Численні зміни і доповнення до чинного вже в незалежній Україні КПК I960 року не можуть задовольнити потреби сучасного етапу розвитку українського суспільства. За слушним зауваженням Оніщука М., "не є відкриттям той факт, що основу чинного процесуального законодавства України все ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів. І проблема тут не в тому, що вони прийняті в минулому столітті, а в тому, що вони морально застаріли і не відповідають сучасній ідеології та умовам життя нової держави". При цьому, на думку Оніщука М., "є хибним метод реформування чинного законодавства за яким вносяться численні зміни в сучасні кодекси, оскільки за таких умов руйнуються внутрішні системні зв'язки кодексу і не створюються нові, наслідком чого є численні проблеми, що виникають при його застосуванні" [258, с. 13]. На те, що сучасний КПК внаслідок внесення до нього багатьох змін і доповнень певною мірою втратив свою цілісність, фактично перетворився у повний неузгодженостей законодавчий акт, дуже важкий до реалізації у правозастосовній діяльності і який все ж таки не втратив "радянської сутності", звертає увагу Халемін М. [430, с. 97].

Таким чином, є всі підстави для висновку про те, що у зв'язку з прийняттям нової Конституції України потрібно прийняти новий КПК, який став би фундаментальним (після Конституції) джерелом кримінального процесу (кримінально-процесуального права) України і верховенство якого над іншими джерелами кримінально-процесуального права було незаперечним [183, с. 310-473].

При підготовці проекту ставиться за мету створити таку процедуру досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, яка відповідала б міжнародним стандартам, досягненням вітчизняної і зарубіжної науки в галузі процесуального права, потребам слідчої і судової практики. Основними орієнтирами в цій роботі є Конституція України, а також міжнародно-правові акти, обов'язковість яких визнала Україна (насамперед такі важливі документи у сфері регулювання кримінального судочинства, як Загальна декларація прав людини (1948 p.); Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 p.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 p.); Європейська конвенція про видачу правопорушників (1957 р.); Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.); Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків (1970 р.); Конвенція про передачу засуджених осіб (1983 р.); Основні принципи, що стосуються незалежності судових органів (1985 p.) та ін. Під час роботи над проектом КПК необхідно враховувати також положення Закону "Про судоустрій України", Кримінального, Цивільного і Кримінально-виконавчого кодексів, інших нормативних актів, використовувати матеріали судової практики, результати наукових досліджень, законодавство інших держав. Необхідно зберегти норми чинного процесуального законодавства, які виправдали себе на практиці.

Загальна частина має містити положення про завдання кримінально-процесуального законодавства та його основні засади, про суб'єкт кримінального процесу, процесуальні дії, рішення, строки і витрати, запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, доказування і джерела доказів.

Особлива частина має регламентувати питання попередньої перевірки і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини; провадження дізнання і досудового слідства; оскарження дій і рішень начальника органу дізнання, дізнавача, начальника слідчого підрозділу, слідчого, прокурора, слідчого судді; дій прокурора у справі, що надійшла від дізнавача, слідчого; підсудності кримінальних справ; їх попередній розгляд суддею; головного судового розгляду; особливості провадження по деяких категоріях справ, апеляційного і касаційного провадження та перегляду судових рішень у порядку виключного провадження; виконання судових рішень та вирішення питань, що виникають у цій стадії; питання кримінального судочинства, пов'язані з міжнародними відносинами.

Структурна побудова КПК залежить, насамперед, від визначення завдань і засад кримінального процесу, кола суб'єктів кримінального процесу, їх повноважень, прав і обов'язків, а також стадій процесу [235, с. 5-14].

  У більшості норм проекту КПК втілюється удосконалена чинна система досудового розслідування і судового слідства, ухвалення судових рішень, перегляду судових рішень, їх виконання. Так, а) приведені у відповідність з Конституцією України і міжнародними угодами, підписаними Україною, норми КПК, що регулюють порядок порушення кримінальних справ, судового контролю на стадіях дізнання і досудового слідства; б) удосконалені норми, що гарантують змагальність сторін, рівність учасників судового процесу перед законом і судом; в) розширені гарантії захисту законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; г) детально регламентовані права і обов'язки прокурора, захисника, що сприятиме реалізації засади змагальності; д) удосконалені норми, котрі регулюють порядок перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку, виконання судових рішень тощо. 

  У проекті КПК закріплені засади кримінального судочинства. Зміст кожної з засад судочинства сформульований в окремій статті, що є додатковою гарантією забезпечення їх втілення в життя. Статтями проекту правильно вирішено питання щодо неможливості порушення кримінальної справи суддею (судом). Відповідно до ст. 219 проекту за результатами розгляду і перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини рішення про порушення провадження у кримінальній справі мають право прийняти лише особа, яка здійснює дізнання, слідчий і прокурор у межах своїх повноважень.

