Слушною є думка про те, що розгляд справ у режимі відеоконференцзв'язку, як і при заочному розгляді кримінальної справи, не повинен здійснюватися стосовно осіб, котрі мають психічні вади, не володіють мовою, якою ведеться судочинство, щодо неповнолітніх [356, с. 39; 305, с. 88]. Зазначене обмеження обумовлене, насамперед, необхідністю надання додаткових процесуальних гарантій цим учасникам процесу з урахуванням особливостей їх особи.

  Сьогодні вже не викликає сумніву потреба прискорення розроблення і масштабного впровадження в практику національних судів інформаційних і комп'ютерних технологій, відеоконференцзв'язку, що дасть змогу забезпечити участь засуджених у судовому засіданні. Впровадження новітніх технологій і методів диктується також необхідністю розширення інформування суспільства про діяльність судів, як однієї з умов справедливого судового розгляду.

4.3. Відновлювальне правосуддя як перспективна та ефективна складова кримінального процесу

Як зазначалося  вище, темпи зростання злочинності у світі випереджають темпи приросту народонаселення. Прогнозується, що ця тенденція збережеться і в майбутньому. Особливо високий рівень дитячої, підліткової та молодіжної злочинності, непомірно виросла та посилилась організована та корупційна злочинність [210, с. 30; 10, с. 99-110]. Держави та суспільство ведуть пошуки адекватної відповіді на таку загрозу.

З давніх давен реакцією держави на злочин є покарання злочинця. Мета покарання, тобто те, чого прагне наша держава, застосовуючи його, визначена у статті 50 Кримінального кодексу України. Це: 1) кара як відплата засудженому за вчинене діяння; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим (спеціальна превенція); 4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).

Призначаючи покарання, суд повинен керуватися принципом співвідповідності між шкодою, що заподіяна злочином, та наслідками реагування на злочин з боку держави, які, безперечно, не повинні бути більшими від шкоди (слід звернути увагу, що у КК Російської Федерації поняття "кара" замінено на поняття "відновлення соціальної справедливості" (ч. 2 ст. 43 КК РФ)). Однак це не змінює суті покарання, адже воно, як зазначають спеціалісти із кримінального права та кримінології, є умисним заподіянням болю, особистих страждань, відплата винному за його злочинне діяння [188; 384, с. 97].

Покарання, як і злочинність, і право, складовою частиною і інструментом якого воно є, залежить від того, які політичні, соціальні, культурні, моральні погляди існують у суспільстві. Історія дає велику різноманітність форм і видів покарань,   що   призначалися   і   призначаються   злочинцям   за  вчинені   ними злочини. Об'єктами покарання були життя, тіло, майно, свобода, честь, гідність людини. Засобами ж, за допомогою яких досягалася мета покарання (чи якими мали на меті досягти бажаних результатів) були смерть, каліцтво, заподіяння болю і фізичних страждань, ув'язнення, вигнання, позбавлення майна, знеславлення і т. ін. Але завжди покарання супроводжувалося засудженням злочинця від імені держави і осудом суспільства. Коли в середині феодального суспільства загострилися протиріччя, більш жорстокими стали покарання як за характером, так і за способом його застосування. Кримінальне покарання почало носити характер залякування.

Шаргородський М.Д. пише: "Типовими рисами покарання в кримінальному праві епохи пізнього феодалізму були: його жорстокість та варварство; невідповідність між покаранням і злочином; особливо тяжкий характер покарань був за злочини проти релігії, держави і особливо проти короля; нерівність покарань для осіб, що належали до різних станів, невизначеність покарань у законі і, таким чином, свавілля суду при призначенні покарань" [447, с. 49]. Наприклад, у Кримінальному кодексі Карла V ("Кароліна") було передбачено покарання смертною карою за вчинення 44 злочинів. У Московії за царя Олексія Михайловича було передбачено 54 злочини, за які могла бути застосована смертна кара, за Литовським статутом - 120 злочинів [156, с. 158-167].

Уже на той час багато хто із передових мислителів стародавності розуміли, що жорстокість покарань нехтує звичаями і життєвим укладом не лише тих, кого карають, але й тих, хто карає, розуміли безглуздість боротьби зі злочинністю шляхом застосування лише жорстоких покарань. З часом зі змінами соціальних умов розвитку суспільства застосування такого покарання як смертна кара скоротилася, але широко застосовувалось покарання у виді позбавлення волі. Наприклад, у Радянському Союзі до 1985 року 70 % засуджених відбували покарання в місцях позбавлення волі. У наш час найбільше злочинців засуджуються до позбавлення волі у Сполучених Штатах Америки. Американський кримінолог Ховард Зер з цього приводу писав, що у США досягли великих успіхів у покаранні. Зараз там застосовується покарання у виді позбавлення волі більше, ніж коли-небудь у своїй історії. Сьогодні, відмічає Ховард Зер, у тюрмах  США перебуває до двох мільйонів засуджених [137, с. 5]. Друге місце у світі за цим показником посідає Російська Федерація. Звичайно, поряд з наведеними покараннями застосовувалися різні інші покарання, зокрема, майнового характеру. Але різні види покарань, зміна їх характеру не впливало і не впливає на стан злочинності. Вона росла і росте в прискореному темпі. Сам факт соціальної неефективності покарання досить показовий і змушує шукати шляхи його удосконалення.

