Справа «Горшков проти України»

Він зазначив, що заяву до суду про скасування відповідних заходів міг подати лише лікар психіатричної установи, проте заявник не міг самостійно подати таку заяву. Також він вказав, що, хоча стан його здоров'я покращився, національні суди протягом майже двох років незаконно відмовляли звільнити його з психіатричного закладу.Б. Практика Суду37. Стосовно утримання осіб, які мають психічні розлади (п. 1 «є» ст. 5 Конвенції) Суд зазначає, що «їх може бути позбавлено волі або з метою проведення медичного лікування, або у зв'язку з потребами, що вимагає суспільство, або у зв'язку з медичними та суспільними підставами разом... [А] основна причина, чому Конвенція дозволяє позбавити волі осіб, зазначених у п. 1 «є» ст. 5 Конвенції, полягає не тільки в тому, що вони можуть представляти небезпеку для суспільства, а ще й у тому, що їх власні інтереси можуть потребувати їх утримання (див. Litwa v. Poland, заява № 26629/95, § 60, ECHR2000-III). Фактор небезпеки стосовно цієї справи полягає у тому, що заявник, будучи у стані психічного розладу, вчинив тяжкі злочини проти фізичної недоторканності інших осіб.38. Суд нагадує, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції, яка є lex generalis щодо п. 4 ст. 5 Конвенції, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатись законним» (див. Winterwerp v. the Netherlands, рішення від 24 жовтня 1979 p., Series A № 33, сс. 16 та 18, §§37 та 39).39. Суд зауважує, що відповідно до своєї практики особа, яку піддано обов'язковому медичному лікуванню, повинна мати доступ до суду та можливість бути вислуханою або особисто, або через будь-яку форму представництва (див. De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium, рішення від 18 червня 1971 p., Series A no. 12. §§ 73-76, та рішення Winterwerp, цитоване вище, §§ 60 та 61). Не вимагається, щоб перегляд за п. 4 ст. 5 Конвенції був автоматичним, однак краще, щоб особа мала можливість самостійно порушити провадження щодо перегляду (див., серел інших, De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium, цитовані вище; Keus v. the Netherlands, рішення від 25 жовтня 1990 p., Series A no. 185-C).40. Хоча не завжди необхідно, щоб процедура за п. 4 ст. 5 Конвенції мала ті ж гарантії, що вимагаються за п. 1 ст. 6 Конвенції для кримінального чи цивільного процесу (див. Megyeri v. Germany, рішення від 12 травня 1992 p., Series A no. 237-А, р. 11, § 22), вона повинна мати судовий характер та надавати гарантії, що відповідають суті позбавлення волі. Зокрема, у провадженні щодо оскарження ордера на арешт має бути забезпечено «рівність можливостей» між сторонами, прокурором та особою, яка утримується. В. Оцінка Суду1. Загальні висновки щодо законності утримання заявника у психіатричному закладі41. У цій справі Суд зазначає, що заявника було піддано примусовим заходам медичного характеру за рішенням компетентного суду внаслідок висновків суду у двох випадках, коли заявник вчинив замах на зґвалтування. У справі немає інформації, яка свідчить про те, що національні органи не дотримали вимог Конвенції, призначаючи заявнику ці заходи. Більше того, навіть якщо стан здоров'я заявника вважався покращеним, який не вимагав посиленого та суворого нагляду, певна полегшена форма нагляду за заявником досі вважалась необхідною. Суд зазначає, що питання призначення заявнику примусових заходів медичного характеру не є предметом розгляду у цій справі, який було визнано неприйнятним в остаточній ухвалі Суду щодо прийнятності з огляду на п. 1 («а» та «є») ст. 5 Конвенції. Однак проблема постає стосовно процедури скасування заходу відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції (див. Gorshkov v. Ukraine, заява № 67531/01, ухвала від 15 червня 2004 p.; Rakevich v. Russia, заява № 58973/00, рішення від 28 жовтня 2003 p.).2. Процедура скасування примусових заходів медичного характеру42. До квітня 2000 р. українське законодавство не передбачало регулярний судовий перегляд законності триваючого примусового утримання осіб з психічними захворюваннями (п. 29 вище). З