Починаючи з 80-х років XIX сторіччя, французькі суди почали надавати захист від опублікування приватного листування [14,495]. В цьому випадку діяв принцип, відповідно до якого особа, яка отримала конфіденційні листи, не могла публікувати їх без згоди автора. Цей принцип спочатку виводили з презумпції існування "уявного договору" між автором листа і його адресатом [14,495]. Проте, з часом, право на таємницю листування віднесли до прав особистості. Існує і виключення з загального правила, - згода автора на публікацію листа не вимагається, в разі якщо воно представляє собою великий інтерес до суспільства [14,495].

З часом, Касаційний суд визнав право на збереження таємниці телефонних розмов. Встановлено, що їх не можна записувати та відтворювати без згоди учасників таких розмов [14,496].

Юридичною підставою для цивільно-правового захисту честі та гідності служить також стаття 1382 Цивільного кодексу Франції. Проте, "на практиці для цієї мети використовують більше статтю 29 Закону про пресу від 29.07.1881 року, відповідно до якої публічна образа і публікація принизливих честь і гідність фактів розглядається як дифамація і вважається кримінальним злочином" [14,496]. Цивільні позови про відшкодування шкоди розглядаються в рамках кримінальної справ відповідно до спеціальної процедури. Така процедура є обов'язковою для випадків, коли ображені честь і гідність судді, чиновника або солдата [14,496].

Французька доктрина, а з нею і судова практика, не зосередилися на визначених випадках і продовжують, на відміну від стандартних підходів Великобританії та США, розширювати їх коло. Що стосується розміру моральної (немайнової) шкоди, що належить відшкодуванню, то такий підхід залежить від обставин кожного конкретного випадку і може складати чисто символічну суму.

3.2.4. В праві Великобританії та Сполучених Штатах Америки, на противагу Німеччині та Франції, розмежовують образу честі і гідності та інші форми порушення права особистості [14,497]. Інструментом захисту від образи честі і гідності є деліктно-правові поняття "друкований наклеп" (пасквіль) ("Libel") та "усний наклеп" ("Slander"), що разом об'єднуються одним поняттям - "дифамація" ("defamation") [14,497]. Всі інші порушення недоторканості особистості кваліфікуються в США як порушення права на недоторканість приватного життя (right of privacy). Англійські суди до тепер не визнали універсального права на захист "недоторканості приватного життя" особи ("right of privacy") як самостійного делікту. Для захисту порушених особистих прав було знайдено досить простий вихід - використовувати в своїй практиці інші підстави відповідальності і, в першу чергу - ту ж дифамацію (звертаючись до широкого тлумачення понять "пасквіль" ("Libel") та "усний наклеп" ("Slander"), а також шляхом задоволення позовів про порушення авторських прав (copyright), ведення справ під чужим іменем тощо [14,497]. Представники доктрини вважають існуюче положення з правовим регулюванням таким, що не задовольняє вимоги часу. І тому не припиняються намагання розробити законодавчі норми для захисту "права недоторканості приватного життя" ("right of privacy") [14,507].

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої дифамацією, має певні особливості, які доцільно проаналізувати. Особливістю інституту дифамації є те, що він був створений англійським правом. Більше того, Великобританія стала тією країною, яка раніше і краще ніж інші засвоїла принцип відшкодування шкоди взагалі і моральної (немайнової) шкоди зокрема. Враховуючи, що інститут дифамації найбільш розроблено саме в англо-американській системі права, вважаємо за необхідне розглянути її з точки зору захисту особистих немайнових прав.

Англійське право класифікує поширення принижуючих відомостей на два основних склади - libel (кваліфікований наклеп, пасквіль) та slander (простий наклеп). Під кваліфікованим наклепом розуміють наклеп в письмовій, а також в іншій формі, що надає поширенню відомостей постійного характеру. Простий наклеп поширюється в усній та іншій формі, що надає поширенню відомостей тимчасового характеру.

Кваліфікований наклеп є самостійною підставою для позову і може містити склад кримінального злочину, в той час як простий наклеп може розглядатися кримінально-караним тільки в тому випадку, якщо він пов'язаний з образою і не складає самостійної підстави позову, за виключенням випадків, коли:

а) має місце твердження про скоєння потерпілим злочину, за який він міг би бути підданий покаранню у вигляді позбавлення волі; передбачається, що в даному випадку створюється загроза відторгнення потерпілого суспільством;

б) має місце твердження про наявність у потерпілого тяжкої або "ганебної" хвороби (лепра, чума, венеричні хвороби тощо)

в) має місце твердження про перелюб жінки та доброчесність дівчини;

г) твердження принижує ділову, професійну або комерційну репутацію потерпілого [6,133].

Доктрина визначає, що дифамація має місце у випадках, коли честі та репутації завдається ображення в такий спосіб, що викликає у оточуючих відчуття ненависті, глузування та презирства (hatred, ridicule or contempt) [14,497]. Захист порушеному праву надається судами у випадках, якщо дискредитується суспільна репутація позивача [14,497]. На відміну від Німеччини, для подачі позову недостатньо бути ображеним в відчутті честі або власної гідності тільки віч-на-віч. Якщо дискредитуюча заява (defamation), зроблена в будь-якій фіксованій формі (permanent form), наприклад в письмовому або друкованому вигляді, то має місце "libel" ("пасквіль", "наклеп" в письмовому вигляді або через друк) [14,498]. Аналогічно, відповідно до положень розділу 1 Закону про дифамацію 1952 року, кваліфікується дискредитація і в телерадіопередачах.

