Розвиток швейцарської судової практики свідчить, що її погляди не сприймалися більшістю судів країн континентальної Європи, хоча їх і можна було віднести в свій час до найпрогресивніших. Верховний федеральний суд Швейцарії надавав захист від заяв, що принижували честь і гідність, інтимні почуття, при втручанні в сімейні відносини (головним чином задовольняв позови про відшкодування шкоди у зв'язку з порушенням подружньої вірності) та приватне життя [84,31]. Вартим уваги є те, що швейцарське законодавство і судова практика надавали правового захисту також і "економічним аспектам" права особистості. Так, у разі введення обмежень на поставки, застосування бойкоту та використання інших подібних заборонених методів ведення економічних війн, в Швейцарії ці дії кваліфікувалися на підставі статті 28 Цивільного кодексу як порушення особистої свободи підприємця безперешкодно брати участь в економічній конкуренції, в той час як в Німеччині, ці дії, відповідно до № 826 Німецького цивільного уложення, сприймалися як порушення публічного порядку, або відповідно до № 823 Німецького цивільного уложення як порушення "права на заснування та ведення комерційного підприємства" [14,487].

Незважаючи на це, інші інтереси теж вимагали такого захисту, якого не могла забезпечити система німецького деліктного права. Ці інтереси не охоплювалися змістом будь-якого абсолютного права, не були захищені з боку закону, а їх порушення не розглядалося як навмисне. Для включення їх в систему деліктного права було запропоновано, перш за все, прирівняти ці інтереси до абсолютно захищених правових благ (абзац 1 №823), що і було зроблено наступною судовою практикою [14,487].

Рішуча зміна поглядів на користь дійового захисту свободи особистості відбулася після Другої світової війни [14,488]. Ці цінності отримали головне місце в Основному законі Німеччини (статті 1 та 2). З іншого боку, для створеного Верховного федерального суду ФРН відкривалося досить широке поле діяльності, яким він і скористався, визнавши право особистості як "інше право" ("sonstiges Recht") та окресливши його загальний характер на підставі №831 Німецького цивільного уложення [14,488].

Ядром моделі виступила норма абзацу 1 №823 Німецького цивільного уложення, яка надає абсолютний характер захищеним правовим благам [12,117]. Доктринально, загальне право особистості охопило сферу особистого самовдосконалення і самопрояву, яка потребує правового захисту від втручання ззовні. Необхідність особливого захисту не в останню чергу була викликана розвитком техніки в ХХ столітті і зростаючою роллю засобів масової інформації. Автори Німецького цивільного уложення передбачили необхідний захист по суті в абзаці 2 №823 (в поєднанні з №185-187 Кримінального кодексу). Ці положення обумовили вимоги про відшкодування шкоди у випадку образи (Beleidigung - №185 Кримінального кодексу), наклепу (ueble Nachrede - №186 Кримінального кодексу) та дискредитації (Verleumdung - №187 Кримінального кодексу) [12,117]. "Честь" була свідомо не включена до переліку абсолютно захищених правових благ, оскільки не хотіли її комерціалізації. Сфера захисту особистих немайнових прав продовжувала залишилася дуже вузькою. Поза дією цивільно-правової відповідальності залишилася необережна образа честі і порушення інтересів, що не досягло ступеня образи [12,117].

Загальне право особистості набуло своєї форми і знайшло захист за допомогою інституту моральної (немайнової) шкоди лише в численних, вироблених німецькою судовою практикою, типах випадків. Недозволене розголошення змісту листів і конфіденційних записів почало розглядатися як таке, що може нанести шкоду, так само як і таємне фотографування особи в зв'язку з її приватним життям. Аналогічний підхід почали застосовувати і по відношенню до таємного звукозапису, а також до повідомлень про події із сфери приватного життя особи, використання в рекламних цілях імені та зображення будь-якої відомої особистості без відповідного на те дозволу.

Коло випадків розширювалося; разом з вимогою про припинення протиправних дій суди все частіше застосовували норми щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди для захисту прав потерпілого, встановлюючи грошову компенсацію на його користь. Незважаючи на те, що Німецьке цивільне уложення (№253) містило норму, відповідно до якої шкода належить відшкодуванню тільки у випадках, зазначених в законі, зокрема при нанесені тілесних пошкоджень, Верховний федеральний суд вперше в одному зі своїх рішень 1958 року не дотримався цієї норми [14,488]. Суд аргументував свою позицію тим, що цивільно-правовий захист особи був таким, що мав "прогалини і був недостатнім" [14,488]. І тому, з тих пір для судів стало вже постійною практикою застосовувати положення про відшкодування моральної (немайнової) шкоди в разі, якщо зазіхання на право особистості позивача було "досить серйозним". При цьому приймається до уваги мотивація дій відповідача, його вина, порушене право та майбутні негативні наслідки.

За цим рішенням негайно пішли інші, в яких були визнані такими, що належать захисту нормами деліктного права і інші аспекти права особистості як загального поняття. Так, суди розглядали як порушення прав особистості згадування в рекламі імені відомої художниці; в публікації фотознімку, коли у людини виникає враження про зображеного як вбивцю; фіктивних інтерв'ю з відомою особою. До порушень особистих прав, що належать захисту за допомогою моральної (немайнової) шкоди віднесли передачу конфіденційного медичного свідоцтва третім особам та підпільне виготовлення магнітофонних записів [14,488-489].

