Так, у п. 3. Розділу ІV Закону України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» інформаційна безпека визначається як «невід'ємна частина політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. Об'єктами інформаційної безпеки є інформаційні ресурси, канали інформаційного обміну і телекомунікації, механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж та інші елементи інформаційної інфраструктури країни. Результатом виконання Програми буде комплект нормативних документів з усіх аспектів використання засобів обчислювальної техніки для оброблення та зберігання інформації обмеженого доступу; комплекс державних стандартів із документування, супроводження, використання, сертифікаційних випробувань програмних засобів захисту інформації; банк засобів діагностики, локалізації і профілактики вірусів, нові технології захисту інформації з використанням спектральних методів, високонадійні криптографічні методи захисту інформації тощо» [8].

Отже, враховуючи вищезазначене, пропонуємо наступне авторське бачення предмету дослідження.

Інформаційна безпека - це діяльність суб'єктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами.

Таке змістовне наповнення поняття „інформаційна безпека”, на мою думку, є більш доцільним із позицій адміністративної науки і практики. По-перше, у визначенні чітко вказується на важливу характеристику суб'єктів інформаційної безпеки, якими можуть бути виключно суб'єкти права, що володіють правоздатністю та дієздатністю. По-друге, в нормах Закону України «Про основи національної безпеки України» відсутнє окреслення розуміння цієї категорії, а лише зазначається про окремі сфери національної безпеки, де є реальні та потенційні загрози, серед яких і інформаційна. По-третє, відсутня застаріла конструкція «стан захищеності» чи «захищеність», а зазначається про динамічність категорії «інформаційна безпека».

1.2 Інформаційна безпека України в системі національної безпеки

Забезпечення національної безпеки є актуальною проблемою для будь-якої країни, що стала на шлях самостійного, незалежного, повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Використовуючи поняття «національна безпека», необхідно відмітити, що у даному випадку йдеться не про розгляд безпеки як конкретної етнічної групи, а більш широке розуміння, як народу певної країни з усіма етносами, що проживають в її межах.

У міжнародній практиці історично склалось так, що термін «національний» використовується для того, щоб рівень окремої країни відрізнити від рівня міжнародного співтовариства в цілому, а у самому понятті «нація» стосовно народів, які в результаті свого розвитку здобули державність, поєднуються етнонаціональний і державницький контексти [9, с. 25].

Уперше на державному рівні поняття «національна безпека» було використано у 1904 р. в посланні президента США Теодора Рузвельта Конгресу США, в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки [10, с. 197-198].

Національна безпека охоплювала на той час (в американському розумінні) проблеми економічної, зовнішньої і воєнної політики, від рішення яких залежав захист й реалізація національних інтересів у внутрішньо- і зовнівшньодержавному геополітичному просторі [11, с. 52-53].

Закінчення «холодної війни», входження людства до інформаційного суспільства, глобальні зміни в світі обумовили нові підходи до розуміння сутності безпеки. Дослідники націобезпекознавчої проблематики почали виокремлювати у цьому явищі нові сфери, що потребували чітко узгодженої діяльності державних та недержавних інституцій для реалізації національних інтересів. Зокрема, економічну, екологічну, інформаційну, енергетичну тощо. При чому, кожна з цих сфер безпеки стала окремим, спеціальним об'єктом дослідження вчених.

Отже, інформатизація всіх сфер життєдіяльності суспільства та функціонування державних і недержавних інституцій змінює сутність національної безпеки. За таких умов забезпечення інформаційної безпеки відіграє значну роль в системі національної безпеки та загалом має пріоритетне значення, що і знайшло своє конституційне закріплення.

Інформаційний аспект національної безпеки є її невід'ємним компонентом і, як інформаційна безпека не може існувати поза межами загальної національної безпеки, так само і національна безпека не буде всеохоплюючою в разі позбавлення своїх інформаційних векторів [12, с. 37].

Загалом, у Законі України «Про основи національної безпеки України» крім інформаційної сфери, визначено ще декілька сфер національної безпеки, а саме: екологічна, науково-технологічна, соціальна та гуманітарна, економічна, внутрішньополітична, зовнішньополітична, воєнна та сфера безпеки державного кордону України, а також сфера державної безпеки.

У наукових колах здебільшого класифікують безпеку в залежності від об'єктного складу на міжнародну безпеку (безпеку багатьох держав), безпеку окремої держави, особисту безпеку (безпеку конкретної особи) та суспільну безпеку (безпека невизначеного кола осіб). У залежності від сфери суспільних відносин, що є об'єктом загрози, виділяють: інформаційну, військову, економічну, політичну, екологічну та інші види безпеки.

Таким чином, поняття «національна безпека» має широке та вузьке розуміння. Вибір між цими двома трактуваннями можна розглядати в контексті дискусії щодо кількості і обсягу функцій, що повинна виконувати держава, іншими словами - питання щодо меж втручання держави в життя суспільства [12, с. 30].

У вітчизняному законодавстві, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплюється саме широке трактування цієї категорії, тобто українська держава відповідальна за вирішення багатьох проблем у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства.

