Тому процедуру посвідчення заповіту пропонується сприймати як правоохоронний захід, пов'язаний із захистом інтересів заповідача та спадкоємців, яким передаються права спадкодавця і, особливо, на корпоративні права. Тобто інтереси спадкодавця не завжди збігаються з інтересами усіх його нащадків, оскільки саме заповідач має визначитися, хто й до чого здібний, кому і яку частку від спадщини він вважає доцільним залишити.

Автор вважає, що у розвинених країнах бізнесмени тривалий час готують  своїх нащадків до потенційної можливості успадкувати їхні корпоративні права. Зокрема, вони навчають своїх дітей переважно в економічних навчальних закладах, дають можливість працювати на різних посадах у власній бізнес-структурі і таким чином досягають бажаного результату - їх бізнес продовжує розвиватися й після їх смерті.

Тому заповіт пропонується сприймати як гарантований законом спосіб передачі заповідачем результатів його комерційної діяльності і, зокрема, його  корпоративних прав найбільш здібним нащадкам, які достойні і вправі отримати ці права.

Другим способом охорони прав спадкодавця та спадкоємців може бути означення виконавця заповіту, що передбачено Цивільним кодексом. За  чинним законодавством виконавця заповіту не наділено спеціальними повноваженнями щодо охорони і захисту прав спадкодавця, який займався  підприємницькою діяльністю, включаючи випадки належності спадкодавцю корпоративних прав. Тому абсолютно можна погодитися з іншою концепцією, яка стосується процедури посвідчення заповіту: " Визначено, що при посвідченні заповіту нотаріусом повинні пропонуватися власнику різні види заповітів, варіанти підпризначення спадкоємців, а також різні способи розпорядження власністю на випадок смерті". Але до цієї концепції пропонується додати, що нотаріус зобов'язаний роз'яснити заповідачу його право на призначення виконавця заповіту та укладення відповідної угоди як з юридичними особами, так і з окремими громадянами.

Специфіка підприємницької діяльності та управління корпоративними правами зумовлює необхідність постійного контролю та впливу на керівництво юридичної особи, щоб запобігти укладенню ризикованих договорів, вчиненню правочинів, які підприємство виконати не здатне, тощо.

Дослідженням питання про вжиття заходів до охорони спадкового майна займалися лише деякі науковці, а тому до останнього часу вважається можливим вживати заходів щодо охорони лише будинків та речей, які потенційно можуть знаходитися у будинку, наприклад, зброя тощо. У цьому зв'язку погодимося з деякими авторами, які вважають, що першим етапом охорони майна спадкодавця має бути його розшук. "Перед вжиттям заходів до охорони майна потребується оцінка кількості спадкового майна з натурі, визначення окремих видів майна, яким необхідні спеціальні заходи щодо зберігання, та попередня оцінка окремих речей спадкового майна та вартості всього спадку. Тобто реальним є випадок, коли нотаріус повідомить спадкоємця про відкриття спадщини за заповітом, але не буде знати де знаходиться спадкове майно, з чого воно складається тощо".

Якщо повноваження для вжиття заходів до охорони спадкового майна чітко встановлено законодавством, то сама процедура вжиття заходів та підстави для їх вчинення залишаються до останнього часу нерозвиненими. Про те, що формальними підставами для вжиття заходів до охорони спадкового майна є заяви заінтересованих осіб, уже йшлося, але, на нашу думку, коло таких осіб визначено не повно. Вважаємо доцільним акцентувати увагу на гіпотезі Є.І. Фурси, який пропонував надати спадковому майну державний захист, що має вберегти його від розкрадання. Ця гіпотеза цілком слушна, але вона до останнього часу не знайшла свого розвитку ні у законодавстві, ні у теорії спадкового права. Автором же пропонується це положення втілити у життя шляхом покладення на посадових осіб, які мають відомості про смерть особи та, одночасно, наявність у неї корпоративних прав, повідомляти цю інформацію податковим органам та державним нотаріусам.

Така пропозиція має збігатися з інтересом певного підприємства у керівництві та здійсненні підприємницької діяльності. Так, за відсутності одного із засновників або учасників корпоративного підприємства на загальних зборах одночасно з'явиться інформація: про його смерть та обов'язок підприємства виплатити компенсацію спадкоємцям. Якщо підприємство скористається лише першою інформацією і на цій підставі виключить його зі складу учасників підприємства і не відреагує на другу, тс відбудеться фактично приховування підприємством, зокрема його посадовими особами, "чужих" - належних померлому учаснику - коштів.

Автор вважає, що у такому випадку законними мають бути дії посадових осіб корпоративного підприємства, спрямовані на повідомлення податкових органів та державного нотаріуса за місцем відкриття спадщині: про смерть учасника товариства або кооперативу і належність йому корпоративних прав. А також, що таким чином трансформується обов'язок держави гарантувати непорушність права власності на момент його переходу від спадкодавця до спадкоємців, який держава фактично "перекладе" на посадових осіб підприємства, а за собою залишить лише функцію контролю за його виконанням.

