В якості окремої проблеми постало питання щодо підстав звільнення особи від відповідальності за дифамацію. До них англійське право відносить випадки поширення відомостей за згодою потерпілого; випадки "невинної дифамації"; висловлювання думок, коментарів та випадки імунітету від дифамації [6,145]. Поширення відомостей за згодою потерпілого не викликає відповідальності у всіх випадках, навіть коли будь-які особи могли витлумачити їх в більш несприятливому для позивача сенсі, ніж це могло бути витлумачено із звичайного значення використаних у повідомленні висловів.

Випадки "невинної дифамації" з'явилися у англійській правовій системи з прийняттям в 1952 році Закону про дифамацію. Відповідно до статті 4 зазначеного Закону відповідальність не настає, якщо делінквент робить потерпілому пропозицію про спростування відомостей. Дифамація визнається невинною в разі одночасної наявності наступних умов: відсутність у делінквента наміру поширити принизливі для потерпілого відомості та його необізнаність про обставини, в зв'язку з якими поширені відомості можуть бути сприйняті як такі, що відносяться до позивача; необізнаність поширювача відомостей про обставини, в зв'язку з якими відносно невинні відомості можуть бути розтлумачені в негативному для потерпілого сенсі; дотримання делінквентом заходів розумної передбачливості при поширенні відомостей. Пропозиція про спростування невинної дифамації повинно бути зроблено належним чином - в належній формі з вибаченнями і без безпідставної затримки. В разі, якщо пропозиція прийнята потерпілим, провадження по справі припиняється.

Інші підходи застосовує англійське право до випадків, коли змістом повідомлення є висловлювання думки (на відміну від твердження про факт) та коментарі. Не тягне відповідальності за дифамацію добросовісний коментар з питань суспільної значимості (fair comment on a matter of public interest) [6,146]. Відповідач зобов'язаний в цьому випадку довести, що він висловлював свою думку і не вказував на наявність принизливого факту. В доктрині відмічається, що відмежування думки та твердження про факт не завжди представляють легку задачу [6,146]. Добросовісним в зв'язку з цим визнається коментар, в якому відповідач, повідомляючи певну аудиторію, вважав свою думку вірною і не мав наміру завдати шкоди. Англійські суди при розгляді таких справ виходять з позицій розумної людини та її щирості повірити в правильність такої думки [6,146]. Тягар доказів лежить, як і в більшості випадків, на позивачеві.

Досить цікавим є встановлені законодавством положення про імунітет від позовів із дифамації [6,151]. До числа повідомлень, що мають абсолютний імунітет, в зв'язку з якими позов не може бути подано, Закон про дифамацію відносить:

- повідомлення оголошені в будь-якій з обох палат Парламенту;

- звіти про засідання Парламенту, опубліковані по розпорядженню будь-якої з палат, а також вторинна публікація цих звітів в повному обсязі;

- повідомлення, пов'язані з судочинством, до числа яких відносять висловлювання, зроблені суддями, адвокатами, свідками або сторонами в судовому засіданні або з посиланням на них;

- повідомлення один одного державними службовцями, зроблені під час виконання службових обов'язків;

- будь-які відомості, особисто повідомлені подружжям один одному; неупереджені і точні газетні, радіо- та телеповідомлення про судові процеси на території Великобританії [6,151].

До повідомлень, що мають відносний характер (таких, що виникають за певних умов), захист у відношенні поширення відомостей надається при одночасному дотриманні наступних вимог: у однієї із сторін існує суттєвий юридичний, моральний або суспільний обов'язок зробити повідомлення; у іншої сторони є відповідний інтерес в отриманні такого повідомлення.

При дотримані зазначених умов обмеженим імунітетом користуються:

- повідомлення про парламентські засідання, судові процеси, роботу державних комісій - цим повідомленням надається обмежений імунітет, на відміну від повідомлень, зроблених під час таких засідань і процесів, які мають абсолютний імунітет. При цьому, до судових процесів з метою надання обмеженого імунітету не відносять закриті судові слухання, внутрішні трибунали (дисциплінарні суди різних категорій робітників), а також процеси в справах, предметом розгляду яких є богохульство або непристойна поведінка;

- інформація, що передається під час спілкування адвоката і його клієнта. Підставою надання імунітету в даному випадку є інтереси правосуддя. Такі повідомлення користуються імунітетом тільки в тому випадку, якщо адвокат виступає в своїй професійній якості, а самі повідомлення зроблені в процесі спілкування. Цей імунітет в окремих судових процесах розглядається як абсолютний;

- повідомлення на захист себе та свого майна [6,151].

Слід зазначити, що обмежений імунітет не надається в разі, якщо повідомлення було зроблено з умислом. "Злий умисел" щодо питання надання імунітету означає недовіру до власної установи або використання привілеїв для неналежних цілей [6,151]. Проста необережність або щира, хоч і заснована на упередженості, помилка не підпадають під поняття злого умислу.

В якості захисних засобів честі, гідності та ділової репутації застосовують, крім заборони на поширення відомостей, і відшкодування моральної (немайнової) шкоди [6,152]. Судова заборона застосовується у випадку, коли принижуючі відомості ще не поширені, проте існує безпосередня загроза того, що вони будуть опубліковані. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами про дифамацію може бути номінальним, "презирливим" та штрафним [6,152-154]. Номінальне (символічне) відшкодування присуджується у випадку, коли відповідач визнається відповідальним за поширення принизливих відомостей, проте, на думку суду, позивач отримав незначні страждання. "Презирливе" відшкодування призначається судом у випадках, коли позивач формально виграв справу, посилаючись на норми права, проте суд вважає порушенням моральних принципів саме подання позову. В інших випадках стягується штрафне відшкодування.

