Проте це розслідування не було задовільним, оскільки воно не встановило відповідних обставин і не розглядало питань, поставлених перед ним, таких як походження ушкоджень заявниці (див. § 42 вище).67. 03.03.2004 генеральний прокурор видав розпорядження щодо відновлення розслідування, однак з того часу нічого не було розслідувано. Отже, Суд не може не дійти висновку, що за останні три роки державні органи не виправили недоліки, про які їм, власне, було відомо.68. Відповідно, сталося порушення ст. З Конвенції — з огляду на брак ефективного розслідування тверджень заявниці щодо неналежного поводження.II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТ. 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО НЕНАЛЕЖНОГО ПОВОДЖЕННЯ69. Заявниця також стверджувала, що їй було відмовлено в ефективному засобі правового захисту в питанні оскарження неналежного поводження. Вона вказувала, що всі її спроби ініціювати кримінальну процедуру були безуспішними. Так само і її спроби отримати компенсацію в цивільних процедурах у судах. Вона посилалася на ст. 13, яка зазначає таке:«Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи».70. Уряд не подав інших коментарів, окрім тих, що були подані за ст. З Конвенції.71. Суд нагадує, що ст. 13 Конвенції вимагає: якщо розглядається більш ніж одне порушення прав, потерпілий повинен мати право скористатися механізмом для встановлення відповідальності державних службовців чи органів за ці порушення Конвенції. Високим Договірним Сторонам дозволений певний вибір щодо способу, в який вони виконають свої конвенційні обов'язки щодо цієї гарантії. Як правило, якщо один засіб сам по собі в цілому не задовольняє вимог ст. 13. можна використати кілька засобів, передбачених національним правом (див. серед багатьох інших джерел «Kudla v. Poland» [GC], заява№ 30210/96, § 157, ECHR 2000-ХІ; «Сопка v. Belgium», заява № 51564/99, § 75, ECHR 2002-1).72. Однак межі обов'язків держави за ст. 13 варіюються залежно від природи скарги заявника, а в деяких ситуаціях конвенція вимагає забезпечення особливого засобу. Так, у справах з підозрілою смертю чи неналежним поводженням, зважаючи на фундаментальну важливість прав, що захищаються ст. ст. 2, З, 13 Конвенції, вимагається (на додаток до виплати, де це є необхідним — компенсації проведення ретельного і ефективного розслідування, яке б мало наслідком встановлення і покарання винних (див. рішення у справах «Anguelova v. Bulgaria», заява № 38361/97, §§ 161-162, ECHR 2002-IV; «Assenov and others v. Bulgaria», § 114 et seq.; «Suheyla Aydin v. Turkey», від 24.05.2005, заява № 25660/94, § 208).73. На підставі наявних у поточній справі свідчень Суд робить висновок, що державні органи несуть відповідальність за ст. З Конвенції за ушкодження, яких зазнала заявниця 13.02.99. Скарги заявниці до державних органів стосовно цього ґрунтувалися на тих самих свідченнях і, таким чином, були «спірними» для цілей ст. 13 Конвенції (див. рішення у справі «Boyle and Rice v. the United Kingdom» ви 27.04.88, серія A, no. 131, p. 23, § 52). Таким чином, державні органи мають обов'язок провести ефективне розслідування проти працівників міліції. На підставах, викладених вище, можна сказати, що жодного ефективного розслідування проведено не було. Таким чином, жодний інший засіб із доступних заявниці, включаючи вимогу компенсації шкоди, мав мало шансів на успіх. Якщо суди мають компетенцію на незалежну оцінку факту, то значущість відповідно проведеного розслідування є настільки важливою, що навіть найбільш переконливі протилежні свідчення, запропоновані позивачем, будуть відкинуті як «невідповідні». Цивільні провадження, розпочаті заявницею, демонструють це. Суд просто підтримав думку прокурора стосовно того, що скарги заявниці є безпідставними без оцінки фактів справи (див. §§ 29—30 вище). Таким чином, процедура щодо компенсації шкоди була (за вказаних обставин) лише теоретичним та ілюзорним засобом, не