Більше того, саме підприємство, яке опиняється без формального керівництва його діяльністю, має бути зацікавленим у стабілізації керівництва, наприклад, коли для проведення загальних зборів необхідною умовою є одноголосне прийняття рішення, а один із засновників чи учасників помер. Крім того, дуже поширені випадки, коли один із учасників або засновників виконує керівну функцію у підприємстві або був навіть його фактичним власником (приватне підприємство), то директор (чи заступник з комерційної або господарської діяльності тощо) може не мати повноважень для того, щоб здійснювати розпорядження майном або коштами Для призначення директора може вважатися необхідною одностайна підтримка певного кандидата на посаду учасниками корпоративного підприємства, якщо це положення зафіксоване у його статуті.

У такій ситуації автор не погоджується з концепцією деяких фахівцям, які вважають можливим наділяти представника померлого підприємця  повноваженнями діяти на підставі довіреності і після смерті спадкодавця.

Тут, на нашу думку, має існувати певна послідовність і обґрунтована концепція надання повноважень конкретній особі після смерті спадкодавця.

Так, окремі автори посилаються на положення нового ЦК, який передбачає деякі новели з цього приводу. Так, згідно з п. 6 ч.1ст. 248 ЦК, у випадку смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повно важення за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків. Саме до невідкладних справ вони відносять призначення нового директора. Запізнення з призначенням виконавчого органу може призвести до значних збитків, як для підприємства, так і для його засновників. Але ця пропозиція здається автору дуже сміливою, оскільки важко визнати реальною і відповідною законодавству довіреність, у якій передається повноваження на призначення директора підприємства. Автор вважає, що призначення директора - це особисте немайнове корпоративне право підприємця, а тому можна делегувати представнику повноваження на участь у загальних зборах, але не на призначення директора. Крім того, спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину з дня смерті спадкодавця, отже, правонаступництво наставатиме з дня смерті спадкодавця.

Більше того, дія довіреності після смерті довірителя має припинятися -це загальне правило, а участь у загальних зборах корпоративного підприємства - це не той приклад, коли його можна вважати терміновим. Автор вважає, що надання довіреності спадкодавцем конкретній особі слід розцінювати як акт довіри до неї, а тому він має створювати певні переваги для такої особи щодо призначення її виконавцем заповіту або охоронцем спадкових прав.

Тому вважається, що наявність довіреності спадкодавця та підстав для негайного вчинення дій щодо охорони і захисту спадкових справ, коли особа зможе це аргументовано довести, наприклад, скликання термінових зборів, слід визнати як певну перевагу конкретної особи для призначення б виконавцем заповіту у спрощеному порядку. Але нотаріус має перевірити існування заповіту та наявність призначеного у ньому його виконавця. Так, автор вважає, що наявність довіреності не може розцінюватися як перевага представника щодо виконавця заповіту, хоча виникає необхідність об'єктивно проаналізувати зміст обох документів.

Наприклад, виконавець заповіту може бути уповноважений лише на вчинення окремої дії - встановлення пам'ятника спадкодавцю. Тоді такий виконавець заповіту має виконувати лише ту дію, на яку він уповноважений, а питання виконавця заповіту з широкими повноваженнями має вирішуватися у встановленому законодавством порядку. Цей висновок автором зроблено на підставі аналізу змісту волевиявлення заповідача, який вправі обмежувати повноваження виконавця заповіту вчиненням окремої дії, наприклад, виходячи із здібностей і професійних якостей конкретної особи.

В усякому разі, без повідомлення і санкції нотаріуса або спадкоємців, інтереси яких така особа має охороняти і захищати, представник на підставі довіреності діяти в інтересах спадкодавця-підприємця не повинен, якщо він знає про смерть довірителя. Тому фраза Е. Голодницького про можливість представника ще деякий час (виділено нами.-Авт.)керувати корпоративними правами померлого довірителя, посилаючись на терміновість справ і без узгодження з волею майбутніх спадкоємців заслуговує на конкретизацію і докладний аналіз.

Виходить, що зазначений автор вважає можливим захищати права спадкоємців не враховуючи їхню волю, тобто "свавільно" розпоряджаючись їхнім майном та правами? Більше того, чи може таке "свавілля" здійснюватися невизначений час? Так, автор вжив вираз "деякий час", але такий термін можна сприймати як місяць, півроку, рік тощо. Вважаємо цю пропозицію неприпустимою і незаконною. Можливими є випадки, коли представник деякий час не знає про смерть довірителя і діє від його імені на підставі довіреності - це реальні правовідносини, пов'язані з об'єктивними обставинами. Наприклад, довіритель відправив свого представника у відрядження замість себе, оскільки потрапив до лікарні і лікарі заборонили йому нервувати та спілкуватися з підлеглими. Тому представник діятиме відповідно та у межах наданих йому повноважень, не чекаючи додаткових вказівок, доти, доки не виконає доручення.

Автор вважає, що у п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК мався на увазі інший випадок, наприклад, коли представник супроводжує вантаж підприємства у дорозі та отримав відомості про смерть підприємця, то він не може залишати такий об'єкт без нагляду і супроводу тощо. Або у тих випадках підприємницької діяльності, коли необхідно вчасно сплатити борги спадкодавця-підприємця для того, щоб до його підприємства не застосовували штрафних санкцій. Хоча останній приклад є не зовсім адекватним реальним правовідносинам у підприємництві, оскільки смерть підприємця слід розцінювати як форс-мажорну обставину і підставу для звільнення від цивільної відповідальності підприємства на певний час.