Якщо особа перебуває у стані позбавлення свободи, застосування щодо неї фізичної сили тоді, коли вона не вдається до необхідних дій у відповідь, є посяганням на людську гідність і загалом становить порушення права, гарантованого ст. З Конвенції (справа «Текін проти Туреччини» (Tekin c. Turquie) від 9 червня 1998 p., Requeil 1998-IV, с. 1517-1518, п. 52-53; справа «Лабіта проти Італії» (Labita с. Italie) [GC], № 26772/95, п. 120, CEDH 1999, та справа «Калок проти Франції» (Caloc c. France), № 33951/96, п. 84, CEDH 2000).50. Для оцінки доказів Суд до цього часу в основному вдавався до критерію доказовості «за відсутності розумних підстав для сумніву» (згадана вище справа Лабіти, п. 121). Однак така доказовість може випливати із сукупності ознак та неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою. Якщо особі було завдано тілесних ушкоджень під час її тримання під вартою, коли вона повністю перебувала під контролем службових осіб поліції, то будь-яке ушкодження, що з'явилося у цей період, дає підстави для вагомих фактичних презумпцій (справа «Салман проти Туреччини» (Salman с. Turquie) [GC]. № 21986/93, п. 100, CEDH 2000). Це покладає саме на Уряд обов'язок забезпечити правдоподібне пояснення щодо походження цих ушкоджень і навести доводи, які встановлюють факти, що піддають сумніву твердження заявника, особливо якщо ці твердження підкріплені медичними довідками (див., зокрема, справи «Селмуні проти Франції» (Selmouni с. France) [GC], № 25803/94, п. 87, CEDH 1999, та «Берктай проти Туреччини» (Berktay с. Turquie), № 22493/93, п. 167. CEDH 2001).51. У даному випадку Суд передовсім відзначає, що, як випливає із матеріалів справи, хоча п. Алтая й було заарештовано 2 лютого 1993 p., лікар оглянув його тільки 15 лютого 1993 p., тобто через два тижні з моменту арешту. У своєму висновку лікар констатував наявність на голові заявника трьох шрамів від поранень розміром один, два і три сантиметри, і ніхто не стверджував, що ці тілесні ушкодження з'явилися ще до арешту заявника.Як зазначив заявник у своїй скарзі від 11 травня 1993 р. (п. 21 вище), ці поранення є наслідком жорсткого поводження, якому його піддали працівники поліції під час тримання його під вартою. У своєму оскарженні, поданому до касаційного суду, він стверджує, що його свідчення були отримані під примусом. Зі свого боку, представник заявника у своїх письмових скаргах наголошує, що довгий строк тримання під вартою та відсутність допомоги адвоката у цей період дали працівникам поліції змогу допитувати його клієнта під примусом (п. 27 вище).52. Уряд не подав пояснень щодо походження шрамів, виявлених у заявника.53. За словами начальника Стамбульського управління служби державної безпеки, якого префект призначив дізнавачем у справі, тілесні ушкодження п. Алтая були спричинені, по-перше, застосуванням поліцією сили при його арешті та. по-друге, внаслідок несподіваного інциденту, коли заявник спробував утекти і вдарився головою об двері (п. 23 вище).54. Щодо застосування сили під час арешту Суд зазначив, що після цього заявника не було піддано медичному огляду, за допомогою якого можна було встановити сліди поранень, якщо такі мали місце. З огляду на це слід нагадати, що якщо поранення п. Алтая були спричинені застосуванням сили при його арешті, саме на Уряд покладається обов'язок навести відповідні докази, а саме — медичну довідку і докладні протоколи, на підтвердження того, що застосування сили працівниками поліції було пропорційним і абсолютно необхідним (див., mutatis mutandis, справу «Рехбок проти Словенії» (Rehbock c. Slovenie), № 29462/95. п. 72-76; див. також справу «Рибіч проти Австрії» (Ribitsch c. Autrche) від 4 грудня 1995 p., серія А, № 336, с 25-26, п. 34). У справі, що розглядається, цього зроблено не було. Крім того, жоден із доказів, перевірених Судом, не встановлює факту завдання п. Алтаю при арешті ударів по голові, який міг би пояснити появу поранень на цій частині тіла. Водночас начальник поліції обмежився поясненням, що наявність поранень у п. Алтая може бути викликана тільки пропорційним застосуванням сили.55. Щодо спроби втечі під час допиту, то пояснення начальника поліції містять висновки, які не мають під собою ніяких встановлених фактів та не фіксують жодної дати появи тілесних ушкоджень. Крім того, ні заявник, ні Суд не були ознайомлені з протоколами свідчень працівників поліції, на яких ґрунтувалося це пояснення.Важливою обставиною є те, що жоден національний орган, відповідальний за розслідування скарги п. Алтая, чи то прокурор, що отримав скаргу, чи то начальник поліції, якого префект Стамбула призначив дізнавачем у справі, не зробив жодної спроби заслухати заявника, який міг би навести свою версію подій.Отже, слід нагадати, що у випадку, коли всі факти, про які йде мова, в сукупності або здебільшого становлять виключну сферу обізнаності органів влади, як це має місце у справі осіб, що перебувають під контролем таких органів, версія скаржників є основним чинником визнання причин тілесних ушкоджень. Таким чином, органи влади повинні перевірити достовірність тверджень про погане поводження, співставивши результати медичного обстеження з версією скаржника.56. Як підсумок, Суд зауважив, що докази не підтверджують заяви начальника поліції про те, начебто тілесні ушкодження були завдані під час арешту та/або по час спроби втечі.