У справі "Краксі проти Італії" у рішенні, ухваленому 5 грудня 2002 p., Європейський суд постановив, що було відсутнє порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд і п. "b" ч. З цієї ж статті (право мати достатньо часу і можливості для підготовки свого захисту), коли мова йде про короткий час, протягом якого розглядалася справа заявника [48, с. 294-299].

За словами юристів заявника, він не відвідав перше судове засідання у своїй справі через хворобу та страх за власну безпеку. Заявник не відвідав також жодного з 55 судових засідань, які відбулися в період між квітнем і груднем 1994 p., оскільки 16 травня цього ж року він переїхав до Тунісу. 6 грудня 1994 р. суд постановив вирок, яким засудив заявника за його відсутності до 5 років 6 місяців позбавлення волі. Заявник безуспішно оскаржив цей вирок в апеляційному порядку. Касаційний суд також відхилив його скаргу.

Суд, зокрема, зауважив, що судові слухання провадилися відповідно до графіку, який був погоджений з юристами заявника. Таким чином, заявник не може оскаржувати розпорядок слухань, погоджений із його ж представниками. Суд також зазначив, що заявник за власним бажанням не відвідав першого судового засідання у своїй справі, і залишивши Італію, переїхав до Тунісу, опинившись поза межами юрисдикції держави, яка сповідає принцип верховенства права. Отже, він самостійно і з доброї волі вирішив не відвідувати судові засідання. Захист заявника здійснювався юристами, котрі неодноразово брали участь у коротких слуханнях інших справ, тому у них був відповідний досвід. Проаналізувавши наявні у справі матеріали, суд не дійшов висновку, що захист заявника був недостатнім чи неефективним. На думку Суду, порушення ст. 6 Конвенції з приводу проаналізованих обставин відсутні.

У Рекомендації № R (87) 18, прийнятій 17 вересня 1987 р. відносно спрощення кримінального правосуддя Комітет Міністрів Ради Європи у п. "b".З. Розділу III ("Спрощення звичайних судових процедур") пропонував державам-членам Ради Європи розглянути питання про надання своїм судам можливості, у крайньому разі щодо нетяжких злочинів і з урахуванням можливої міри покарання, слухати справи і постановлювати у них рішення за відсутності обвинуваченого, за умови, що він належним чином інформований про дату слухання і про своє право мати адвоката або іншу особу, що представляє його інтереси [321, с. 2-5].

Особливо гостро питання можливого спрощення звичайних судових процедур постає у зв'язку із загальною стурбованістю, яку викликає тепер в умовах глобалізації тероризм та інші злочини, як наприклад, організована і транснаціональна злочинність, незаконний обіг наркотиків, торгівля людьми, "відмивання" коштів, набутих злочинним шляхом. Організовані злочинні та терористичні угруповання, підриваючи діяльність державних інститутів, послаблюють як легітимну систему влади, так і громадянське суспільство в цілому, створюють умови для здійснення і поширення своїх злочинних задумів.

У національному законодавстві України потрібно знайти "золоту середину" між необхідністю вжиття ефективних заходів по попередженню зароджуваних проявів глобальної загрози, з одного боку, і захистом прав людини і громадянських свобод, з іншого. У цій галузі слід керуватися типовими законами й існуючими стандартами ООН з питань попередження злочинності і карного правосуддя стандартами Ради Європи, прецедентною практикою Європейського суду [300; 210].

На практиці виникає питання, яке потребує законодавчого вирішення стосовно заочного розгляду кримінальної справи і ухвалення заочного вироку, коли немає передумов для видачі правопорушника (підсудного), або якщо у видачі відмовлено. Відповідно до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. [128, с. 341-366] така видача здійснюється у зв'язку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої та запитуваної Сторін позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням (ст. 1). У статтях 3, 8, 9 цієї Конвенції міститься досить широкий й недостатньо визначений перелік випадків, коли у видачі відповідної особи запитувана Сторона може відмовити або видача не здійснюється.

Європейська Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. [128, с. 375-392] передбачає процедури виконання договірними сторонами судових доручень, які стосуються кримінальної справи, з метою забезпечення показань свідків або передачі предметів, що є речовими доказами, матеріалів судової справи або документів; вручення документів та розпоряджень суду щодо явки свідків, експертів і притягнутих до відповідальності осіб, у тому числі повістки про виклик до суду обвинуваченої особи; надіслання виписок із судових матеріалів та інформації, які необхідні для розгляду кримінальної справи. Однак зазначена Конвенція містить низку застережень, що ускладнюють, а іноді й унеможливлюють отримання такої допомоги. Зокрема, відповідно до ст. 2 Конвенції у допомозі може бути відмовлено: а) якщо прохання про надання допомоги стосується правопорушення, яке, на думку запитуваної Сторони, є політичним чи пов'язаним із ним правопорушенням, або податковим; б) якщо запитувана Сторона вважає, що задоволення прохання може зашкодити суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим важливим інтересам її країни [56, с. 129-265].