здатним гарантувати заявниці компенсацію.74. Суд робить висновок, що заявнику було відмовлено в ефективному національному засобі захисту від неналежного поводження міліції. Отже, є порушення ст. 13 Конвенції.III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 5 ТА 6 ЩОДО АДМІНІСТРАТИВНОГО ТРИМАННЯ75. Заявниця нарікала, що її арешт 13.02.99, нічне тримання у відділку міліції та наступне п'ятиденне ув'язнення були незаконними. Ці скарги були проголошені прийнятними за ст. ст. 5 та 6 Конвенції.76. Уряд визнав, що арешт заявниці та її тримання були незаконними. Однак він стверджував, що заявниця припинила бути потерпілою стверджуваних порушень під цим заголовком. Він посилається на постанову голови Ростовського обласного суду від 05.03.2003, в якій зазначається, що арешт заявниці відбувся з порушенням національного законодавства і якою скасовується рішення від 14.02.99.77. На думку уряду, це рішення надає заявниці можливість вимагати в окремій цивільній процедурі компенсацію моральної шкоди, спричиненої незаконним позбавленням волі, як передбачено статтями 1070 та 1100 Цивільного кодексу. Уряд вважає, що, оскільки заявниця не ініціювала таку справу стосовно компенсації, вона не вичерпала національних засобів захисту і, відповідно, Суд має відхилити скарги щодо її тримання.78. Заявниця не погодилася з позицією уряду і наполягала на своїх скаргах.79. У своїх запереченнях уряд пропонував Судові визнати, що постанова від 05.03.2003 вплинула на статус заявниці як потерпілої та що вона повинна вимагати компенсації. Однак Суд зазначає, що ті самі заперечення вже були запропоновані відповідачем і були відхилені Судом у рішенні стосовно прийнятності скарги. Відповідно, Суд не буде вивчати заперечення уряду.А. Законність тримання80. Спершу Суд зазначає, що, оскільки сторони не дискутували з цього приводу, арешт заявниці, її нічне тримання у відділку міліції та подальше п'ятиденне адміністративне ув'язнення дорівнювало позбавленню волі в розумінні § 1 ст. 5 Конвенції.81. Перше питання, що має розглядатися: є чи існували у вичерпному переліку § 1 ст. 5 Конвенції будь-які підстави для тримання. Суд вказує, що тримання заявниці розділяється на два чітких періоди, тобто до та після її зустрічі із суддею 14.02.99. У цей день заявницю ув'язнили на 5 днів за вчинене нею адміністративне правопорушення. Відповідно, з цього моменту її тримання мало чітко визначені підстави. Попереднє добове тримання залишається головним чином непоясненим. Суд буде вивчати ці періоди окремо.1. Арешт та нічне тримання82. Суд зазначає, що на одній зі стадій тримання заявниці вона формально була звинувачена в адміністративному порушенні і теоретично могла вважатися такою, що ув'язнена за ст. 242 КпАП до того часу, поки її справа не була заслухана суддею. Однак виявляється, що справжньою причиною її доставлення у відділок було примушування її надати інформацію у «справі Л.» та змусити її віддати ключ від своєї квартири. Звинувачення її в адміністративному правопорушенні було використане лише як привід для того, щоб її можна було допитати.83. За таких обставин Суд може обійтись без вирішення того, чи підпадало взагалі нічне тримання заявниці під будь-який з підпараграфів § 1 ст. 5 Конвенції, оскільки наступні міркування були б застосовані в будь-якому випадку.84. По-перше, Суд зазначає, що жодних документів стосовно саме початкового арешту заявниці та її нічного тримання пізніше не можна було знайти (§ 27 вище). З цього випливає, що впродовж понад 20 годин після арешту заявниці не існувало жодного запису стосовно того, хто була заявниця та які були підстави та очікувана тривалість її тримання. Навіть припускаючи, що правоохоронці намагалися винести звинувачення в адміністративному правопорушенні, це не звільняє їх від дотримання цих простих формальностей перед закриттям її в камері. Цей факт сам по собі має вважатися найбільш серйозним упущенням, оскільки традиційною думкою Суду