За відсутності правдивого пояснення Суд визнав, що в цій справі встановленим фактом є те, що тілесні ушкодження, сліди яких було виявлено на тілі заявника, стали наслідком поводження, відповідальність за яке несе Уряд.57. Суд також відзначив, що заявника було взято під варту, коли його стан здоров'я був добрим, а згодом він зазнав тілесного ушкодження голови, одного з життєво важливих органів. Ці ушкодження були зафіксовані на чотирнадцятий день його перебування під вартою в поліції й викликали необхідність надання припису про непрацездатність на три дні. Протягом п'ятнадцяти днів перебування під вартою в поліції п. Алтай був позбавлений будь-якої можливості скористатися адвокатською допомогою та до чотирнадцятого дня — лікарською допомогою. Отже, він перебував в ізоляції та був залежним від співробітників поліції, тобто його становище було особливо вразливим.58. У світлі викладеного вище та беручи до уваги всю сукупність даних, взятих до вивчення, Суд дійшов висновку, що те, яким чином поводилися із заявником під час тримання його під вартою, являло собою нелюдське поводження, заборонене ст. З Конвенції.59. Таким чином, мало місце порушення ст. З Конвенції.II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ П. З СТ. 5 КОНВЕНЦІЇ60. Заявник оскаржує надмірну тривалість тримання під вартою і висуває твердження про порушення ст. 5, яка у відповідній частині викладена так:«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:с) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання».61. Суд зауважує, що Уряд не надав пояснень з цього приводу.62. У випадку, що розглядається, тримання під вартою п. Алтая почалося з моменту його арешту 2 лютого 1993 р. та закінчилося 16 лютого 1993 p., коли він постав перед суддею-асесором суду державної безпеки (пункти 10 та 15 вище). Отже, тримання заявника під вартою продовжувалося п'ятнадцять днів. 63. У справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan et autres с. Royaume-Uni) (рішення від 29 листопада 1988 p., серія А, № 145-В, с 33, п. 62) Суд дійшов висновку, що строк тримання під вартою упродовж чотирьох днів та шести годин без судового контролю виходить за суворі межі такого тримання, встановлені пунктом 3 статті 5, навіть якщо це мало на меті убезпечити суспільство від тероризму.64. Раніше Суд уже неодноразово визнавав, що розслідування справ про терористичні злочини, безсумнівно, наражається на певні проблеми для органів влади (див. згадану вище справу Броуґана та інших, с 33, п. 61, справу «Мюррей проти Сполученого Королівства» (Murrey et autres c. Royaume-Uni) від 28 жовтня 1994 p., серія А, № 300-А, с 27, п. 58, та справу «Дікме проти Туреччини» (Dikrr.e с. Turquie), № 20869/92, п. 64, CEDH 2000). Це не означає, однак, що ці органи мають «карт-бланш», з погляду статті 5, щодо арешту та взяття під варту підозрюваних осіб під прикриттям повного ефективного контролю з боку національних судів та, в останній інстанції, з боку контрольних органів Конвенції кожного ра­зу, коли вони вважатимуть за потрібне стверджувати, що мав місце прояв тероризму (див., mutatis mutandis, згадану вище справу Мюррея, с 27, п. 58).65. Суд також нагадує про важливість статті 5 у системі Конвенції; вона закріплює фундаментальне право людини — захист особи від свавільних посягань держави на її свободу. Судовий контроль такого втручання з боку органів виконавчої влади становить основну складову гарантії за п. З ст. 5, яка задумана для зменшення, наскільки це можливо, ризику прояву свавілля, а також для забезпечення верховенства права — одного з «основоположних принципів» «демократичного суспільства», на який «недвозначно посилається преамбула Конвенції» (див., наприклад, справу «Сакік та інші проти Туреччини» (Sakik et autres с. Turquie) від 26 листопада 1997 p., Requeil 1997-VII, с. 2623-2624, п. 44). Зреш­тою, тільки судове втручання може привести до ефективного виявлення фактів поганого поводження та запобігання їм. Про такі факти заявив п. Алтай (п. 48 вище), і є ризик застосування подібного поводження до затриманих осіб, особливо з метою примусити їх до зізнання (див. згадану вище справу Дікме, п. 66).66. Як підсумок, можна стверджувати, що тримання під вартою впродовж тринадцяти днів без припровадження до судді, як це було в даному випадку, не відповідає поняттю негайності в сенсі наведеної вище судової практики. Отже, мало місце порушення п. З ст. 5 Конвенції.III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТ. 6 КОНВЕНЦІЇ67. Заявник стверджує, що було допущено подвійне порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. З одного боку, він скаржиться, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом. Щодо цього він пояснює, що суди державної безпеки є структурою, відмінною від кримінальних судів загальної юрисдикції. З другого боку, він скаржиться на відсутність справедливого розгляду з боку суду державної безпеки в частині винесення йому обвинувального вироку на основі свідчень, отриманих шляхом примусу. Крім того, він скаржиться на відмову йому в доступі до свого адвоката всупереч положенням п. 1 ст. 6 у поєднанні з п. З (с).Пункти 1 та 3 (с) ст. 6 Конвенції у відповідних частинах викладено так:«1. Кожен при... встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий... розгляд... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя».А. Щодо незалежності і безсторонності Стамбульського суду державної безпеки68. За твердженням заявника, Стамбульський суд державної безпеки не може відповідати критерію «незалежний і безсторонній суд» у значенні п. 1 ст.