6 Конвенції до адміністративних процедур не дискутується, Суд вважає за необхідне розглянути це питання за власною ініціативою* 3 причин, викладених нижче, він вважає, що ці процедури включали визначення кримінального обвинувачення проти заявниці.92. Суд зазначає: аби визначити, чи порушення можна кваліфікувати як кримінальне для цілей Конвенції, найперше треба переконатися, чи підпадає вказане порушення під кримінальне право у правовій системі держави-відповіда-ча. Далі має бути розглянута сама природа порушення та ступінь жорстокості покарання (див. рішення у справах «Oeztuerk v. Germany» від 21.02.84, серія А, № 73, стор. 18, § 50 та «Demicoli v. Malta» від 27.08.91, серія А, № 210, стор. 15-17, §§31-34).93. Суд раніше вивчав сфери, визначені в певних правових системах як адміністративні, і встановив, що вони охоплюють деякі злочини, які є кримінальними за своєю природою, але досить прості, аби розглядатися в кримінальному праві та процедурі (див. рішення у справі «Palaoro v. Austria» від 23.10.95, серія А, № 329-В, стор. 38, §§ 33—35). Те ж саме ми бачимо і в російській системі.94. Суд також вказує, що позбавлення волі, застосоване як покарання за порушення, належить до кримінальної сфери доти, доки за природою, тривалістю та способом виконання воно не є відчутно шкідливим (див. рішення у справах «Engel and others v. the Netherlands» від 08.06.76, серія А, № 22, §§ 82—83 та «Ezeh and Connors v. the United Kingdom» [GC], №№ 39665/98 та 40086/98, §§ 69-130, ECHR 2003-X). У поточній справі заявницю позбавили волі на п'ять днів і тримали під вартою у в'язниці впродовж цього терміну покарання. Нарешті, мета застосованого до заявниці заходу є чисто каральна.95. Ці міркування є достатніми для встановлення того, що порушення, в якому звинуватили заявницю, могло кваліфікуватися як кримінальне для цілей Конвенції. З цього випливає, що воно підпадає під ст. 6 Конвенції.2. Чи був суд над заявницею справедливим96. Уряд погодився (і на національному, і на конвенційному рівнях), що у провадженнях були недоліки. Дійсно, постанова суду, за якою скасовувалося попереднє рішення, зазначала таке: «Суддя, який виносив заявниці вирок, не ознайомився з обставинами справи і не встановив її винність в адміністративному злочині». Це підтверджує слова заявниці, що сталося упереджене провадження як таке та що навіть основними ознаками суду знехтували до такої міри, що вона не мала шансу дізнатися про мету своєї короткої зустрічі з суддею П.97. З цього випливає, що відбулося порушення § 1 ст. 6 Конвенції.IV. НЕМОЖЛИВІСТЬ АПЕЛЯЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ ЗАСУДЖЕННЯ ЗА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПОРУШЕННЯ98. Заявниця нарікала, що за національним законодавством рішення, за яким виносилося адміністративне покарання, не могло бути оскаржене. Вона стверджувала, що з цього погляду вона не мала ефективного національного засобу захисту. Вона посилалася на ст. 13 Конвенції.Ця скарга була проголошена прийнятною також за § 4 ст. 5.99. Уряд підтвердив, що за національним правом це рішення не можна оскаржити.100. По-перше, Суд посилається на свій вищевикладений висновок, що рішення стосовно адміністративного арешту заявниці було прийняте «судом, передбаченим законом», у процедурі, що підпадає під розгляд за ст. 6 Конвенції (див. §§ 90 та 95 вище).101. Суд нагадує, що право оскарження помилкового судового рішення не є визнаним як загальна гарантія (див. рішення у справі «Dekourt v. Belgium» від 17.01.70, серія А, № 11, стор. 14, § 25). Це право гарантоване в кримінальних справах у ст. 2 Протоколу № 7 Конвенції за винятком незначних злочинів. Проте заявниця не покладалася на цю статтю і не подала жодного аргументу щодо того, чи було її звинувачення просто «незначним порушенням». Суд не вважає за необхідне розглядати це питання за власною ініціативою.102. Суд зазначає, що § 1 ст. 6 Конвенції є lex specialis стосовно ст. 13 Конвенції, інакше кажучи, вимоги ст. 13 Конвенції поглинаються і є менш жорсткими, ніж умови ст. 6 Конвенції (див. серед іншого рішення у справі «Kamasmski v. Austria» від 19.12.89, серія А, № 168, стор. 45-46, § ПО). Як правило, ст. 13 Конвенції не застосовується тоді, коли стверджуване порушення Конвенції відбулося в контексті судових процедур (див. рішення у страві «Pizzetti v. Italy» від 26.02.93, серія А № 9257-С, стор. 40-41, § 41). Єдиним винятком із цього були скарги за ст. 13 Конвенції стосовно порушення вимоги розумності терміну (див. рішення у справі «Kudla