Активізація соціологічних і психологічних досліджень проблем кримінального покарання привела до невтішних висновків. Суть їх полягає в тому, що покарання не завжди виконує своє призначення - не виправляє злочинців, а навпаки, деморалізує і розбещує їх. І в той же час застосування інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, є малоефективним щодо осіб, які вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини.

Сьогодні на пошуки нев'язничних різновидів покарання й шляхів пом'якшення становища засуджених спрямована значна кількість досліджень, ухвалена низка законодавчих актів як національних, так і міжнародних. Так, у 1980 році VI Конгрес ООН з попередження злочинності і поводження із злочинцями ухвалив резолюцію, яка рекомендує державам-членам ООН розширити застосування альтернативних ув'язненню санкцій і проводити інтенсивний пошук нових надійних різновидів таких альтернатив. VII Конгрес ООН (1985 р.) ухвалив резолюцію про зменшення кількості ув'язнених та про альтернативні заходи і соціальну інтеграцію злочинів.

VIII Конгрес ООН (1990 р.) з попередження злочинності й поводження із засудженими ухвалив Мінімальні стандартні правила ООН з використання нев'язничних санкцій. Він також схвалив засади і напрямки досліджень щодо застосування нев'язничних санкцій, обговорив накопичений у деяких країнах досвід, закликав до широкого обміну інформацією. Конгрес рекомендував державам - членам ООН продовжити дослідження місця, ролі, практики застосування специфічних нев'язничних санкцій з позицій реформування кримінальної політики, існуючих соціально-політичних, економічних, правових та організаційних умов.

Рішення, що були ухвалені міжнародною спільнотою, та дослідження, проведені в галузі кримінального права, дозволили на черговому IX Конгресі ООН (1995 р.) зробити порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику в'язничних і нев'язничних санкцій, наслідків застосування альтернативних ув'язненню покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості ув'язнених і рецидивізму, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинністю. Конгрес схвалив поширення в багатьох країнах світу таких санкцій як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, пробація, спеціальна опіка чи нагляд та інших традиційних та нововведених санкцій, пов'язаних з різним ступенем і формою нагляду за засудженими, які впродовж двох десятиріч не довели свою високу запобіжну ефективність.

У сучасній науці кримінального права та процесу все активніше звучать пропозиції щодо необхідності визначення статусу потерпілого, захисту його інтересів.  Загальносвітові та європейські принципи захисту прав людини знайшли своє відображення у нашому законодавстві, у посиленні захисту прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, однак майже зовсім не торкнулись статусу потерпілого, жертви злочину. Своїм характером розгляду справи кримінальний процес мало сприяє відновленню прав потерпілого, не створює умов для осмислення правопорушником наслідків вчиненого діяння і, зрештою, не справляється з виконанням основного завдання - охороною прав та законних інтересів громадян. За таких обставин необхідно змінювати нашу реакцію на правопорушення, що безпосередньо впливає на формування нашого майбутнього.

Перебування правопорушників у місцях позбавлення волі не сприяє їх виправленню. У  зв'язку  з  цим  особливого  значення  набуває  проблема відновлення порушених прав потерпілого. Віктимологічні дослідження показали, що багато потерпілих незадоволені ставленням до них з боку системи правосуддя. Згідно з даними Міжнародного огляду з питань злочинності (віктимізації) більше половини жертв злочинів в усьому світі незадоволені ставленням державних органів до їх скарг [478]. Під терміном "жертва" (потерпілий) згідно з Додатком до Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (29.11.1985), розуміють осіб, яким індивідуально чи колективно завдано шкоду, включаючи тілесні ушкодження чи моральну шкоду, емоційні страждання, матеріальну шкоду чи істотне обмеження їх прав у результаті дії чи бездіяльності, що порушують діюче національне кримінальне законодавство, включаючи закони, що забороняють зловживання владою. Ця ж Декларація наголошує на праві жертви доступу до механізмів правосуддя і якнайшвидшу компенсацію за завдану їм шкоду згідно з національним законодавством.