У касаційних та апеляційних судових інстанціях все ще розглядаються справи в ревізійному порядку за межами вимог, викладених у скаргах і поданнях, а також стосовно осіб, які скарг не подавали й інтересів яких не зачіпали скарги чи подання, якщо це стосується пом'якшення їх становища. Якщо вирок зачіпає законні інтереси того чи іншого учасника процесу, то природно, що він повинен бути оскаржений. За відсутності скарги чи подання презюмується, що вирок нічиїх законних інтересів не порушив. Передбачається також, що скаржник (автор подання) виклав усе, що порушує його права, або за якихось причин не вважав за потрібне це зробити. Розгляд справи за межами доводів скарги або подання навіть при дотриманні правил про недопущення "повернення до гіршого" розрахований на людей безграмотних і безвільних, які не бажають або не вміють звертати уваги на те, що є незаконним. Цей інститут просякнутий духом неповаги до особи і грунтується на популістській обіцянці "все виправити" за ініціативою суду. Він породжує безліч скарг і "ходіння по муках" скаржників після набрання вироком чинності. Скасування цього правила, яке ґрунтується на перебільшеному значенні принципу публічності, стимулюватиме оскарження вироків і підвищить відповідальність прокурорів, адвокатів та громадян за якість апеляційних і касаційних скарг та подань. І звичайно, такий захід дозволить зекономити ресурси, що виділяються для судової системи, й прискорити провадження у судах вищих інстанцій.

У підручниках з кримінального процесу як одна з основних засад кримінального судочинства фігурує публічність, а диспозитивність розглядається лише як якийсь виняток із цієї засади. "Радянський" погляд на співвідношення зазначених засад необхідно переглянути, оскільки тенденцією розвитку є зростання диспозитивності як у кримінальному процесі, так і в усіх сферах взаємостосунків людини із владою, де цінність людської особи зростає [343, с. 10].

Своєрідне переплетіння публічності і диспозитивності вбачається у взаємовідносинах "обвинувачений - захисник - держава". Обвинувачений вправі відмовитися від захисника. Але у випадках, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 45 та ст. 47 КПК слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор або суд можуть призначити захисника усупереч волі обвинуваченого, тобто примусово. Таке рішення ухвалюється в інтересах обвинуваченого, хоча й проти його волі (публічність).

Обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника. Це диспозитивність (право вибору). Проте суд контролює вибір підсудного і може не допустити до участі як захисника особу, яка не здатна за своєю освітою чи іншими даними ефективно здійснювати захист у суді, а якщо він її допускає у справах, де захисник має бути обов'язково, то лише "нарівні з адвокатом". Це гарантія правосуддя (публічність) і в той же час гарантія для підсудного, значення якої він не усвідомлює ("латентна диспозитивність").

У ст. 44 КПК передбачено, що захисником може бути і фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги. Але такого закону поки що немає, що створює серйозну напругу при провадженні в кримінальних справах. У публічних та особистих інтересах у законі зазначені випадки обов'язкової участі в кримінальній справі представника потерпілого, якщо останній є неповнолітнім або недієздатним. Причому відмова такого потерпілого від представника не має бути обов'язковою для слідчого і суду.

З позицій публічності і диспозитивності потребує перегляду примусова доставка (привід) підсудного до суду. Підсудний ще до початку судового засідання може офіційно заявити, що давати показання він не буде (це його право) і брати участь у засіданні суду не хоче, зокрема тому, що з позицій презумпції невинуватості перебування задовго до винесення вироку у клітці, встановленій у залі суду, принижує його гідність. Примусова доставка такого обвинуваченого в суд у такому випадку тільки ускладнює правосуддя, тому бажано від неї відмовитися. Це відповідає принципу диспозитивності процесу.

Відповідно до ст. 263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства або відмовитися їх давати, а також відповідати на запитання (диспозитивність), але головуючий може не дати на це дозволу (публічність), хоча законодавством не встановлено, що це можливо, й не визначено випадки такої можливості. Слід зазначити, що законодавець інколи удається до такого заходу: надає особі право, але тут же допускає можливість відступу від нього за розсудом слідчого чи судді. В таких ситуаціях утворюється видимість диспозитивності, а насправді панує публічність. Закон допускає формулювання "як правило", "у невідкладних випадках", "з дозволу суду" тощо, які через їх невизначеність обмежують права учасників процесу.

Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого (виправданого), потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.

Диспозитивна засада притаманна правилу про недопустимість "повернення до гіршого" для засудженого (виправданого), який оскаржив вирок. У цьому випадку приватний інтерес (свобода безбоязного оскарження вироку) дорожчий, ніж досягнення істини в кримінальній справі. Однак і в цьому випадку приватні засади "перекриваються" публічними, якщо нарівні зі скаргою захисту є подання прокурора чи скарга потерпілого, які можуть потягти погіршення становища засудженого чи виправданого (переважає публічний характер). Ідея розширення засад диспозитивності в кримінальному процесі повинна мати розумні межі.

Ми окреслили лише загальні риси диспозитивності і публічності в кримінальному процесі України. Впевнені, що тенденції диспозитивності в кримінальному процесі України зростатимуть. Однак є передчуття, що ріст злочинних проявів, особливо таких, як терористичні акти, наркоманія, корупція та ряд інших надзвичайно небезпечних злочинів, які створюють загрозу національній безпеці держави і суспільства, існуванню держави, спонукатиме і до певних обмежень прав та свобод людини, тобто проявів публічності. Про це свідчить досвід інших держав, які пройшли фазу сприйняття прав і свобод окремої людини як категорію, що превалює над інтересами суспільства, і дійшли висновку: все повинно бути в розумних межах.