  Як зазначає Мойсик В.Р., один із авторів проекту, "проект нового КПК на кілька порядків вищий від чинного в плані захисту прав людини. Він майже на 100% відповідає вимогам Конституції та міжнародних норм" [350]. За його висловом - це Кримінально-процесуальний кодекс перехідного періоду української демократії. З цим можна погодитися лише частково, оскільки в проекті КПК ще залишилися невирішеними багато проблем. Характеризуючи проект КПК, Сірий М.І. вважає, що такий кодекс потрібний і піде на користь лише системі, що володіє силою, тобто системі карного переслідування, "...пересічному громадянинові розібратися в настільки складному документі буде практично неможливо, принаймні - дуже непросто. ... буде вкрай складно знайти професіонала, спроможного вивчити цей кодекс і на "відмінно" скласти з нього іспит. А процесуальна система не повинна бути малозрозумілою".

Мойсик В.Р. також визнав, що проект КПК має недоліки: "Недолік цього процесуального кодексу, як і всіх інших, - відсутність чіткої законодавчої регламентації судової влади. Крім того, вважаю, життя покаже, що ми не мали рації, закріплюючи існування суду присяжних, однак це передбачено Конституцією. Хоча, на мою думку, в ньому немає жодної потреби. Принесений із далекого заходу, він не приживеться" [350].

  Природно, що людина не може поміняти свої погляди, уявлення миттєво. Для цього потрібен час, знання, досвід тощо. Вихідці із тоталітарної системи державної влади тривалий час несуть у собі її наслідки, уявлення та правові цінності, можливо навіть не усвідомлюючи цього. Ось чому проект нового КПК не повністю позбавлений вад, що притаманні чинному КПК. Окремі його положення відверто силові. Це підтверджується існуванням норм, що дають можливість посадовим особам вирішувати питання про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, втручатися в підсудність і в окремих випадках визначати, який суд повинен розглядати конкретну кримінальну справу тощо.

  Зокрема, передбачено, що з метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду, в окремих випадках справа може бути передана на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків. Питання про передачу справи з одного суду до іншого такого ж рівня в межах Автономної Республіки Крим, однієї області, міст Києва і Севастополя, одного військового регіону чи військово-морських сил вирішується головою відповідно Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва і Севастополя, військового суду регіону, Військово-Морських Сил. Питання про передачу справи до суду іншої області або військового суду іншого регіону вирішується Головою Верховного Суду України чи його заступником.

Віднесення до компетенції посадових осіб вирішення питання про підсудність кримінальних справ "в окремих випадках" не виключає суб'єктивного підходу до вирішення зазначених питань. До того ж положення про можливість передачі справи з одного суду до іншого викладені неконкретно, поняття  "в окремих випадках" не визначено і тому такі положення можуть тлумачитися неоднозначно, що ускладнює застосування цієї норми.

У проекті КПК норма, яка регулює порядок передачі справи з одного суду до іншого не тільки не вдосконалена, а сформульована ще більш розпливчасто. Відповідно до ст. 328 проекту КПК, якщо з об'єктивних причин суд, якому підсудна справа, не може її розглянути, вона передається на розгляд до іншого суду такого ж рівня. Питання про передачу справи з одного апеляційного суду до іншого вирішується головою відповідного апеляційного суду або його заступником. Питання про передачу справи з одного місцевого суду до іншого вирішується Головою Верховного Суду України або його заступником. Поняття "об'єктивних причин" у законі не конкретизоване і на практиці призведе до тлумачення цих причин кожною посадовою особою на свій розсуд, що значно ускладнить ситуацію, призведе до порушення строків розгляду справ. Таке, по суті довільне, визначення правил зміни підсудності посадовими особами суперечить міжнародним правовим нормам, котрі гарантують кожній людині при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону (ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод [170, с. 6-8]).

Слушною є думка Сірого М.І. про те, що надання права суддям (апеляційного, а потім Верховного судів) продовжувати строки утримання особи під вартою, а голові апеляційного суду чи його заступнику - прийняття рішення про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку, є фактично залученням до справи розслідування вищих судових інстанцій [350]. Це передбачається ст.ст. 156, 187 чинного КПК.

Кроком уперед у цьому напрямку є введення нової процесуальної фігури - слідчого судді, до повноважень якого віднесено забезпечення додержання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового провадження. Слідчий суддя має вирішувати питання про взяття і тримання особи під вартою, продовження строків тримання під вартою (ст.ст. 138, 139 проекту КПК), про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (ст. 270), про відвід захисника в період розслідування справи (ст. 59) тощо. Участь слідчого судді у складі суду першої і судових інстанціях вищого рівня, які здійснюють розгляд судових справ, не допускається (ст. 28 проекту КПК). Це сприятиме підвищенню значення і якості судового контролю за додержанням прав і свобод громадян на стадіях дізнання і досудового слідства, виключить причетність зазначених суддів до судового розгляду кримінальних справ та вплив на суддів, які розглядатимуть справу по суті, забезпечить їх неупередженість. Разом з тим у проекті КПК знову передбачається віднести вирішення подання прокурора за клопотанням слідчого про накладення арешту на кореспонденцію чи застосування технічних засобів отримання інформації або про відмову в цьому до компетенції судді апеляційного суду (ст. 276).