Х.Кьотц та К.Цвайгерт звертають увагу на те, що раніше головну задачу по захисту особистих прав вбачали в захисті від втручання держави. Проте, з часом ситуація змінилася, і тепер вважається загальновизнаним, що конституційні норми діють також і у відношенні між приватними особами. Це, в свою чергу поставило нові проблеми, а саме - збереження балансу інтересів, наприклад, між особистими немайновими правами одних та правами інших на отримання інформації, що розширює застосування інституту моральної (немайнової) шкоди.

3.2.3. У Франції, на відміну від Німеччини, не прийшлося долати "вузькість" норм деліктного права. Французький правопорядок досить легко адаптувався до швидких змін в суспільстві і зміг забезпечити необхідний дійовий захист від нових форм порушення прав [85,110].

У 1970 році в Цивільний кодекс Франції була введена стаття 9, яка безпосередньо передбачала захист особистих прав. Її поява не внесла суттєво нове в французьку практику, яка використовувала для забезпечення захисту прав особи загальні положення про відшкодування шкоди, що містилися в статтях 1382 та 1383 Цивільного кодексу Франції. Х.Кьотц та К.Цвайгерт зазначають, що "встановлений правопорядок, який, на відміну від Німецького цивільного уложення, не обмежує захисні функції норм деліктного права лише визначеними в законі правовими цінностями і який абсолютно не перешкоджає відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди, підходить з більшою об'єктивністю до розв'язання проблеми захисту права особистості" [14,492-493].

Французькі суди продовжують без вагань кваліфікувати як "вину" публікацію конфіденційного листа, обнародування фактів приватного життя або незаконне використання будь-якого імені і приймають рішення щодо відшкодування шкоди, насамперед моральної. Тому у Франції не було практичного стимулу для розробки поняття "загальне право особистості". І не випадково один з відомих правознавців Франції в цій галузі Нерсон (Nerson), враховуючи стан розвитку правового захисту, з часом зазначав, що "ніхто у Франції не вірить більше, з точки зору юридичної техніки, у загальне право особистості" [14,493]. За цих умов французька доктрина обмежилась встановленням простої різниці між самими "правами особистості" ("droits de la personnalité") [14,493]. При цьому, на практиці, за окремими аспектами виникало питання - яким з пов'язаних з особистістю інтересів належить надати статус "права". Щоб розв'язати це питання, у французькій правовій літературі почали вживати: "droit au secret des lettres confidentielles", "droit a l'image", "droit au secret de la vie priveé" ("право на тайну листування", "право на зображення", "право на недоторканість приватного життя") [14,493].

Задача французької доктрини, на відміну від німецької, вже не полягала у тому, щоб скасувати або обмежити сферу застосування абстрактних, визначених законодавством норм в інтересах посилення захисту права особистості. Досить цікаво, що у Франції в рамках поняття "protection de la personnalitée" ("захист прав особистості") розглядаються такі типи деліктів, які відсутні в німецькій судовій практиці [14,493]. Так, у разі, якщо суд відмінить положення трудового договору про заборону на конкуренцію як таке, що протирічить публічному порядку, або суд визнає незначними умови заповіту, відповідно до якого виплати не будуть здійснюватися до тих пір, доки певна особа не одружиться з особою певної національності, то французька доктрина виправдовує ці рішення на тих підставах, що в них йдеться про гарантування важливих особистих людських свобод (свободи вибору місця роботи та свободи укладення шлюбу) і, в кінцевому результаті, про захист прав особистості. Для численної судової практики в справах про порушення сімейних обов'язків також характерним є аналогічний підхід, особливо по відношенню до справ про подружню невірність, в яких мова йде про відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілому партнеру [14,493].

Що стосується "класичних" форм захисту прав особистості, таких як право на зображення, на ім'я, честь, недоторканість приватного життя, то французька судова практика розробила критерії, аналогічні тим, які існують в чинному німецькому праві [14,493-494]. Визнається, що зображення в принципі не можуть публікуватися без згоди зображеного. У свою чергу, суди звужують дію цього принципу таким чином, що для публікації зображення осіб, що отримали суспільного визнання, не потрібно отримання їх згоди [14,494]. Таке ж положення відноситься до осіб, які, наприклад, грають другорядну роль на зображеному ландшафті, або розміщені поруч із пам'ятником. Проте, навіть в цих випадках, доктрина та практика стоять на тих позиціях, що публікація не повинна наносити шкоди інтересам зображеного. Ті ж самі міркування використовуються і тоді, коли йдеться про незаконне виготовлення і поширення зображень, а також коли публікуються обставини приватного життя [14,493].

Обґрунтування французкою доктриною численних випадків, які не підпадають під "класичні" форми захисту прав особистості, веде до збільшення їх кількості і, як правило, до посилення захисту прав. Так, вчені вказують на особливо численну французьку судову практику з питань про порушення прав особистості у зв'язку з невідповідністю характерів реально існуючих людей їх літературним персонажам [14,495]. В цих випадках, автора роману, в якому прототипами персонажів є живі люди (roman à clef), може бути визнано винним у разі, якщо він надасть своїм персонажам непривабливі риси характеру [14,495].