На постановлений мировим суддею заочний вирок, який не набрав законної сили, обидві сторони у дводенний строк після його проголошення мали право подати апеляційну скаргу. Цивільний позивач міг оскаржити це рішення тільки в частині цивільного позову (статті 145, 147, 148 СКС).

Заочний вирок мирових судових установ (п. 4 ст. 181 СКС) набирав законної сили, коли на нього не було подано в установлений строк ні відклику (скарги) про новий розгляд справи, ні апеляційної скарги (якщо він підлягав апеляції).

Таким чином, СКС допускав два способи оскарження обвинуваченими заочних вироків мирових судових установ - оскарження у звичайному порядку і відклик (звернення) до суду, який постановив заочний вирок, із проханням про його перегляд на підставі нового розгляду справи. При цьому подавець заяви, виходячи з факту заочного вироку, не повинен був пояснювати суду причину свого нез'явлення.

У період з 1917 по 1922 pp. питання заочного провадження законодавчо не регулювалося. З 1922 р. заочне провадження регламентувалося КПК РСФРР 1922 p., який містив самостійний розділ про заочні вироки (статті 388-396). Заочним вважався вирок, постановлений за відсутності підсудного, за винятком таких випадків: коли останнього було випроваджено із зали засідання через порушення ним порядку засідання; при розгляді справи про злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад шість місяців, або справи, що розглядалася народним судом за участю шести народних засідателів, де явка підсудного обов'язкова, якщо останній прямо висловив свою згоду на розгляд справи за його відсутності, і також, коли доведено, що він ухилився від вручення повістки про виклик або переховується від суду; коли підсудний з'явився в суд після відкриття судового засідання, але до постановлення вироку і був допущений до дачі пояснень; коли підсудний, який був присутній при розгляді справи, сам залишив залу засідання до проголошення вироку.

Аналогічні положення про заочні вироки містив КПК РСФРР 1923 р. (статті 351-359), які 4 травня 1933 р. були скасовані [376].

У КПК УСРР, затвердженому постановою ЦВК УСРР від 20 липня 1927 р. [376], питання розгляду справи за відсутності підсудного регламентувалися статтями 2381, 240, 247-249. У разі порушення порядку засідання, а також за непідкорення розпорядженням головуючого, підсудний міг бути видалений із зали засідання, після чого слухання у справі продовжувалося. Вирок оголошувався підсудному негайно після постановлення.

У справах про злочини, за які судом могло бути призначено покарання у виді позбавлення волі на строк понад шість місяців, явка підсудного була обов'язкова і слухання справи без нього допускалося лише у разі прямо вираженої згоди підсудного, а також, якщо судом встановлено, що підсудний ухиляється від суду (про це виносилася мотивована ухвала суду).

У справах, в яких явка підсудного не була обов'язковою, суддя мав право визнати її необхідною за обставинами справи. За неявки підсудного, коли явка не була обов'язковою, суд заслуховував думку сторін щодо можливості слухання справи і виносив ухвалу або про заочне слухання, або про відкладення розгляду (якщо присутність підсудного визнавалася необхідною).

При неявці підсудного без поважних причин у справах, у яких явка була обов'язковою (крім випадку прямо висловленої згоди підсудного на слухання справи без нього), а також у яких явка визнавалася необхідною, суд відкладав слухання і міг покласти на підсудного судові витрати на відкладене засідання. Крім того, суд міг винести ухвалу про привід підсудного і про посилення міри запобіжного заходу або про її обрання, якщо вона не була обрана раніше. Справи про терористичні організації і теракти, спрямовані проти працівників радянської влади, підлягали слуханню без участі сторін (ст. 2381 КПК).

Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, затверджені Законом СРСР від 25 грудня 1958 р. [46] у ст. 39 "Участь підсудного в судовому розгляді" передбачали, що розгляд справи в засіданні суду першої інстанції відбувається за участю підсудного, явка якого в суд обов'язкова. Розгляд справи за відсутності підсудного допускався лише у виключних випадках, які особливо передбачалися законом. Такі випадки були закріплені в КПК союзних республік.

Чинний КПК України, затверджений Законом Української РСР 28 грудня 1960 р. [54] з наступними змінами [115, с. 22-100], передбачає, що суд першої інстанції при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо дослідити докази у справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи (ч. 1 ст. 257). Сторона обвинувачення і сторона захисту користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь у дослідженні та доведенні їх переконливості, а також на виступ у судових дебатах і оскарження процесуальних рішень суду (ст. 261).

У підготовчій частині судового засідання суд вирішує питання про можливість розгляду кримінальної справи за відсутності будь-якого учасника судового розгляду. КПК передбачає різні рішення суду в залежності від того, хто саме з учасників не прибув і з якої причини. Разом з тим, умови прийняття різних рішень із цього питання зазначені в законі не тільки в формально визначених поняттях, а й, у ряді випадків, - оціночних. Тому суду важливо з'ясувати, що саме має на увазі законодавець під поняттям "поважна причина" (крім психічної або іншої тяжкої хвороби ( ч. 2 ст. 280 КПК), "причина, яка виключає можливість явки" тощо, адже від цього залежить правильність рішення про подальший рух справи, яке приймається судом. При визначенні можливості розгляду кримінальної справи за відсутності когось із осіб, які беруть участь у справі, суд відповідно до положень статей 161 і 323 КПК повинен виходити із необхідності забезпечення розгляду справи, охорони прав і законних інтересів учасників процесу та постановлення законного і обґрунтованого вироку.