квітня 2000 р. законом передбачено регулярний перегляд цього питання, який має здійснюватись кожні шість місяців. Встановлене положення дозволяє керівному лікарю медичної установи, який діє в межах своїх дискреційних повноважень, звернутись до суду з проханням подовжити, припинити або змінити захід. Відповідно до ст. 422 Кримінально-процесуального кодексу України, до подання лікаря додається висновок комісії лікарів-психіатрів (див. пункти 31 та 33 вище). Однак такий перегляд (який здійснюється судом, що призначив застосування примусових заходів медичного характеру), як передбачено п. 43 Порядку застосування примусових заходів медичного характеру до психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, затвердженого наказом МОЗ № 397 від 8 жовтня 2001 p., здійснюється, лише якщо є сумніви щодо стійкості психічної хвороби пацієнта (див. п. 33 вище).43. У випадку, коли суд має сумніви щодо психічного стану пацієнта, він може призначити іншу медичну експертизу, проте не зв'язаний з висновками останньої. У випадку необхідності або певних сумнівів суд може викликати експерта-психіатра або пацієнта, якого стосується справа, для участі у засіданні. Однак Суд підкреслює, що участь особи, яка вже проходить обов'язкове медичне лікування, очевидно не є обов'язковою. Межі можливостей пацієнта у такому провадженні обмежені, оскільки він не є стороною провадження. До того ж здається, що існує лише опосередковане право на оскарження судового рішення з цих питань (ст. 424 Кримінально-процесуального кодексу України, п. 31 вище, аргументи Уряду, п. 35 вище).3. Висновки Суду44. Суд повторює, що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням (див. наприклад, Musial v. Poland, рішення від 25 березня 1999 p., Reports 1999-И, § 43; та вищезазначене рішення Rakevich v. Russia, § 45). Пункт 4 ст. 5 Конвенції вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою якого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність триваючого утримання. Доступ особи, яка утримується, до судді не має залежати від доброї волі адміністрації закладу, де утримується особа, використовуватись за розсудом керівництва медичного закладу.45. В той час, як правовий механізм, що міститься у статтях 19—22 Закон України «Про психіатричну допомогу» та глави 34 Кримінально-процесуальногс кодексу України, що діяли на той час (див. пункти ЗО та 31 вище), який встановлював, що особа з психічними захворюваннями автоматично постає перед суддею, є важливою гарантією проти свавільного утримання, сам по собі він не є достатнім. Такі підвищені гарантії не виключають необхідність наявності права у пацієнта незалежно ні від чого подати заяву.46. Суд доходить висновку, що заявник не мав права порушити провадження щодо перевірки судом законності його триваючого ув'язнення по застосуванню примусових заходів медичного характеру, як вимагається п. 4 ст. 5 Конвенції Відповідно мало місце порушення цього положення.II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ47. Суд нагадує, що заявник не скаржився за ст. 13 Конвенції, проте Суд самостійно порушив вказане питання ex officio. З огляду на висновки, зроблені вище, Суд зараз знаходить зайвим розгляд питання дотримання ст. 13 Конвенції. Відповідно немає необхідності проводити окреме дослідження скарги заявника, за цим положенням.III. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ48. Статтею 41 Конвенції передбачено:«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».49. Незважаючи на запити Канцелярії від 23 червня 2003 р. та 1 грудня 2004 p.. заявник не направив жодних вимог щодо справедливої сатисфакції відповідно до правила 60 Регламенту Суду. Відповідно Суд не присуджує відшкодування згідно зі ст. 41 Конвенції.ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО1. Вирішує, що було порушення п. 4 ст. 5 Конвенції;2. Вирішує, що немає необхідності проводити окреме дослідження справи зг ст. 13 Конвенції.Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 8 листопада 2005 р. відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

< Попередня   Наступна >