1. Сторона, а також третя особа в адміністративній справі  можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і  (або) через представника.
2. Представником може бути фізична особа, яка відповідно  до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну  процесуальну дієздатність.
3. Представники беруть участь в адміністративному процесі  на основі договору або закону.
4. Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх  осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна проце  суальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захи  щають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлюва-  чі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.
5. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досяг  ли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздат  ність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна  дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні за  конні представники - батьки, уснновлювачі, опікуни, піклу  вальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучати  у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездат  них фізичних осіб, і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких  обмежена.
6. Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповноліт  ніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна про  цесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізич  них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть  участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх закон  них представників.
7. Законним представником органу, підприємства, устано  ви, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповнова  жена законом, положенням, статутом.
8. Як законні представники діють також органи та інші осо  би, яким законом надано право захищати права, свободи та ін  тереси інших осіб.

143

9. У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

1. Частиною 1 коментованої статті закріплене положення про можливість використання в адміністративному судовому процесі процесуального представництва, відповідно до якого сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представництво є правовим інститутом, який опосередковує відносини, що виникають у зв'язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов'язків того, кого представляють. ЦК України визначає представництво як правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК України). Процесуальне представництво в адміністративному судочинстві має свою специфіку: це процесуальна діяльність особи (представника), спрямована на захист публічних суб'єктивних прав та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, публічних інтересів, а також сприяння адміністративному суду в з'ясуванні об'єктивної істини у справі, прийнятті обґрунтованого, справедливого і законного рішення.

Адміністративне процесуальне представництво є правовідносинами, у яких одна особа (представник) на підставі повноважень, наданих їй договором або законом, вчиняє у адміністративному судовому процесі процесуальні дії, спрямовані на захист прав і інтересів іншої особи, а також публічних інтересів.

Варто, однак, уточнити, що процесуальне представництво - це не одне правове відношення, а є системою, що включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

144

1. спрямовані на упорядкування правових зв'язків між осо  бою, яку представляють, і судом, тобто мають організаційний  характер;
2. мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;
3. виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє  дії (представника), а з метою здійснення і захисту прав та інте  ресів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди:

1. відносини між представником і судом, які мають інформа  ційний характер (представник повідомляє третю особу про те,  що він має повноваження діяти від імені особи, яку представ  ляє);
2. відносини між особою, яку представляють, і судом. Вста  новлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України).

Внутрішні і зовнішні правовідносини представництва мають різний галузевий характер. Внутрішні правовідносини представництва мають матеріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв'язків, законі.

Зовнішні правовідносини представництва регулюються нормами адміністративного процесуального права і є за своїм характером адміністративно-процесуальними.

Представництво в адміністративному судовому процесі відрізняється від того, що встановлене нормами цивільного права метою, функціями, характером та змістом правовідносин, колом осіб, що мають право бути представниками тощо.

2. Представником, відповідно до ч. 2 коментованої статті, може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 КАС України має адміністративну процесуальну дієздатність.

За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, які до-сягли 18-річного віку. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише можуть, але й повинні виконувати функції законних представників і в тих випадках, коли самі є неповнолітніми.

145

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, згідно зі ст. 116 ЦПК України не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

3. Підставами виникнення правовідносин представництва ч. З коментованої статті називає договір або закон.

Слід зазначити, що перелік підстав виникнення правовідносин представництва взагалі міститься в ЦК України, у ст. 237 якого вказано, що "представництво може ґрунтуватися на законі, договорі, акті органу юридичної особи або адміністративному акті*. Звідси можна дійти висновку, що підставами виникнення представництва, як правового відношення, так само, як і підставами виникнення повноваження слід вважати: волевиявлення представника і того, хто бажає мати представника, відображене у договорі; юридичні факти, вказані у законі; адміністративний акт; акт уповноваженого органу, яким особі дозволяється діяти у якості представника.

Частиною 3 коментованої статті введено обмежений, порівняно із цивільним законом, перелік підстав представництва у адміністративному суді: представництво може ґрунтуватися на договорі або законі. Отже, йдеться про добровільне (таке, що ґрунтується на договорі) та законне (таке, що ґрунтується на законі) представництво.

В залежності від значення волевиявлення сторін для виникнення правовідносин звичайно виокремлюють його два види - обов'язкове, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють, і добровільне, яке ґрунтується на волі довірителя і яке визначає повноваження представника.

При цьому добровільне представництво за своїм характером є практично завжди приватно-правовим, у той час як обов'язкове представництво може бути і приватно-правовим, але частіше є публічно-правовим, що виражається у підставах виникнення, значенні волі сторін, межах розсуду представника у виборі поведінки тощо. Якщо підставою виникнення добровільного представництва є така типова для приватного права категорія, як договір, то для обов'язкового представництва підставами є категорії публічного права: адміністративний акт, прямий припис закону та ін.

146

Має значення такий поділ і при характеристиці суб'єктного складу представництва, де традиційно виокремлюють три категорії суб'єктів: той, кого представляють; представник; суд.

При обов'язковому представництві тим, кого представляють, може бути й недієздатний, бо воля його значення не має.

Якщо ж вести мову про добровільне представництво, котре ґрунтується на волевиявленні сторін, то тут до принципала висуваються певні вимоги. Зокрема, при добровільному представництві припускається наявність і дієздатності того, кого представляють. Це пов'язано з тим, що він виражає свою волю, обираючи представника. Сказане певною мірою стосується і представника, який є ще одним учасником внутрішніх правовідносин представництва. При обов'язковому представництві, де є публічний елемент, воля представника для встановлення внутрішніх правовідносин представництва значення практично не має. У той час як добровільне представництво є результатом договору між ним і тим, кого представляють.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті, права, свободи та Інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Функції законних представників у адміністративному суді виконують батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК України) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК України). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки Це положення закріплене не лише у ЦК України, але й у СК України. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), пра-

147

вочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем до-рівнюються до батьків, їхнє право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.