Відповідно до методики, запропонованої у Посібнику МВФ 2001 р., при складанні статистики фінансів публічних установ, підприємств та організацій може бути доречним для цілей аналізу поєднувати їх у різні групи чи підсектори публічного сектора. Найчастіше розглядають такі чотири групи публічних установ, підприємств та організацій: 1) нефінансові публічні корпорації - усі нефінансові установи, підприємства чи організації, які є резидентами та контролюються сектором державного та місцевого управління; 2) фінансові публічні корпорації, крім грошово-кредитних - усі фінансові установи, підприємства чи організації, які є резидентами, та контролюються сектором державного та місцевого управління за винятком центрального банку й інших державних депозитних установ (організацій)[537]; 3) грошово-кредитні публічні корпорації, крім центрального банку - всі депозитні підприємства-резиденти, за винятком центрального банку, що контролюються сектором державного та місцевого управління; 4) центральний банк країни, що складається з самого центрального банку, механізмів валютного управління та незалежних валютних органів, що здійснюють емісію національної валюти, повністю забезпеченої резервами в іноземній валюті, а також інших пов'язаних з органами державного та місцевого управління установ, що є відокремленими юридичними особами і виконують головним чином функції центрального банку.

На основі перерахованих вище чотирьох груп, а також на основі підсекторів сектора державного та місцевого управління можна сформувати інші підсектори публічного сектора, включаючи:

• нефінансовий публічний сектор - сектор державного та місцевого управління плюс нефінансові публічні установи, підприємства та організації;
• публічний сектор, крім грошово-кредитного - нефінансові публічні установи, підприємства та організації плюс фінансові публічні установи, підприємства та організації (крім грошово-кредитних) плюс сектор державного та місцевого управління;
• публічний сектор центрального уряду - підсектор центрального уряду плюс публічні установи, підприємства та організації, контрольовані центральним урядом.

Види видатків, які включаються до класифікацій публічних видатків, тісно пов'язані з видами установ та організацій, які включаються до підсекторів публічного сектора держави. Класифікації публічних видатків у системі статистики публічних фінансів МВФ приділено велику увагу. У Посібнику МВФ 2001 р. це питання висвітлюється у главі 6. Розглянемо, які види публічних видатків входять у систему статистики публічних фінансів МВФ, дослідимо критерії проведення класифікації публічних видатків та проаналізуємо основні види цих видатків за класифікацією Посібника МВФ 2001 р.

Відповідно до визначення Посібника МВФ 2001 р. витрати являють собою зменшення чистої вартості активів у результаті здійснення видаткових операцій [195][538]. Отже, видатковими операціями є лише ті, які стосуються розподільчих відносин у суспільстві. А операції, в яких відбувається обмін еквівалентними за вартістю товарами чи послугами, не є видатковими. З цієї точки зору, наприклад, операції державної закупівлі товарів не належать до видаткових. Але операції подальшого розподілу цих товарів між суб'єктами, що отримують їх відповідно до законодавства, або споживання цих товарів безпосередньо органами державного управління є видатковими операціями.

Видаткові операції виникають у процесі виконання органами державного та місцевого управління двох основних економічних функцій: 1) організації надання суспільству (тобто всім громадянам країни) визначених законодавством країни видів товарів і послуг на неринковій основі; 2) забезпечення перерозподілу доходів та майна (інакше кажучи - внутрішнього валового продукту) за допомогою трансфертних платежів.

Для класифікації всіх видаткових операцій у системі статистики публічних фінансів МВФ використовуються два основних види класифікації: економічна класифікація і функціональна класифікація.

При наданні суспільству неринкових товарів і послуг органи державного та місцевого управління або публічні установи, підприємства та організації можуть: 1) самостійно виробляти необхідні товари (або надавати відповідні послуги) та розподіляти їх відповідно до законодавства; 2) придбавати їх у третіх осіб, а потім розподіляти відповідно до законодавства; 3) передавати грошові кошти домашнім господарствам відповідно до законодавства для того, щоб останні могли самостійно придбавати товари і послуги, визначені законом.

Види видатків, які виникають у результаті зазначеної діяльності органів державного та місцевого управління або публічних установ, підприємств та організацій визначаються в економічній класифікації. Отже, у ній виділяються такі видатки, як:

• заробітна плата працівників, використання товарів і послуг, споживання основного капіталу. Ці видатки відносяться на собівартість виробництва, здійснюваного самими органами державного та місцевого управління відповідно до норм законодавства;
• субсидії, гранти, соціальні виплати та різні інші видатки, які відносять до:

• трансфертів у грошовій чи натуральній формі;
• придбання товарів і послуг у третіх осіб для постачання їх іншим установам, організаціям, підприємствам[539] відповідно до норм законодавства.

Функціональна класифікація відображає інформацію про мету здійснених публічних видатків. Прикладами функцій, за якими здійснюється ця класифікація, є "освіта" або "охорона навколишнього середовища" тощо. При цьому функціональна класифікація не зводиться тільки до переліку видів видаткових операцій за метою їх здійснення. Її також можна використовувати для класифікації придбання нефінансових активів[540].

Економічна і функціональна класифікації можуть застосовуватися для утворення "перехресної класифікації", щоб показати, які види видаткових операцій були здійснені для виконання конкретної функції органів державного та місцевого управління або публічних установ, підприємств та організацій.

Основні характеристики кожної категорії видатків, наведених у економічній, функціональній та перехресній класифікаціях публічних видатків МВФ 2001 р., а також повна економічна класифікація публічних видатків та їх кодів наведені в додатку 3.