Образа державних установ та державних осіб передбачає, що звинувачення в наклепі не може бути висунуто будь-якому засобу масової інформації або особі за образу уряду. Право критикувати уряд, урядові установи та державних осіб є одним з важливих прав американської демократії. Рішення Верховного суду США в справі New York Times v. Sullivan, 1964, підтвердило неможливість для державного діяча виграти процес, в разі якщо не доказано, що публікація недостовірної інформації і заподіяння моральної (немайнової) шкоди громадському діячу або державній особі було навмисною і завідомо злочинною дією з боку незалежних засобів масової інформації [82,40].

Наклеп або образа громадських діячів розглядаються як підстави для відшкодування моральної (немайнової) шкоди окремій особі або репутації певної групи людей. В 1964 році Верховний Суд США прийняв рішення про те, що громадський діяч може вимагати покарання відповідача за шкоду, завдану репутації шляхом публікацій, проте тільки в тих випадках, коли публікація зроблена із "завідомим наміром розголошення неправдивої інформації або у випадку ігнорування можливості поширення неправдивої інформації" [82,43]. Можливості, що надаються конституційним правом, можуть застосовуватися з метою доказу неправдивості інформації, але тільки тоді, коли вони можуть аргументовано переконати суд, що така інформація є наклепом і завдає серйозної моральної (немайнової) шкоди. Практичний результат цієї справи полягає в тому, що було закріплено правило, відповідно до якого засоби масової інформації мають право поширювати будь-які матеріали і можуть бути визнані винними тільки за публікацію завідомо неправдивої інформації, якщо буде доказано, що автори керувалися злочинними намірами.

Рішення Верховного Суду США в справі Gertz v. Robert Welch, Inc., 1974, провело межу між захистом громадських діячів та приватних осіб, закріпивши спрощену процедуру захисту в справах про наклеп або образу приватних осіб [82,45]. Верховний Суд США виніс рішення, відповідно до якого приватна особа може виграти справу про наклеп і вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди, довівши, що з боку відповідача була припущена недбалість. Таким чином , від приватної особи не вимагають вичерпних доказів, як від громадського діяча, проте позивач повинен надати докази того, що інформація була неправдивою і мала принижуючий характер.

Широке коло випадків порушення особистих прав особи неодноразово були предметом розгляду різних представників доктрини.

Заслуговує на увагу класифікація численних американських прецедентів, запропонована Проссером (Prosser) [14,503-505]. В рамках права на недоторканість приватного життя він визначив чотири типи його правопорушень. В кожному з них інтерес зачищено відповідним позовом від визначеної форми його порушення.

Першу групу складають випадки незаконного вторгнення в просторово обумовлене місцезнаходження позивача або втручання в його особисті справи. До цієї групи автор відніс прослуховування особистих розмов за допомогою мікрофонів і паралельних телефонів, постійний нагляд за житлом, незаконне вторгнення в готельний номер, а також незаконний обшук особистих речей.

До другої групи відносять несанкціоновану публікацію правильних за суттю, проте неприємних, прикрих фактів особистого життя будь-якої особи. В подібних ситуаціях важко встановити межу між зацікавленістю окремої особи в недоторканості її приватного життя і інтересами суспільства в отриманні докладної, різнобічної інформації і розвагах. Судова практика в таких випадках віддає перевагу останньому. В разі, наприклад, якщо видавець-відповідач зможе доказати правдивість наведених їм фактів і їх "публікабельність" ("newsworthy"), то, як правило, він виграє справу.

В третю групу Проссер включив випадки, в яких відповідач виставляв позивача в спотвореному світі перед третьою особою. Так, наприклад, той, хто незаконно підпише іменем позивача свою телеграму парламентарю з вимогою лобіювати проект будь-якого закону, або розмістить в якості ілюстрації до статті про наркотики або про молодіжну злочинність портрет людини, яка не має до цього жодного відношення, або в інтерв'ю з позивачем припише йому слова, які той ніколи не висловлював, повинен відшкодувати шкоду за порушення права індивіда на недоторканість приватного життя ("right of privacy"). Ці випадки, практично завжди, підпадають під поняття "дифамація", оскільки йде посягання на честь або репутацію позивача.

До останньої, четвертої групи, автор відніс випадки використання імені позивача без його згоди в рекламі засобів масової інформації, в найменуванні фірми, на власних товарах або в інших аналогічних випадках. При цьому численні прецеденти не завжди були доказами досконалого дослідження цього питання.

3.2.5. В Україні питанню відшкодування моральної (немайнової) шкоди в деліктних відносинах теж приділяється значна увага, про що свідчать численні публікації. Щодо питання захисту так званого "загального права особистості" за допомогою інституту моральної (немайнової) шкоди, то, незважаючи на термінологічні особливості і підходи, слід підкреслити, що, на нашу думку, йдеться про одну правову цінність - особисті немайнові права особи.