Хоча на початку незалежності України в вітчизняній правовій практиці було закріплене вузьке розуміння категорії «національна безпека». Так, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року містяться розділ VII «Екологічна безпека» та розділ IX «Зовнішня і внутрішня безпека». Отже, національна безпека зводилась виключно до питань екології та внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Наступним нормативно-правовим актом, що розширив сфери національної безпеки, був Основний Закон України - Конституція. Саме у 1996 році було конституційно закріплено крім екологічної безпеки, такі складові національної безпеки як економічна, інформаційна, державна тощо.

Особливо важливого значення для забезпечення національної безпеки України стало прийняття на основі нової Конституції України Постанови Верховної Ради України «Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України» у 1997 році [13]. Вперше в вітчизняному законодавстві було визначено дефініції таких важливих понять як «національна безпека», «національні інтереси», «загрози» тощо, а також окреслено основні сфери, завдання, об'єкти, суб'єкти, напрямки та механізми їхнього захисту.

Необхідно відмітити, що в адміністративному праві, національна безпека не розглядається як система, для якої характерна кореляція її складових. Дослідження адміністративістами інформаційної безпеки України здійснюється не враховуючи того, що вона є складовою національної безпеки. У навчальних посібниках та підручниках з адміністративного права [14; 15] крім розділу, присвяченому питанням національної безпеки, виокремлюються також розділи, де окреслюється «адміністративно-правове забезпечення управління у сфері комунікацій» чи «адміністративно-правове регулювання і державне управління у сферах зв'язку» тощо.

Враховуюче те, що національна безпека з інформаційною співвідносяться як загальне та часткове, то достатньо важливими є норми Закону України «Про основи національної безпеки України», що закріплюють сутність та природу об'єктів, суб'єктів, принципів, загроз та напрямів державної політики тощо.

Так, у ст. 3 вищезазначеного Закону визначається, що об'єктами національної безпеки є:

1) людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи;

2) суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

3) держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність[16].

Викладена вище тріада об'єктів характерна й для інформаційної безпеки, враховуючи специфіку останньої. Отже, об'єктами інформаційної безпеки є:

1) людина і громадянин - їхні конституційні інформаційні права і свободи;

2) суспільство - його духовні, морально-етичні, інтелектуальні цінності, інформаційне середовище і інформаційні ресурси;

3) держава - її інформаційний суверенітет.

Відповідно до висновків колективу авторів Національного інституту стратегічних досліджень, державна політика повинна передбачати системну превентивну діяльність органів влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі, суспільним групам та суспільству в цілому [17, с. 181].

Таким чином, забезпечення національної безпеки України спрямовано на зменшення та уникнення реальних чи потенційних загроз розвитку держави, суспільства та людини відповідно до національних інтересів.

1.3 Сутність адміністративних правовідносин в інформаційній сфері

Будь-якому суспільству притаманні різного роду суспільні відносини: політичні, економічні, культурні, моральні тощо. Одним із дієвих, ефективних регуляторів суспільних відносин є право. Внаслідок нормативного впливу будь-які суспільні відносини стають правовими, не втрачаючи свій першочерговий фактичний зміст.

Проблема визначення категорії правових відносин є однією із найбільш складних для дослідників державно-правової дійсності.

Саме тому на всіх етапах розвитку юридичної науки цим питанням приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення сутності права, як суспільного феномену, так і у тих наукових розвідках, спеціальним предметом яких були власне правовідносини, як правова категорія, співвідношення останніх з іншими видами суспільних відносин, структура, підстави виникнення та механізм їхнього функціонування [18, с. 18].

Правовідносини мають не тільки складний, але й різноманітний характер. Здебільшого в залежності від галузей права правові відносини поділяються на: конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні, трудові тощо.

Здебільшого до складу правовідносин дослідники відносять такі елементи: суб'єкти правовідносин, об'єкт правовідносин, зміст правовідносин, до якого входять права уповноважених учасників правовідносин та обов'язки зобов'язаних учасників правовідносин.

Стосовно першого елементу складу правовідносин - суб'єктів, то вважаємо за необхідне зазначити, що суб'єкти права та суб'єкти правовідносин поняття не тотожні. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб'єкт права не може бути одночасно учасником всіх правовідносин; по-друге, новороджені, малолітні діти, психічнохворі особи, є суб'єктами права, але не можуть бути суб'єктами чисельних правовідносин; по-третє, правовідносини - не єдина форма реалізації права [19, с. 482].

Отже, суб'єкти правовідносин (суб'єкти права) - це учасники правовідносин, які мають взаємні суб'єктивні права і юридичні обов'язки.

Таким чином, суб'єктами права є особи чи організації, за якими законом визнана особлива юридична властивість правосуб'єктності, яка дає їм можливість брати участь у правових відносинах.

Необхідно відмітити, що правосуб'єктність юридичних осіб (державних і громадських організацій) визначається змістом їх компетенції, тобто сукупністю закріплених у нормах права повноважень, що надаються їм для забезпечення виконання покладених на них функцій [20, с. 249].