v. Poland» [GC], № 30210/96, §§ 146-149, ECHR 2000-XI). Оскільки це до справи не стосується, окремо порушення ст. 13 Конвенції розглядатися не буде.103. Оскільки йдеться про § 4 ст. 5 Конвенції, Суд зазначає, що ці гарантії є в принципі зайвими — з огляду на тримання під вартою за § 1 (с) ст. 5 Конвенції, оскільки судовий контроль за позбавленням волі вже був поєднаний у початковому засудженні та винесенні вироку (див. рішення у справі «De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium», від 18.06.71 (суть), серія А, № 12, стор. 40, § 76). Повертаючись до фактів поточної справи, п'ять днів тримання заявниці ґрунтувалися лише на її засудженні суддею. Таким чином, § 4 ст. 5 Конвенції не вимагає, щоб окрема судова інстанція переглядала це рішення.104. Беручи до уваги вищесказане, Суд робить висновок, що ця скарга не порушує окремого питання за ст. 13 чи § 4 ст. 5 Конвенції.IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ105. Стаття 41 Конвенції передбачає: <...>.А. Шкода106.Заявниця вимагала 100 000 евро компенсації моральної шкоди за ушкодження та страждання, яких вона зазнала внаслідок неналежного поводження в міліції, та психологічні страждання, яких вона зазнала від адміністративних процедур та внаслідок наступного ув'язнення, а також за неспроможність уряду вжити заходів за її скаргами щодо неналежного поводження.107.Як компенсацію матеріальної шкоди вона вимагала 25 руб., гроші, стягнуті з неї за п'ятиденне перебування у в'язниці.108.Уряд не коментував вимоги заявниці, як він вказав, частково — через розслідування, що триває, частково через незгоду з тим, що заявниця не вичерпала національних засобів захисту щодо її тримання.109. Суд зазначає, що він уже встановив вище: державні органи піддали заявницю тортурам і не забезпечили швидкого й відкритого розслідування, яке відповідало гарантіям ст. З Конвенції. Суд також встановив, що її позбавили волі з порушенням гарантій ст. 5 Конвенції та процедурою, що суперечила ст. 6 Конвенції. Крім того, заявниця згаяла місяці на безуспішні спроби отримати за допомогою національних процедур компенсацію за неналежне поводження. Заявниця зазнала болю та психологічних страждань за вказаних обставин. Беручи до уваги всі вищевказані міркування, Суд призначає заявниці на справедливій основі 35 000 євро компенсації моральної шкоди та 25 руб. матеріальної шкоди, плюс будь-які податки, що можуть вимагатися.В. Судові витратиПО. Заявниця вимагала 5 000 руб. судових витрат, яких вона зазнала в національних та конвенційних провадженнях, включаючи марки, переклади, поштові витрати та канцелярське приладдя.111. Уряд не заперечував.112. Беручи вказане до уваги, Суд вважає вимогу заявниці обґрунтованою і призначає їй 5 000 рублів компенсації судових витрат плюс будь-які податки, що можуть вимагатися.С Відсотки в разі несвоєчасної сплати113. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати ґрунту валися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3 %.НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО:1. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції стосовно неналежного поводження.2. Постановляє, що було порушено ст. З Конвенції стосовно відсутності ефективного розслідування неналежного поводження із заявницею.3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції з огляду на брак ефективних засобів захисту від оскаржуваного заявницею неналежного поводження.4. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 5 Конвенції стосовно арешту заявниці та нічного тримання.5. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 5 Конвенції щодо п'ятиденного тримання заявниці.6. Постановляє, що було порушено § 1 ст. 6 Конвенції.7. Постановляє, що не порушено окремих питань за § 4 ст. 5 та ст. 13 Конвенції стосовно відсутності права на апеляційне оскарження рішення про застосування покарання за адміністративне порушення.8. Постановляє:а) держава-відповідач має сплатити заявниці впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до § 2 ст. 44 Конвенції, такі суми:і) 25 (двадцять п'ять) рублів матеріальної шкоди;іі) 35000 (тридцять п'ять тисяч) євро моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту за курсом, який діє на день винесення цього рішення;Ь) після спливу вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають нараховуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3 % за офіційним курсом Європейського центрального банку.9. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції. < Попередня Наступна >
