турбуватися про себе. Потім його засуджують і злочинець починає навіть вважати, що він є жертва, а не потерпілий. Але ж саме система правосуддя повинна покладати на правопорушників відповідальність, тобто допомагати їм усвідомити, що вони вчинили і що вони мають відповідати за вчинене. Система має зробити так, щоб правопорушники були краще, а не гірше підготовлені до повернення в суспільство. На жаль, сьогодні ми цього не досягаємо. Фактично вся діяльність кримінального судочинства спрямована на формування умов, які спонукають правопорушника до ухилення від відповідальності за вчинений злочин, і, зрештою, останній, як спосіб захисту, вибирає пасивність та ігнорацію. Призначена судом реституція трактується правопорушниками як чергове покарання, що накладене на них безликою судовою системою. За наслідками вчиненого діяння правопорушник, згідно з усталеним розумінням суспільства, повинен понести покарання, під яким традиційно розуміють його ув'язнення.

Однак, покарання, що не ставить собі за мету відновити порушенні права потерпілого і таким чином сприяти відновленню балансу в суспільстві, не досягає своєї мети, а виступає відправним пунктом у формуванні ланцюжка жертв правопорушення [59, с. 39-48]. Тепер мова йде про порушення прав потерпілого з боку держави та громадськості, які не створили умов до взяття ними на себе відповідальності за вчинене діяння, а лише, у процесі розгляду кримінальної справи, підтвердили факт вчинення ним кримінально караного діяння.

Винесення судом обвинувального вироку є наступним кроком віктимізації, що має результатом таврування правопорушника незалежно від тяжкості вчиненого ним злочину. За таких умов правопорушник прирікається державою на кримінальне існування в майбутньому, йому важко обрати і почати нове життя після відбутого покарання. Як наслідок, мета, що ставилась державою при здійсненні кримінального судочинства, досягається не завжди. Поновлення прав потерпілого не відбувається, суспільство не одержує гарантії, що правопорушник, сьогодні засуджений до відбуття покарання, завтра не вчинить нового злочину.

Все наведене дає підстави говорити про певну кризу інституту покарання у кримінальному процесі. Для виходу з неї, розуміючи малу ефективність каральних підходів до боротьби із злочинністю, держави змінюють свою кримінальну політику. Зокрема, відбувається гуманізація і демократизація кримінального процесу і, особливо, інституту покарання. Значення покарання в боротьбі із злочинністю, як відмічається у літературі, визначається не його жорстокістю, а неминучістю, своєчасністю, справедливістю і невідворотністю застосування за кожний вчинений злочин. В останні роки тенденція боротьби із злочинністю у переважній більшості держав світу, у тому числі і в Україні, полягає у зниженні ступеня жорстокості покарання, що знайшло своє відображення, зокрема, у новому КК України 2001 року.

У суспільстві завжди будуть ті, хто не підпорядковується нормам права та моралі. Людство протягом свого існування постійно вело боротьбу із злочинністю, однак побороти цей недолік не змогло. Як не песимістично це звучить, але у найближчій перспективі життя людства викорінення злочинності малоймовірне.

Природно, що людство шукає альтернативні способи боротьби із 
злочинністю. Акценти перемістились на способи реагування на злочин. 
Одним із таких способів є так зване відновлювальне правосуддя, яке 
розвивається уже протягом 25 років. Як вважають спеціалісти кримінального права, процесу, кримінологи, психологи, ініціатори і захисники відновлювального правосуддя - лише всередині кримінальної юстиції проблема злочинності не може бути вирішена [188, с. 28-45; 180, с. 5-12, 81-84; 378, с. 521-524].

На відміну від традиційної системи кримінального судочинства відновлювальне правосуддя ставить перед собою завдання умиротворення потерпілого та правопорушника, досягнення задоволення потреб потерпілого та правопорушника, громадськості та держави. Відновлювальне правосуддя зосереджує свою увагу на правах усіх суб'єктів та на віднайдені рівноваги між ними, відновленню попереднього стану в суспільстві, що мав місце до вчинення злочину. Концепція сучасної кримінальної юстиції носить легалістичний характер і розглядає злочин як дію чи бездіяльність, що карається державним органом, наділеним відповідними повноваженнями [59, с. 39], тобто таке діяння, яке завдає шкоди державі. За таких обставин має місце жонглювання поняттями: відносини, які виникли спочатку між правопорушником та потерпілим, у результаті кримінального провадження стають відносинами між правопорушником та державою в уособленні державних органів. У таких випадках розв'язання конфлікту, що є наслідком правопорушення, належить не тим, хто в ньому задіяний, а юристам і тим, хто займається юстицією [483; 44].

На думку прихильників відновлювального правосуддя, необхідно змінити ракурс розгляду злочину як правопорушення та процесу реагування на нього таким чином: 1) змістити його у бік потерпілого; 2) визнати основним із завдань кримінального процесу примирення сторін - потерпілого і правопорушника, що супроводжується відшкодуванням шкоди, завданої правопорушенням; 3) залучити до розгляду кримінальної справи не лише традиційних її учасників, а також посередників та громадськість.

Отже, сутність відновлювального правосуддя відрізняється від сутності традиційного карального правосуддя. Якщо злочином вчинено насильство, то в даному випадку шкода заподіяна конкретній особі, а не державі, і виникає обов'язок винного відшкодувати збитки або усунути заподіяну шкоду. Таким чином міняється мета кримінального правосуддя: не покарання, а відновлення - зцілення, примирення і відшкодування шкоди. Відновлення не у формально-юридичній дійсності, де вважається, що покарання служить засобом відновлення порушеного права, а відновлення як людська категорія. Основними дійовими особами нової процедури стають самі учасники події - правопорушник і жертва.