Розгляд справи в засіданні суду першої інстанції відбувається з участю підсудного, явка котрого до суду є обов'язковою (ч. 1 ст. 262 КПК). Обов'язковість такої участі вважається важливою гарантією прав підсудного і правильного здійснення правосуддя. Аналіз норм Закону про наслідки неявки підсудного (статті 262, 282 КПК) показує, що розгляд справи без підсудного можливий лише у випадку ухилення його від явки до суду, коли він перебуває за межами України, а також за його клопотанням  у  справі   про  злочин,  за  який   не   може   бути  призначено покарання у виді позбавлення волі за умови, що відсутність підсудного не буде перешкоджати забезпеченню правильного застосування закону. В решті випадків неявка підсудного тягне обов'язкове відкладення (у зазначених у ч. 2 ст. 280 КПК випадках - зупинення) розгляду справи. Таким чином, відсутність підсудного (крім прямо вказаних в ч. 2 ст. 262 КПК випадків) безумовно перешкоджає слуханню справи [310, с. 184-185; 106, с. 28-29]. Для забезпечення більш повного і всебічного дослідження доказів суд може визнати обов'язковою участь підсудного в судовому розгляді й у тих випадках, коли є підстави для заочного розгляду справи.

Також сам по собі факт знаходження підсудного за межами України не є підставою для заочного розгляду справи. Для того, щоб він став можливим, необхідно встановити те, що підсудний знав про час і місце судового розгляду і ухилявся від явки. Тільки сукупність цих обох обставин за умови, що заочний розгляд не буде перешкоджати правильному розгляду справи, дає суду підстави розглядати справу без участі підсудного.

Як вже зазначалося, рішення про заочний розгляд справи у випадках, передбачених абз. 2 ч. 2 ст. 262 КПК, може бути прийняте судом, якщо ініціатива і прохання про це виходять від підсудного. На практиці виникло питання, чи може таке клопотання виходити від захисника. Верховний Суд СРСР в ухвалі судово-кримінальної колегії від 29 серпня 1942 р. у справі Б. та інших вказав, що згода захисника на заочний розгляд справи ще не дає суду права на таке провадження, якщо захисник не був уповноважений підсудним виявити згоду [380, с. 128].

Для забезпечення явки підсудного в судове засідання суд може застосувати привід, а рівно змінити або обрати запобіжний захід. Із положень статей 280, 284, 286 і 288 КПК прямо випливає, що перш ніж прийняти таке рішення, суду необхідно з'ясувати, чи дійсно вручена повістка підсудному, а він навмисно ухиляється від явки в судове засідання. Коли підсудний ухилився від явки, суд зупиняє провадження у справі щодо нього до розшуку і продовжує розгляд справи стосовно інших підсудних (якщо у справі притягнуто до відповідальності декількох осіб). Однак, якщо окремий розгляд ускладнить прийняття рішення у справі, все провадження підлягає зупиненню. Розшук підсудного, який ухилився від суду, оголошується ухвалою суду чи постановою судді. За відсутності у суду достовірних відомостей про те, що підсудному було вручено повістку, немає підстав для його приводу чи застосування або зміни міри запобіжного заходу [404, с. 341, 365; 405, с.  574-576, 616; 186, с. 517-518, 562-564].

КПК РРФСР 1960 р. передбачав аналогічні тим, що містить КПК України 1960 p., підстави заочного розгляду кримінальної справи судом за відсутності підсудного (ч. 2 ст. 246 КПК). А в коментарях до КПК РРФСР робилися застереження, що сам по собі факт знаходження підсудного за межами держави не є підставою для заочного розгляду справи; необхідно встановити, що підсудний знав про судовий розгляд і ухилявся від явки. Тільки сукупність цих двох обставин за умови, що заочний розгляд не перешкоджатиме встановленню істини у справі, дає суду підстави розглядати справу за відсутності підсудного. Такий розгляд допускався і в тих випадках, коли підсудний грубо порушував розпорядок в суді і був видалений із залу судового засідання (ч. 1 ст. 263 КПК) [169, с. 349-351; 411, с. 326-327, 334].

Досвід показує, що підсудний, який ухиляється від явки в суд, після заочного засудження, як правило, ухиляється і від виконання вироку. Тому в більшості своїй заочно постановлені за таких обставин вироки довгий час не виконуються. Розгляд же справи за участю підсудного робить реальним виконання вироку.

У "Короткому Юридичному Словнику" для судово-слідчих працівників - перше видання такого типу - зазначається, що у кримінальній справі заочний вирок може бути постановлений у таких випадках: 1) якщо обвинувачений дав добровільну і прямо висловлену згоду на розгляд справи без нього; 2) якщо доведено, що обвинувачений ухиляється, ховається від суду. Верховний Суд СРСР неодноразово вказував, що заочний розгляд кримінальної справи може допускатися тільки як виняток, оскільки внаслідок такого розгляду обвинувачений (підсудний) позбавляється одного з найважливіших своїх прав (давати пояснення, брати участь у судовому слідстві), через що судове слідство стає неповним. Не допускається заочний розгляд справ про самовільне залишення роботи на підприємствах, що працюють на воєнні потреби (дезертирство), адже в цих випадках часто дезертири, не будучи розшуканими, залишаються безкарними [179, с. 118-119].

Неприпустимим вважається також факт заочного розгляду відповідної частини справи, коли підсудний не доставляється в судове засідання із слідчого ізолятора. Вважається, що це є порушенням права підсудного на участь у розгляді справи [298, с. 371].

Заочний судовий розгляд кримінальної справи в даний час поширений в різних правових системах, він допускається з певними обмеженнями кримінально-процесуальними кодексами більшості країн і має свої особливості.