Вагомі застереження стосовно підстав для відмови від співробітництва містить Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р. [128, с. 414] Відповідно до п. 4 "f" ч. 4 ст. 18 у співробітництві із зазначених в цій Конвенції питань може також бути відмовлено, якщо клопотання стосується постанови про конфіскацію, яка випливає з рішення, прийнятого за відсутності особи, проти якої була ухвалена постанова, і, на думку запитуваної Сторони, здійснений запитуючою Стороною судовий розгляд не забезпечив дотримання мінімальних прав на захист, які в обов'язковому порядку визнаються за кожною особою, проти якої висувається кримінальне обвинувачення. Для цілей п. 4 "f" цієї статті рішення не вважається прийнятим за відсутності особи, якщо воно було затверджене або ухвалене після її заперечень або оскаржуватиметься за умови, що апеляція була подана цією особою (п. 5). Оцінюючи, для цілей п. 4 "f" цієї статті, чи були забезпечені мінімальні права на захист, запитувана Сторона зважає на те, чи намагалася особа навмисно уникнути відповідальності, або на те, що ця особа, маючи можливість законним шляхом оскаржити прийняте за її відсутності рішення, вирішила не вдаватися до такого. Це також стосується випадків, коли особа, одержавши відповідний виклик до суду, не з'явилася і не просила відкласти слухання.

Особливі положення стосовно видачі правопорушників передбачені Європейською Конвенцією про боротьбу з тероризмом [128, с. 367-373] (статті 1 і 2). У ст. 3 цієї Конвенції також говориться, що положення усіх договорів і угод про видачу правопорушників, що застосовуються між Договірними Державами (включаючи Європейську конвенцію про видачу правопорушників), у відповідних відносинах змінюються у тій частині, в якій вони є несумісними з цією Конвенцією.

Статтею 8 Конвенції ООН по боротьбі з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р. передбачено, що злочини, зазначені у статтях 1 і 2 цієї Конвенції, розглядаються як такі, що тягнуть видачу, і на них поширюється будь-який договір про видачу злочинців, який був чи буде укладений між будь-якими сторонами цієї Конвенції.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Європейської Конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків" від 26 вересня 2002 p. [53] Україна відмовлятиме у виконанні вироків, постановлених за відсутності підсудних.

Із вищенаведеного вбачається, що видача правопорушників - складний і тривалий процес, який може не відбутися з формальних підстав. На практиці створюються невирішені колізії, наприклад, про взяття під варту при видачі або продовженні строку утримання під вартою у зв'язку з видачею. Норми, присвячені міжнародному співробітництву, за прикладом Російської Федерації, пропонується ввести в новий КПК України. Раніше положення, що стосуються цих питань, регулювалися тільки міжнародними договорами України.

Заочне провадження і заочний вирок у кримінальних справах хоча й не є новим процесуальним інститутом спрощеного провадження, проте недостатньо досліджений і відносно рідко застосовуваний у практиці через те, що держава так і не створила правового механізму, за допомогою якого "установления власти претворяются в практическую деятельность его органов" [423, с. 4]. Немає рекомендацій по забезпеченню єдності практики застосування норм щодо заочного вироку, зокрема через формалізацію засад (принципів) судочинства, яким начебто суперечить ідея розгляду певних категорій кримінальних справ за відсутності обвинуваченого. Рідке застосування у розгляді кримінальних справ, на відміну від цивільного процесу, заочного провадження призвело до того, що проблема заочного вироку у вітчизняних вчених висвітлюється стисло, фрагментарно, лише стосовно положень ст. 262 КПК, але не привернула достатньої уваги науковців і практиків.

Метою кримінального процесу в кінцевому рахунку є встановлення істини у кримінальній справі, викриття і покарання особи, яка вчинила злочин, і захист невинуватої людини від необґрунтованого обвинувачення і засудження. Єдність завдань, однак, не означає єдності функцій, методів і способів, процесуальних форм. Одні й ті ж самі завдання вирішуються судом і органами досудового слідства у різних процесуальних умовах.

Суд здійснює свою діяльність за активної допомоги обвинувачення і захисту, дотримуючись демократичних засад судочинства стосовно усіх учасників судового розгляду.

Як зазначають Биков В.М. і Ломовський В.Д., зупинення провадження у кримінальній справі - це встановлена кримінально-процесуальним законом особа, виключна процесуальна форма, що застосовується до відносно невеликого числа кримінальних справ і лише у випадках, коли у справі відсутній основний учасник судочинства - обвинувачений або невстановлена особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений [40, с. 7; 247, с. 258-261]. Попереднє слідство у кримінальній справі зупиняється, зокрема, у випадках, коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме, або коли не встановлено особу, яка вчинила злочин. У першому випадку слідчий оголошує розшук, а слідство зупиняє. Про відновлення справи він виносить постанову (статті 206, 207, 210 КПК).

Якщо обвинуваченого не розшукано, справа, в якій слідство зупинено, підлягає закриттю по закінченню строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 211 КПК).

Таким чином, відповідно до положень зазначеної статті, а також статей 218, 220, 222, 223, 232 КПК справа не може бути заочно направлена до суду, якому вона підсудна, без оголошення обвинуваченому про закінчення досудового слідства і про пред'явлення йому матеріалів справи для ознайомлення.

Принцип безпосередності дослідження доказів означає, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Лише у випадках, передбачених законом, допускаються винятки. Зокрема, дозволяється оголосити показання підсудного, які були дані під час дізнання, досудового слідства або на суді, за наявності істотних суперечностей між показаннями, які він дав на суді і під час досудового слідства або дізнання; коли підсудний відмовився давати показання на судовому слідстві або справа розглядається без нього.