1.  на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
2.  на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
3.  органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету - на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
4.  органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
5.  спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об'єктом фінансового моніторингу;
6.  органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності.

Розкриття банківської таємниці, таким чином, здійснюється на запит (вимогу) уповноважених на це осіб безпосередньо банками або на підставі рішення суду. У зв'язку з цим виникає необхідність у розмежуванні підстав, кола суб'єктів, уповноважених на отримання відповідної інформації, та її обсягу у випадку розкриття банківської таємниці за рішенням суду або безпосередньо банком.

Аналіз чинного законодавства та визначений законом режим банківської таємниці дають підставу для таких висновків.

Спеціальний режим банківської таємниці зумовлює вичерпне коло суб'єктів, які за законом мають право вимагати від банку розкриття інформації, що її становить.

По-перше, право на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, мають власники інформації або їх представники та збері- гачі банківської таємниці. Закон не визначає поняття власника банківської таємниці та зберігача інформації, яка містить банківську таємницю. Однак виходячи із системного аналізу чинного законодавства, під власником банківської таємниці слід розуміти клієнта банку, тобто будь-яку фізичну чи юридичну особу, що користується послугами банку та надала йому відомості, які можуть становити банківську таємницю. Зберігачем банківської таємниці є особа, яка зобов'язана зберігати інформацію, що становить банківську таємницю, право на отримання якої вона має в зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків. До зберігачів банківської таємниці можна віднести Національний банк України, інші банки, що складають банківську систему, їх службовців або уповноважених ними осіб, які в межах повноважень, наданих Законом "Про Національний банк України", здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю, тощо.

По-друге, законом надане право на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, відповідним органам державної влади у межах виконуваних ними функцій та з питань, зазначених у законі. До таких органів віднесені: суд, органи прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, державної податкової служби, державної виконавчої служби, спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, Антимонопольний комітет.

Зазначені у законі суб'єкти мають право звернутися безпосередньо до банку з письмовим запитом або письмовою обґрунтованою вимогою про розкриття банківської таємниці з метою, на підставах та в обсязі, визначених Законом України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш "Про банки і банківську діяльність" та спеціальними законами, що визначають статус та регламентують діяльність і обсяг повноважень кожного з уповноважених на отримання відповідної інформації суб'єктів (Законом України від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ "Про прокуратуру", Законом України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ "Про міліцію", Законом України від 25 березня 1992 р. № 2229-ХІІ "Про службу безпеки України", від 04.12.1990 р. № 509 у ред. від 24 грудня 1993 р. № 3813-ХІІ "Про державну податкову службу в Україні"; від 22.12.2006 р. "Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори"; Законом України від 30 червня 1993 р. № 3341-ХІІ "Про організаційно- правові засади боротьби з організованою злочинністю", Законом України від 26 січня 1993 р. № 2939-ХІІ "Про державну контрольно- ревізійну службу в Україні", Законом України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження" тощо),^[295] якими передбачено право відповідних органів у межах їх компетенції та функціональної діяльності на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Підставами для розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, є:

•  письмовий запит або дозвіл власника інформації;
•  письмова вимога або рішення суду;
•  письмова вимога уповноважених державних органів.

Запит власника інформації - це викладена в письмовій формі вимога клієнта банку щодо повідомлення банком про стан його банківських рахунків, проведених операцій тощо.

Поняття дозволу та вимоги до нього визначені Національним банком України у Роз'ясненнях із питань виконання окремих вимог Закону України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш "Про банки і банківську діяльність" від 19.04.2001 р., відповідно до яких дозвіл власника інформації - це викладена в письмовій формі згода клієнта банку щодо повідомлення банком інформації стосовно нього третім особам. Дозвіл на розкриття банком інформації, що містить банківську таємницю, який надається юридичною особою, повинен бути підписаний її керівником або уповноваженою ним особою та скріплений печаткою юридичної особи. Дозвіл, який надається фізичною особою, підписується цією особою. Підпис має бути засвідчений керівником банку чи уповноваженою ним особою та скріплений печаткою банку або посвідчений нотаріально. У письмовому дозволі клієнта на розкриття банком інформації третій особі має бути зазначено особу, якій банк повинен розкрити інформацію, що становить банківську таємницю клієнта, форму та обсяг надання такої інформації. Право клієнта на розкриття банком інформації третій особі може бути зазначено в окремій угоді або в договорі про надання певної банківської послуги, де можуть бути визначені випадки, за яких банк матиме право на розкриття інформації, яка складає банківську таємницю клієнта, третім особам, наприклад, довіреній особі, подружжю та іншим членам сім'ї клієнта, його близьким родичам тощо.

