Медіатор - це нейтральна особа, яка пройшла спеціальну підготовку і не є представником інтересів ні жертви, ні правопорушника. Спочатку медіатор зустрічається окремо із жертвою і правопорушником, вислуховує їх версії про те, що сталося, відповідає на їх питання і з'ясовує, чи мають вони бажання продовжити цей процес. Якщо обидві сторони виявляють таке бажання, посередник організовує їх зустріч. Жертва вислуховує кривдника і може з'ясувати будь-які питання, які виникли у неї, висловити свої почуття, дати вихід емоціям та агресії. Потерпілий хоче бути почутим. Правопорушник вислуховує їх і може дати відповіді на питання жертви, пояснити своє ставлення до вчиненого. Якщо сторони дійдуть згоди про примирення, вони складають контракт у письмовій формі про відшкодування збитків. Контракт надсилається органу, який надіслав справу на примирення. Якщо справа надійшла з суду, цей контракт може стати частиною вироку. Якщо справа надійшла із поліції чи від прокурора, справа може бути закрита після успішного виконання контракту.

Проведені по цій програмі дослідження в різних країнах показали, коли жертва і правопорушник погодились на зустріч, майже у 90% випадків примирення відбудеться. Дослідження показали, що виконуються від 80% до 90% контрактів.

Коротко про новозеландську модель відновлювального правосуддя. Ця модель з'явилася в Австралії і Новій Зеландії і називається "сімейна конференція". У ній беруть участь не тільки правопорушник і жертва, але і члени сім'ї правопорушника, адвокат у справах молоді (на вимогу неповнолітнього), соціальний працівник, інші особи за бажанням сім'ї правопорушника (друзі, учителі), а також працівник поліції. У Новій Зеландії поліція є представником обвинувачення. Соціальний працівник організовує зустріч і сам бере в ній участь, як правило, як ведучий. Учасники цієї конференції роблять те ж, що і в програмі примирення: обговорюють події, які відбулися, висловлюються про свої відчуття і отримують відповіді на свої питання. Після цього правопорушник зі своєю сім'єю виходять з кімнати, приймають рішення і повертаються з пропозиціями. Після чого вся група обговорює запропоноване рішення. При цьому мова йде не тільки про відшкодування збитків. На конференції обговорюється питання, чи слід направляти правопорушника в тюрму, чи буде застосована реабілітаційна програма. Особливістю цього є те, що всі присутні повинні погодитись з цими пропозиціями: і жертва, і правопорушник, і його сім'я, і його адвокат, і офіцер поліції, тобто, рішення має бути одноголосним. У Новій Зеландії сімейні конференції функціонують настільки успішно, що близько 80% кримінальних справ закриваються після їх проведення.

У Європі вперше така форма відновлювального правосуддя як примирення (медіація) з'явилася в Англії. Однак слід зазначити, що одночасно і незалежно такі ініціативи почали розвиватися і в Скандинавських країнах. Крім Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Австрії, Німеччини, Франції, де ці програми не тільки успішно діють, але і закріплені законодавчо, здійснені перші кроки у Данії, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Швеції та інших. За останні роки активізувався рух за впровадження програм примирення (медіації) у Східній Європі. В Польщі і Чехії після проведення експерименту програми примирення (медіації) не тільки отримали визнання, але й закріплені на законодавчому рівні.

Хочеться окремо зупинитися на вирішенні питання медіації в Польщі. Спочатку були проведені експериментальні програми медіації ще у 1995 році, тобто до її офіційного закріплення у кримінальному законодавстві. Сталося це в межах експериментальної програми з медіації у справах неповнолітніх, яку проводив Польський Центр Медіації. Після позитивних результатів цей інститут було впроваджено в польське кримінальне законодавство в 1997 році, що набрав чинності 1 вересня 1998 р. Медіацію тоді було впроваджено в норми, що стосувалися попереднього слідства і мала стати його частиною. Однак, навіть і після закріплення медіації у законодавстві у практиків не було сформовано єдиної думки щодо її застосування у зв'язку з неясністю законодавчих норм, зокрема щодо того, хто повинен рекомендувати медіацію та термін її проведення. Використання таких можливостей на етапі судочинства було обмеженим і зведено до провадження перед судовим розглядом.

Цей інститут було оновлено 1 січня 2003 р. З тих пір медіація набула більш загального характеру. Її було впроваджено в загальні норми разом з процесуальними основними правилами та передумовами. Законодавець уже завчасно визначив так, щоб не виникало жодних сумнівів про те, що на медіацію можна направити сторони як на попередньому слідстві, так і на будь-якому етапі судочинства, у законодавстві немає жодних обмежень на застосування медіації, якщо є доцільність її проведення. Була введена в дію ст. 23а КПК Польщі [157, с. 171] (1997 р.), якою передбачено, що "суд, а під час попереднього слідства прокурор, з ініціативи або за згодою потерпілого або обвинуваченого може направити справу до установи або гідної довіри особи з метою проведення процедури медіації між потерпілим і обвинуваченим" (п. 1). Тривалість процедури медіації не повинна перевищувати 1 місяць і вона не враховується при обчисленні тривалості попереднього слідства (п. 2). Щодо медіатора, то ним не може бути особа, яка є професійним суддею, прокурором, адвокатом, юрисконсультом або стажером з однієї з цих професій, або якщо вона працює у суді, прокуратурі чи іншій установі, завданням якої є переслідування злочинців (п. З). Після проведення процедури медіації медіатор подає звіт з її перебігу та результатів до органу, який зініціював проведення медіації (п. 4). За польським законодавством медіація застосовується як щодо неповнолітніх, так і щодо дорослих правопорушників.

