Тому автор пропонує ввести ще один критерій для визначення податку - це перебування спадкоємців на утриманні спадкодавця, тобто тут має констатуватися їх важкий матеріальний стан і в такому разі податкові ставки для згаданих осіб мають бути істотно зменшені або ліквідовані. Ця пропозиція відповідає логічній схемі: якщо у такого спадкоємця державою буде забрано відповідний дохід, то у подальшому може виникнути ситуація, за якою сама держава матиме обов'язок такий дохід "компенсувати" через відсутність в утриманця засобів до існування, які не можуть бути ним отримані іншим шляхом. Виходить, що вчинятимуться зайві дії; спочатку спрямовані на "конфіскацію" частини спадщини у вигляді податку, а потім на надання такій особі засобів до існування.

На практиці виникає й інша проблема. Коли батьки спадкодавця пенсійного віку перебували в нього на утриманні і вони продовжують проживати у будинку, який належав спадкодавцеві, то у більшості випадків вони не здатні оплатити податків. Відсутність коштів для оплати податків -це на сьогодні реалії сучасної юридичної практики. Змусити таких осіб отримати свідоцтво про право на спадщину ніхто не здатен.

Непослідовною є й ситуація, коли всі три категорії платників податку зобов'язані сплачувати податок у розмірі 13% при успадкуванні об'єкта комерційної власності. Згаданий вид спадкового майна хоча й належить до специфічного, але за своєю суттю не відрізняється від коштів, які знаходяться у банківських установах. Це положення можна пояснити тим, що комерційні папери є високоліквідні, а є такі, за якими дивіденди практично не виплачуються. Існують вклади у банківських установах, за якими виплачуються стабільні і високі відсотки, та є акціонерні підприємства, які взагалі нічого не виплачують. Тому принципової різниці між цими  видами спадкового майна, на наш погляд, не існує. Отож мотиви встановлення різних ставок податку залишаються не зовсім зрозумілими, якщо не брати до уваги банківське лобі.

Елемент прогресуючої ставки податку залежно від кількості  отримуваних спадкоємцем коштів, який стосується лише спадкоємців першого ступеня споріднення, виглядає також певним дисонансом, оскільки держава починає чомусь рахувати: а скільки ж ото спадкоємець отримає коштів? Відповідь на це запитання стосується лише цієї категорії осіб, і вони прирівнюються до інших, більш дальніх спадкоємців. Другого з подружжя з невідомих причин це положення не стосується. Складається враження,  що автори Закону не дуже поважають членів сім'ї першого ступеня споріднення, інакше таку дискримінацію близьких родичів пояснити важко.

Отже, з огляду на вищезазначене можна з упевненістю говорити, що

статус спадкоємця може залишатися за громадянином тривалий час. Так,за ч.13.3 Закону весь час, протягом якого громадянин отримуватиме доходи у вигляді плати за використання права інтелектуальної (промислової) власності спадкодавця, у тому числі у вигляді роялті, його доходи оподатковуватимуться за ставкою 13%. Зрозуміло, що таке становище може тривати навіть до смерті спадкоємця - платника податку. Тому можна і потрібно говорити про тимчасовий стан спадкоємця - платника податку, коли він єдиним платежем погашає податковий обов'язок, та постійний, коли платежі здійснюватимуться кожного разу при отриманні відповідної плати (доходу), передбаченої ч. 13.3 Закону.

Тому не зовсім можна погодитися з концепцією Є.І. Фурси, який поділяє спадкоємців лише на три види. Так, вчений вважає, що спадкоємці останнього виду - це фактичні спадкоємці, тобто особи, які вступили в управління або володіння спадковим майном чи звернулися до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадщини, але не отримали свідоцтва про право на спадщину і закінчує власну класифікацію спадкоємцями,які отримують статус власників. Проте, як бачимо з проведеного дослідження, спадкоємцями останнього (четвертого) виду є особи, які прийняли спадщину, але мають відповідні обов'язки перед державою щодо сплати податків саме через отриману ними спадщину і в них виникає постійний статус спадкоємців, коли вони отримають у спадок права інтелектуальної (промислової) власності спадкодавця. Якщо згаданий Закон і податок існуватимуть достатньо тривалий час, то наступні спадкоємці сплачуватимуть 30%, потім 45% тощо, до зникнення права на отримання спадщини, коли сплачуваний податок досягне 105 і більше відсотків, з чим важко погодитися . Виходить, що за рахунок податків держава може забрати власність у громадян, але згідно з Конституцією України право власності є непорушним.