За відсутності погоджених між банком та клієнтом умов стосовно оформлення письмового запиту (дозволу) щодо надання інформації, яка містить банківську таємницю, вони складаються у довільній письмовій формі^[296].

Вимога відповідного державного органу, який є підставою для надання банком інформації, яка містить банківську таємницю, згідно з ч. 2 ст. 62 Закону України від 07.12.2000 р. № 2121-Ш "Про банки і банківську діяльність" повинна:

а) бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;

б) бути надана за підписом керівника державного органу чи його заступника (в тому числі особи, яка тимчасово виконує його обов'язки), скріпленого гербовою печаткою;

в) містити передбачені законом підстави для отримання цієї інформації;

г) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.

У разі надходження належно оформленої вимоги про надання банком інформації, яка містить банківську таємницю, банк зобов'язаний таку інформацію надати уповноваженому суб'єкту або дати мотивовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів із дня отримання вимоги, якщо інші строки не встановлені законом.

На вимогу суду розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, може відбуватися у зв'язку з розглядом судами різних юрисдикцій цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ. Суд при здійсненні правосуддя має право витребувати необхідні докази, що мають значення для розгляду та вирішення справи, у тому числі й документи, що містять інформацію, яка складає банківську таємницю. Суд може вимагати від банку надання інформації про стан рахунків клієнта банку, банківських операцій, які були проведені за рахунками клієнта, та інші відомості, що мають значення для розгляду та вирішення справи, яка знаходиться у провадженні суду.

Так, при розгляді справи в порядку цивільного судочинства суд згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК може витребувати докази за клопотанням сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі. Суд, наприклад, має право вимагати розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, при розгляді цивільних справ про спадкування (статті 1216-1218 ЦК), поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (статті 69-71 СК), поділ майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою (ст. 74 СК), про стягнення аліментів (коштів на утримання) на дитину (статті 180-185 СК) або одного з подружжя (статті 75-82 СК) тощо. При розгляді справи в порядку господарського судочинства суд згідно з ч. 1 ст. 38 ГПК може витребувати за клопотанням сторін або прокурора докази, необхідні для вирішення спору. Відповідно до ч. 2 ст. 38 ГПК суд у встановленому законом порядку може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід. В адміністративному судочинстві суд також наділений правом витребування документів та інших матеріалів, які мають значення для вирішення справи (ст. 74, п. 1 ч. 2 ст. 110 КАС). Про витребування необхідних для розгляду та вирішення справи доказів суд постановляє мотивовану ухвалу, в якій мають бути зазначені передбачені законом підстави та посилання на норми закону, відповідно до яких суд має право на їх отримання.

У кримінальному судочинстві збирання (формування) доказів, що складаються з виконання органами досудового слідства й судом пошукових, пізнавальних, посвідчувальних та правозабезпечувальних заходів^[297], пов'язаних у тому числі із розкриттям інформації, яка містить банківську таємницю, регламентуються нормами КПК (статті 14¹, 66, 178) та спеціальними законами, зокрема "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про контрольно- розвідувальну діяльність", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними", "Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю", "Про боротьбу з тероризмом" та "Про банки і банківську діяльність"^[298].

При цьому Верховний Суд України в узагальненні судової практики розгляду справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, слушно зазначив, що є недопустимими випадки ототожнювання розкриття банківської таємниці за рішенням суду з виїмкою, коли суд при розгляді справи в порядку цивільного судочинства фактично дає дозвіл на виїмку документів, що, безумовно, має здійснюватися в межах кримінального судочинства за правилами, передбаченими КПК України. Таким чином, у порядку цивільного судочинства не підлягають розгляду заяви, пов'язані з оперативно- розшуковою діяльністю або розслідуванням кримінальних справ^[299].

За рішенням суду розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, може відбуватися лише внаслідок розгляду справи в порядку цивільного судочинства за правилами гл. 12 розд. IV ЦПК.