Некомерційні організації, які контролюються та фінансуються органами державного та місцевого управління, з правової точки зору є недержавними структурами. Однак вважається, що вони здійснюють (реалізують) державну та (або) місцеву політику і фактично є частиною органів державного та (або) місцевого управління. При проведенні деяких заходів державної політики органам державного та місцевого управління зручніше використовувати саме некомерційні організації, а не державні та місцеві установи, оскільки некомерційні організації можуть бути більш ефективними у виконанні деяких державних по суті функцій. Крім того, некомерційні організації можуть розглядатися населенням як відокремлені, об'єктивні та "не політизовані організації". Прикладами сфер, у яких некомерційні організації можуть бути більш ефективними, ніж державні та (або) місцеві установи, є проведення науково-дослідних та конструкторських розробок, встановлення і підтримка стандартів у таких сферах, як охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища, соціальні послуги домогосподарствам тощо;

5) сектор домашніх господарств, під якими розуміються невеликі групи фізичних осіб, які проживають спільно та цілком або частково поєднують свої доходи і майно для спільного споживання різних видів товарів і послуг, необхідних домогосподарству.

Для цілей аналізу кожний із зазначених секторів може бути розділений на підсектори, а підсектори можуть групуватися різними способами для утворення інших - додаткових - підсекторів. Наприклад, сектор державного та місцевого управління може бути розділений на підсектори центрального уряду, регіональних і місцевих органів управління, а сектор нефінансових корпорацій - на державні нефінансові корпорації та інші нефінансові корпорації.

У Посібнику МВФ 2001 р. даються визначення трьох рівнів державного та місцевого управління. Але при цьому до органів державного та місцевого управління не належать органи, уповноважені здійснювати управління публічними фондами коштів соціального страхування та забезпечення. Такі органи розглядаються окремо від інших органів державного та місцевого управління незалежно від обраного у країні порядку обліку фондів коштів соціального страхування та забезпечення.

Перший рівень державного та місцевого управління становить Центральний уряд. Політична влада центрального уряду поширюється на всю територію країни. Центральний уряд встановлює оподаткування всіх інших інституціональних одиниць - резидентів країни, а також юридичних осіб - нерезидентів, що ведуть економічну діяльність на території даної країни. Зазвичай, центральний уряд несе відповідальність за надання колективних послуг в інтересах усього суспільства, таких як національна оборона, відносини з іншими країнами, громадський порядок і безпека, а також забезпечення ефективного функціонування соціально-економічної системи країни. Крім того, центральний уряд може брати на себе фінансування видатків з надання населенню таких безоплатних послуг, як охорона здоров'я, освіта, а також може здійснювати трансферти іншим інституціональним одиницям (юридичним особам), включаючи інші рівні органів державного та місцевого управління.

Складання статистики та класифікаторів по видатках, доходах та інших фінансових показниках центрального уряду має особливо важливе значення з огляду на значну роль, яку він відіграє у грошово-кредитній та економічній політиці держави. Саме через фінанси центрального уряду податково-бюджетна політика країни та її загальний фінансовий стан реагують на інфляційний чи дефляційний тиск в економіці. Як правило, тільки на рівні центрального уряду можуть вироблятися і проводитися заходи державної політики, спрямовані на досягнення загальнодержавних економічних цілей. Інші рівні публічного управління не ставлять за мету проведення загальнодержавної економічної політики і не мають доступу до кредитів центрального банку, якими користується центральний уряд.

Другий рівень складається з органів управління штату, провінції, регіону чи інших суб'єктів федерації. Штат, провінція чи регіон є найбільшими географічними територіями, на які може бути розподілена вся країна в політичних чи адміністративних цілях. Ці території можуть мати інші назви, наприклад, провінції, кантони, республіки, префектури чи адміністративні райони. Для простоти викладу і погодженості з іншими існуючими міжнародними стандартами Посібник МВФ 2001 р. називає цей рівень "регіональними органами управління". Законодавчі, судові і виконавчі повноваження регіональних органів управління поширюються на всю територію окремого регіону, що звичайно складається з безлічі районів, але не поширюються на інші регіони. У деяких країнах поділ на регіони взагалі може бути відсутнім. Отже, регіональні органи управління також можуть бути відсутніми. Так, в Україні, наприклад, цей рівень органів управління відсутній, хоча деякі його риси притаманні органам управління Автономної Республіки Крим.

В інших країнах, особливо тих, що мають федеративний устрій, регіональні органи управління можуть бути наділені значними правами і повноваженнями. Як правило, регіональні органи публічного управління мають фіскальні повноваження, тобто можуть стягувати податки з установ, підприємств та організацій, які є резидентами чи ведуть економічну діяльність на території, що перебуває у веденні таких регіональних органів управління.