Представники англійської доктрини звертають увагу на те, що розмір штрафного відшкодування, що визначається присяжними за позовами із дифамації, досить часто є нерозумно високим, особливо в порівнянні з позовами про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, пов'язаної із пошкодженням здоров'я [6,153]. Новим в підході англійських судів при розгляді справ із дифамації є застосування статті 8 Закону про суди та правові послуги (що передбачила право апеляційних судів на зменшення компенсації в зв'язку з надмірним та неадекватним її розміром) у поєднанні із статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, що передбачають, в ряді випадків знаходження розумного балансу між певними групами прав людини. Так, наприклад, була значно зменшена сума відшкодування моральної (немайнової) шкоди (з 250 до 110 тисяч ф.с.), оскільки за твердженням відповідача вона подавляла його право на свободу слова [6,153]. Крім того, судом було зазначено "надмірність" компенсації, яку слід розглядати в контексті статті 10 Європейської конвенції з прав людини, що дозволяє покладати на свободу слова тільки "необхідні" обмеження, а її розмір повинен бути адекватним перенесеним стражданням [6,153].

Незважаючи на досить детальне регулювання одного із найстаріших деліктів, англійське законодавство продовжує лишатися об'єктом нових правових дискусій. На противагу континентальній Європі, у Великобританії позови про відшкодування шкоди є єдиним засобом судового захисту від принизливих висловлювань. Всі інші порушення недоторканості особистості кваліфікуються як порушення права на недоторканість приватного життя ("right of privacy"). Слід зауважити, що такий підхід було сприйнято доктриною і судовою практикою в США. В зв'язку з чим слід розглянути і це коло деліктів, захистом від яких виступає інститут моральної (немайнової) шкоди.

Вважається, що поштовхом для розробки в якості окремої правової категорії порушень прав особистості стала журнальна стаття, написана в 1890 році відомим бостонським адвокатом Ч.Уорреном (Warren) у співавторстві з майбутнім членом Верховного суду США Л.Брандейсом (Brandeis) [82,12]. Автори намагалися довести, що загальне право в цілому ряді рішень із дифамації, порушенні права власності і договорів, а також інших порушень, що є традиційними підставами для позовів, за суттю, надає захист від порушення окремого права - так званого права на недоторканість приватного життя ("right of privacy") індивіда.

Ідея, що спочатку не отримала підтримки, знайшла втілення у справі апеляційного суду Нью-Йорка (Robertson v. Rochester Folding Box Co., 1902) про використання без згоди дитини її фотознімків для реклами, та потягла за собою прийняття і нині чинного Закону штату Нью-Йорк "Про право на приватне життя" 1902 року. З часом, аналогічну позицію, враховуючи точку зору авторів, зайняв і Верховний суд штату Джорджія, втіливши її в рішенні у справі Pavedich v. New England Inc. Co., 1905 [14,503]. Вважається, що з цього моменту "право на недоторканість особистого життя" стало гідним судового захисту і було сприйнято в якості окремого делікту переважною більшістю штатів. З часом воно отримало закріплення в першій та другій редакціях Зводу законів деліктного права (Restatements I, II).

"Право на приватне життя" розглядається доктриною і практикою як особисте право і тому є непередаваним правом індивіда. З цих міркувань суди штатів відхиляли позови членів сім'ї потерпілого, чия "приватна сфера" була порушена в разі, якщо порушення не стосувалося їх "приватної сфери".

Крім позову про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, потерпілий має право вимагати заборони або обмеження певних дій. Слід зазначити, що захист від посягань на "приватну сферу", в тому числі і визначення розміру моральної (немайнової) шкоди визначається не на потерпілого з врахуванням його особливостей, а на "середню особу" з "нормальними середніми відчуттями".

Поява і розширення особистих немайнових прав, що охоплювалися загальним "правом на приватне життя", не могло не торкатися прав, що притаманні іншим особам, частині з яких надається абсолютний характер. Показовими є справи американських судів про співвідношення прав на свободу преси та захисту від порушення "прав на особисте життя", що встановили певний баланс інтересів і прав осіб. Найбільш відомими є справи про втручання в особисте життя, образу державних установ та державних осіб, наклеп або образа громадських діячів, наклеп або образа приватних осіб.

Втручання в особисте життя з боку засобів масової інформації було предметом розгляду Верховного Суду США, в результаті чого були встановлені обмеження, що звелися до наступного:

- забороняється вторгнення на територію, що є приватною власністю (факт розглядається як порушення прав власності);

- забороняється публікація подробиць особистого життя особи, що може нанести моральної шкоди, навіть, якщо така інформація є достовірною;

- забороняється представляти особу в "найгіршому світлі" за допомогою публікацій достамених, проте негативних фактів;

- використовувати імена та схожість імен в комерційних цілях [82,12-34].

Незважаючи на обмеження, преса поширює інформацію про справи, що викликають інтерес в суспільстві. Крім того, навіть після численних справ з питань свободи слова та конфіденційності інформації, Верховний суд США не запровадив жорстких правил або керівних принципів для захисту як свободи преси, так і права на недоторканість особистого життя.