є та, що невизнане тримання особи є повним нехтуванням фундаментальними гарантіями, які містяться у ст. 5 Конвенції. Відсутність запису таких речей, як дата, час та місце затримання, ім'я заарештованого, підстави тримання та ім'я особи, яка здійснила затримання, мають вважатися такими, що не узгоджуються з вимогами законності та із самою метою ст. 5 Конвенції (див. рішення у справах «Anguelova v. Bulgaria», § 154 та «Kurt v. Turkey» від 25.05.98, збірник судових рішень і постанов 1998-ИІ, § 125).85. Крім того, з коментарів уряду, поданих після прийняття рішення щодо прийнятності заяви, можна робити висновок, що арешт заявниці був незаконним за національним законодавством (див. §§ 39—40 вище).86. На цих підставах Суд робить висновок, що період тримання заявниці до її постання перед суддею 14.02.99 не узгоджується з гарантіями § 1 ст. 5 Конвенції. Таким чином, сталося порушення цієї статті.2. П'ятиденне тримання за звинуваченням у чиненні опору міліції із застосуванням сили87. 14.02.99 заявниця постала перед суддею, який ухвалив, що вона вчинила опір міліції із застосуванням сили (порушення за ст. 165 КпАП) і виніс вирок про п'ятиденне ув'язнення. 05.03.2003 це рішення було проголошене незаконним і скасоване. Має бути встановлено: чи відбуття цього покарання відповідно до засудження в адміністративному провадженні узгоджувалося зі ст. 5 Конвенції без урахування скарги за ст. 6 Конвенції стосовно того ж рішення.88. Суд нагадує загальні принципи, викладені в рішенні у справі «Benham v. the United Kingdom» (від 10.06.96, збірник 1996-Ш, §§ 40-42) і повторені в інших справах (див. рішення у справах «Lloyd and others v. the United Kingdom» від 01.03.2005, заяви №№ 29798/96 та наступні; «Perks and others v. the United Kingdom» від 12.10.99, заяви №№ 25277/94 та наступні):«40. Головне питання, що має бути визначене в поточній справі, — чи оскаржуване тримання було законним», включаючи й узгодження з «процедурою, визначеною законом». Тут Конвенція головним чином повертається до національного права та встановлює обов'язок узгоджуватися із матеріальним та процесуальним законодавством, однак на додаток вона вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі узгоджувалося з цілями ст. 5 Конвенції, тобто захищало осіб від сваволі.41. Національне право передусім мають тлумачити та застосовувати національні органи влади, тобто суди. Однак, якщо § 1 ст. 5 Конвенції не узгоджується з національним правом, Суд може й повинен використати повноваження щодо розгляду того, чи дотримано закону.42. Період тримання в принципі буде законним, якщо воно було здійснене відповідно до судового вироку. Наступне встановлення того, що суд за національним правом зробив помилку у винесенні вироку, не обов'язково ретроспективно вплине на чинність періоду тримання, що тлумачиться. На цих підставах органи Страсбурга послідовно відмовлялися підтримувати заяви від осіб, звинувачених у кримінальних злочинах, які скаржилися, що їхні засудження чи вироки були встановлені апеляційними судами як такі, що ґрунтувалися на помилках факту чи права».89. Суд зазначає, що п'ятиденне тримання відбулося відповідно до наказу судді, який у принципі був уповноваженим на прийняття рішення з цього питання. Субстантивна коректність цього наказу загалом підпадає під розгляд Судом, як випливає із прецеденту, цитованого вище. Проте ця справа відрізняється від справ, де оскаржувані рішення приймалися владними органами, відповідно до процедури, передбаченої законом. У поточній справі суддя використав свої повноваження всупереч процесуальним гарантіям, передбаченим конвенцією. Таким чином, видання наказу про арешт після цього не узгоджувалося із загальним захистом від спірності, гарантованої ст. 5 Конвенції.90. З цього випливає, що § 1 ст. 5 Конвенції щодо п'ятиденного тримання заявниці було порушено.В. Право на справедливий суд1. Застосовуваність § 1 ст. 6 Конвенції91. Хоча застосовуваність § 1 ст.