Третій рівень складають місцеві органи управління. Законодавчі, судові і виконавчі повноваження органів місцевого управління обмежені найбільш дрібними географічними територіями, які виділені з урахуванням адміністративних і політичних цілей держави. Сфера повноважень місцевих органів управління, зазвичай, є набагато вужчою, ніж сфера повноважень центрального уряду чи регіональних органів управління. Органи місцевого управління можуть мати чи не мати права стягувати податки з установ, підприємств та організацій, які є резидентами їх територій. Часто вони перебувають у великій залежності від фінансових трансфертів, що надаються їм органами державного та місцевого управління вищестоящих рівнів. Вони також можуть деякою мірою діяти як агенти центрального уряду чи регіональних органів управління. Однак для того, щоб розглядатися як окремі "інституціональні одиниці", вони повинні мати можливість володіти активами, залучати кошти і брати на себе фінансові зобов'язання шляхом здійснення запозичень від свого власного імені. Вони також повинні мати певну незалежність щодо здійснення видатків за рахунок належних їм активів, та мати право самостійно призначати власних посадових осіб незалежно від зовнішнього адміністративного контролю за їх діяльністю.

Місцеві органи управління, як правило, надають широкий спектр послуг резидентам своєї території. Деякі з цих послуг можуть фінансуватися за рахунок трансфертів, одержуваних від органів управління вищестоящих рівнів. Статистика фінансів місцевих органів управління може охоплювати широке коло суб'єктів, таких як округ, муніципалітети, міста, селища міського типу, селища, міські райони, шкільні округи і водогосподарчі чи санітарні райони.

Нерідко повноваження органів місцевого самоврядування, що мають різні функціональні обов'язки, поширюються на одні і ті ж географічні території. Наприклад, на одну і ту ж саму територію можуть поширюватися повноваження таких суб'єктів, як місто, округ і шкільний округ. Крім того, два чи більше місцевих органи управління суміжних територій можуть утворювати на договірній основі новий суб'єкт правовідносин, який наділений власними повноваженнями, але залишається підзвітним тим місцевим органам управління, які його утворили. Такі суб'єкти правовідносин також повинні включатися у підсектор місцевих органів управління при збиранні даних щодо ведення фінансової діяльності, отримання доходів та здійснення публічних видатків органів управління місцевого рівня.

За міжнародним досвідом та стандартами МВФ 2001 р. до найбільш типових функцій місцевих органів управління належать функції, пов'язані із забезпеченням діяльності, включаючи часткове чи повне фінансування таких установ та організацій: 1) освітніх установ, у яких розміри оплати користувачів послуг є незначними порівняно з основними видатками, що фінансуються місцевими органами управління; 2) лікарень та установ соціального забезпечення, таких як дитячі садки, дитячі ясла і будинки соціального призначення; 3)  громадських суспільних підприємств водопостачання і каналізації та пов'язаних з ними підприємств, таких як системи і станції з очищення води, підприємства із збирання й утилізації сміття, цвинтарі і крематорії; 4) установ культури, відпочинку і спорту, таких як театри, концертні зали, мюзик-холи, музеї, художні галереї, бібліотеки, парки і природні зони місцевого призначення.

Сектор державного та місцевого управління, у свою чергу, є складовою публічного сектора. За термінологією Посібника МВФ 2001 р. публічний сектор складається з:

1) сектора державного та місцевого управління, до якого можуть входити два чи три рівні державного та місцевого управління, розглянуті нами вище;

2) сектора публічних установ, підприємств та організацій, до якого входять: нефінансові публічні корпорації; фінансові публічні корпорації (до яких належать: публічні грошово-кредитні корпорації, включаючи Центральний банк держави; публічні фінансові корпорації, за винятком грошово-кредитних).

Відповідно до принципу єдності публічної фінансової статистики, закладеного у системі статистики публічних фінансів МВФ 2001 р., статистика повинна складатися як по сектору державного та місцевого управління, так і по публічному сектору в цілому. Наприклад, публічні установи, підприємства та організації можуть виконувати деякі функції та операції органів державного та місцевого управління, делеговані публічним підприємствам та організаціям відповідно до законодавства країни. Така діяльність може провадитися в різних формах. Публічна установа, підприємство чи організація може надавати кредити певним особам, визначеним у законодавстві, за ставками, що є нижче ринкових, або може відпускати електроенергію окремим споживачам за зниженими тарифами. У більш загальному розумінні це означає, що публічна установа, підприємство чи організація може реалізовувати податково-бюджетну політику держави.