Усний наклеп ("slander") має місце у випадках, коли особа, звертаючись до іншої, принижує права третьої особи словами, ображаючими жестами або мімікою [14,498].

Практичне значення різниці між "libel" та "slander" полягає у тому, що в першому випадку для подання позову немає необхідності заявляти про нанесення будь-якої шкоди: суд сам може встановити її розмір в залежності від ступеню серйозності дифамації, не вимагаючи доказів конкретних збитків [14,498]. У випадку "slander", від позивача вимагається надання доказів про те, що такою дискредитацією була завдана шкода.

Прийнятий в 1952 році Закон про дифамацію, спрямований на посилення немайнових прав особи, закріпив ряд принципових положень, що свого часу носили спірний та дискусійний характер. За особою було визнано право на подання позову тільки протягом її життя і обмежено перехід такого права в спадщину. Для задоволення позову потрібен доказ наступних обставин:

- відомості були такими, що ганьблять, ославлюють особу;

- вони відносилися безпосередньо до потерпілого;

- існує підтвердження факту їх поширення [6,135].

Визнання відомостей такими, що носять принижуючий характер, можливе в багатьох випадках, проте доктрина та судова практика встановлюють чіткі критерії для визначення факту дифамації та відмежування її від простої образи, яка може принизити гідність особи, але в той же час не завдати шкоди її репутації. Не останню роль відіграють і супутні обставини, які впливають на висновки про характер порушення. Так, наприклад, судом було встановлено, що слова відповідача "негідник, злодій" є поєднанням дифамації та простого ображення. В іншій справі, в якій позивача було названо "волоцюгою", словом, якому в звичайній ситуації можливо надати тільки принижуючий характер, з врахуванням обставин справи було визнано ображенням [6,137].

При вирішенні питання про принижуючий характер відомостей до уваги приймають природне та звичайне значення застосовуваних слів. Проте, нейтральний, на перший погляд, вислів може бути визнано принижуючим у разі, якщо буде доведено, що він містить innuendo - ославлюючий натяк. Крім цього, слід звернути на увагу, що сам натяк може міститися не тільки в публікаціях, а ще й у супутніх матеріалах, наприклад в публікаціях, що можуть бути розміщені поруч, на сусідніх шпальтах [6,137]. Позивач повинен доказати, що висловлювання носять ганебний характер, посилаючись на факти і обставини, відомі особам, яким це висловлювання стає або може бути відомо. Тягар доказу ганебного характеру лежить цілком на позивачеві.

Необхідною умовою відповідальності за дифамацію є відношення принижуючих відомостей безпосередньо до потерпілого [6,139]. У випадках, коли у повідомленні прямо називають ім'я потерпілого, немає підстав вимагати доказів про наміри делінквента поширити відомості саме про потерпілого. Проте, для встановлення факту належності відомостей на адресу потерпілого застосовується підхід, відповідно до якого відомості вважаються такими, що відносяться до потерпілого в разі, якщо присяжні зазначать, що будь-яка особа, що повідомлена про особисті обставини справи, буде вважати ці відомості такими, що відносяться до позивача [6,139]. Для визначення питання відповідальності несуттєво, чи повірила особа, що отримала повідомлення, в правдивість її змісту.

Окремим питанням, що було розроблено доктриною та судовою практикою, є питання подання позову в зв'язку з поширенням відомостей відносно групи осіб, організацій або певної категорії осіб. Англійські суди в таких випадках керуються наступним правилом: у випадках, коли повідомлення відноситься до класу, жодна особа немає права заявити, що повідомлення зроблено саме про нього; позивач повинен доказати, що повідомлення визначає саме його, а це, як правило, неможливо за виключенням випадків, коли коло осіб даної категорії настільки обмежено, що принизливі відомості відносяться до кожного з таких осіб індивідуально [6,141].

Факт поширення принижуючих відомостей є теж суттєвою умовою відповідальності за дифамацію. Англійське право під поширенням принижуючих відомостей розуміє їх повідомлення хоча б одній особі, не враховуючи потерпілого. Кожний інший повтор принижуючих відомостей розглядається як нове поширення і створює самостійну підставу для позову [6,143]. Крім того, коли повідомлення міститься в телевізійній програмі або газетній статті, це розглядається як окреме повідомлення відомостей кожній з осіб, які бачили програму або читали статтю, хоч на практиці достатньо тільки посилання на обсяг тиражу або діапазон поширення. Для таких випадків англійське законодавство та судова практика розмежовують підстави відповідальності поширювача тиражу та виробника друкованої продукції. Зазвичай поширювач тиражу не несе відповідальності за поширення принизливих відомостей в разі, якщо докаже, що він не знав і не повинен був знати про образливий характер відомостей, і ні сама публікація, ні обставини її поширення не давали підстав передбачити існування наклепу. Власник, редакція та видавництво засобів масової інформації несуть відповідальність незалежно від їх вини в поширенні принизливих відомостей [6,143]. Відтворення таких відомостей не тягне відповідальності їх первинного поширювача, оскільки результат визнається досить віддаленим з позицій можливого їх передбачення первинним поширювачем.

Досить цікавою є позиція англійського права з цього питання по відношенню до подружжя. Так, не визнається поширенням принизливих відомостей про особу їх повідомлення одним подружжям іншому; в той же час поширення відомостей третьою особою одному із подружжя визнається в якості такого і належить відшкодуванню [6,143-144].