Регулювання Цивільними кодексами союзних республік, серед яких був і Цивільний кодекс УРСР, особистих немайнових відносин, які не пов'язувалися з майновими, розпочалося в шестидесяті роки і зводилося головним чином до забезпечення захисту честі, гідності та ділової репутації. Так зване "позитивне" регулювання цих відносин або не здійснювалося, або було винесене за межі цивілістичного правового матеріалу, хоча за змістом мало б належати саме до цивілістики.

До початку дев'яностих років поняття "моральної (немайнової) шкоди" не було легалізоване в радянському праві, що виключало можливість застосування цивільно-правових засобів захисту порушених прав шляхом її відшкодування.

Вперше на загальносоюзному рівні право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди було закріплено в Законі СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації"1. Незважаючи на цей позитивний момент в розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в радянському праві, слід зауважити, що зміст поняття "моральної (немайнової) шкоди" при цьому розкрито не було.

В цей час, паралельно з розвитком союзного законодавства, в Україні досить швидко відбувався процес формування національного законодавства. Вперше в Україні норми інституту моральної (немайнової) шкоди було закріплено в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 року2. Вагомим для розвитку інституту було те, що зазначений Закон давав визначення моральної (немайнової) шкоди, при цьому підхід до змісту інституту носив обмежений характер, оскільки охоплював виключно спеціальних суб'єктів, про що свідчить визначення: "моральна шкода - шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження"3.

Майже одночасно з Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", 17 квітня 1991 року було прийнято Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"4, в преамбулі якого було підкреслено намагання держави в особі Верховної Ради України "… забезпечити посильну на той час компенсацію матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними репресіями, реабілітованим та їх сім'ям …". На жаль, ні сам Закон, ні Постанова Верховної Ради України від 24 грудня 1993 року "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"5 не зазначили правових підстав і порядок відшкодування моральної (немайнової) шкоди і фактично лише констатували право на її відшкодування, в зв'язку з чим застосування судами України цих норм було проблематичним. Незважаючи на те, що Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" набув чинності пізніше, ніж Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", він став першим законодавчим актом досить високого правового рівня, який надав значний поштовх в формуванні інституту моральної (немайнової) шкоди.

В союзному законодавстві визначення моральної шкоди як "фізичних і душевних страждань" з'явилося з прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік 31 травня 1991 року1. З того часу, російські та українські законодавці майже одночасно приймали аналогічні закони, що містили положення про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

В російській доктрині відмічали, що з прийняттям низки законів, які містять положення про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, але мають різний підхід до інституту, серед яких - Закон Російської Федерації "Про охорону оточуючого природного середовища" від 19 грудня 1991 року, Закон Російської Федерації "Про засоби масової інформації" від 27 грудня 1991 року, Закон Російської Федерації "Про захист прав споживачів" від 07 лютого 1992 року, Закон Російської Федерації "Про статус військовослужбовців" від 22 січня 1993 року, з'являються сумніви в можливості застосування системи генерального делікту по відношенню до відшкодування моральної (немайнової) шкоди. А значна кількість нормативних актів, що регулюють різні суспільні відносини, породжує додаткові складнощі в правозастосовчій практиці, що поглиблюється різними строками прийняття нормативних актів.

Введені в дію в 1995 - 1996 роках перша та друга частини Цивільного кодексу Російської Федерації мають дещо інший (в порівнянні з попередніми нормативними актами) підхід до інституту моральної (немайнової) шкоди, що приводило до зростання кількості протиріч в судовій практиці.

В доктрині відмічається, що в той час проблема ускладнювалася досить складною системою конкуренції нормативних актів (Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік, новою Загальною частиною Цивільного кодексу Російської Федерації, старою редакцією Цивільного кодексу Російської Федерації, російськими законами, законодавством СРСР). Пленум Верховного суду Російської Федерації в Постанові від 20 грудня 1994 року1 розглянув і визначив деякі питання застосування законодавства про відшкодування моральної (немайнової) шкоди і сприяв встановленню одноманітності в питанні конкуренції нормативних актів при застосуванні законодавства про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що позитивно вплинуло на подальший розвиток інституту.

В Україні норми інституту моральної (немайнової) шкоди знайшли закріплення в статтях 6, 7, 440-1 Цивільного кодексу України2, в статтях 32, 56, 62, 152 Конституції України3, а також нормах спеціальних законів України, які регулюють певні види суспільних відносин і передбачають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Загалом, за період становлення українського законодавства - період з 1991 по 2000 роки - було прийнято більше тридцяти законів та нормативно-правових актів, що свідчить про те, що інститут моральної (немайнової) шкоди знаходиться в процесі становлення.

Враховуючи певну специфіку застосування, ці нормативно-правові акти можна розподілити за групами, що регулюють певні види відносин і забезпечують:

- захист честі, гідності та ділової репутації4 [86,381-387];

- захист інформаційної діяльності та права на неї5;