Результат медіації не є обов'язковим для суду. Він має оцінити його з огляду цілей кримінального провадження, відповідності праву і може врахувати при ухваленні свого рішення.

Слід зазначити, що за останні п'ять років було проявлено декілька міжнародних ініціатив посередництва у кримінальних справах і відновлювального правосуддя в цілому. Рух за відновлювальне правосуддя вийшов за межі національних кордонів і знайшов наднаціональне закріплення. Існуючі європейські організації за останній час зосередили увагу на програмах посередництва між жертвою і правопорушником. Такою є Європейська координаційна організація служб пробації. Конференція цієї організації, що пройшла в 1997 році у м. Вітенбурзі, була повністю присвячена цій темі.

Розвиток різних форм медіації в державах-членах Ради Європи було визнано Радою Європи, неодноразово вивчалось і проводились обговорення результатів дослідження медіації в європейському контексті. Важливою подією в сфері посередництва між жертвою і правопорушником стали деякі дії Ради Європи. Вивчивши і узагальнивши досвід держав Європи у застосуванні програм медіації, Радою Європи була висунута ініціатива видання "Рекомендацій". 15 вересня 1999 року Комітет міністрів прийняв Рекомендацію № R (99) 19 державам-членам Ради Європи, зацікавленим в організації медіації у кримінальних справах. Рекомендація закликає держави-члени Ради Європейського союзу використовувати посередництво як конфіденціальні і на добровільних засадах послуги. В ній зазначені п'ять основних принципів посередництва у кримінальних справах. Серед цих принципів окремо виділено, що "посередництво у кримінальних справах має бути доступним на буд-якій стадії кримінального процесу" і що "програма посередництва повинна мати достатній ступінь автономії в межах системи кримінального права".

Також у 1999 р. Європейська комісія Ради Європейського союзу виступила із зверненням про проведення додаткових досліджень і експериментів в сфері посередництва між жертвою і правопорушником. Як згадувалося вище, Комітет міністрів РЄ зробив ще один крок в цьому напрямку, прийнявши 15 березня 2001 р. Рамкове рішення "Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві", яке зобов'язує всі держави-члени Ради Європи адаптувати свої національні закони під необхідність забезпечення жертвам злочинів мінімальний рівень захисту.  Причому згідно зі ст. 17 всі держави-члени Союзу в обов'язковому порядку повинні до 22 березня 2006 р. прийняти закони, які забезпечували б проведення медіації у кримінальних справах. Виділені основні принципи здійснення медіації, якими є: 1) добровільна участь у процесі медіації. Згода на учать повинна бути одержана до початку проведення процедури і має свідчити про правдивість такого волевиявлення сторін. Але перед тим, як дати згоду, сторони мають глибоко усвідомити процесуальну ситуацію, що ґрунтується на матеріалах справи і мають право отримати детальне пояснення, яким чином буде проводитись зустріч і хто буде проводити. Категорично забороняється примушувати ту чи іншу сторону на погодження на зустріч. Зрештою, процес може бути припинено за бажанням будь-якої із сторін на будь-якому з етапів; 2) конфіденційність медіації. Цей принцип виступає розмежувальним критерієм відновлювального правосуддя від традиційної системи кримінальної юстиції. В його основу покладено досягнення продуктивного діалогу та конструктивних результатів в інтересах сторін. Будь-яка інформація, що з'ясувалась у процесі медіації не підлягає розповсюдженню в жодному випадку, крім добровільної згоди сторін або при існуванні реальної загрози вчинення нового злочину; 3) нейтральність посередника (медіатора) є основною умовою участі потерпілого і правопорушника у процесі медіації. Медіатор повинен виконувати свої обов'язки без упереджень, ґрунтуючись на знанні фактів справи, на потребах та бажаннях сторін.

Суть відновлювального правосуддя - перевизначення самого поняття злочину. Відбувається зміщення акцентів у визначенні потерпілої сторони, якою визнається не держава, як у каральному правосудді, а конкретна особа - людина, яка була ображена, над якою вчинено насильство, або ж соціальна група людей. Тому виникає зовсім інше трактування відповідальності, як вважає Карнозова Л.М., і з якою не можна не погодитись. За її думкою, "Злочин заподіює шкоду конкретній особі чи певній соціальній групі, а тому породжує зобов'язання по загладжуванню її. Звідси змінюється мета правосуддя: не покарання, а відновлення" [59, с. 16-17].