        Характерною ознакою для встановлення ставки податку є правовий статус спадкодавця. Так, згідно з п. 13.2.3 при отриманні спадщини будь-яким спадкоємцем від спадкодавця-нерезидента дохід спадкоємця оподатковується за ставкою податку 26% . За такою самою ставкою оподатковується отримуваний дохід у вигляді плати за використання права інтелектуальної (промислової) власності спадкодавця-нерезидента (ч. 13.3 Закону), тому наведені положення просто дублюють одне одного. Звідси випливає, що при створенні цього Закону окремі норми писалися непослідовно.

Викликає зауваження й визначення у законодавстві суб'єктів, які є платниками податків. Так, згідно з ч. 2.3 Закону, якщо платник податку помирає або визнається судом померлим чи безвісно відсутнім, то податок за останній податковий період справляється з активів такого платника податку (нарахованих на його користь доходів) при відкритті спадщини, з урахуванням обмежень, встановлених законом. Тобто у цій нормі мало б ітися про платника податку, а не про принципи нарахування податку у певних випадках, оскільки ст. 2 Закону має визначену назву: "Платники податку". Тому можна припустити, що зобов'язаними сплачувати податки є померлі або визнані судом померлими та безвісно відсутні особи, оскільки ця норма інших суб'єктів не наводить, але таке положення не відповідає нормам законодавства. Встановлення судом факту безвісної відсутності не повинно породжувати обов'язку зі сплати податків, оскільки перехід права власності у цій ситуації не відбувається. Тут можна говорити лише про трансформацію обов'язку щодо сплати податків від особи до опікуна її майна.

Якщо порівняти положення ст. 2 та п. 4.2.14 Закону про те, що до складу загального місячного оподатковуваного доходу включається дохід у вигляді вартості успадкованого майна, у межах, що підлягає оподаткуванню цим податком згідно з нормами ст. 13 цього Закону, то виходитиме, що отримані спадкодавцем доходи будуть обкладатися податком двічі: спочатку як доходи спадкодавця за ч. 2.3 Закону, а потім як дохід спадкоємця. Саме спадкоємці мають подавати декларацію про отримані спадкодавцем доходи, але у Законі не зазначається, звідки вони мають отримувати такі відомості.

Отже, незважаючи на велику кількість змін, внесених до Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" протягом 2004 p., можна прогнозувати, що його дія щодо спадкоємців викличе істотні проблеми.

Так, попри те, що за ст. 22 Закону (Прикінцеві положення) дія ст. 13 набирала чинності з 1 січня 2005 p., її почали застосовувати раніше. Але така практика суперечить загальним положенням Цивільного кодексу. Частиною 5 ст. 1268 ЦК передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Так, після смерті осіб, дата смерті яких встановлена до 1 січня 2005 p., податкимають сплачуватися за попереднім законодавством.

Взагалі сплачувати податки мають лише ті особи, право на спадщину яких підтверджене відповідним свідоцтвом про право на спадщину, оскільки до отримання такого свідоцтва вони не можуть офіційно вважатися спадкоємцями і, зокрема, можуть бути усунені від спадкування (ст. 1224 ЦК).

Виходячи з правовідносин, регламентованих ЦК, автор вважає, що не охоплено податковим обов'язком відказоодержувачів, оскільки вони формально не вважаються спадкоємцями, але за ст. 1238 ЦК за заповідальним відказом їм можуть бути передані у власність або за іншими речовими правами майнові права або речі. Тому заповідачу достатньо назвати особу у заповіті не спадкоємцем, а відказоодержувачем і обов'язок щодо сплати податку у такої особи не виникатиме, оскільки відказоодержувачі у Законі "Про податок з доходу фізичних осіб" не згадуються.

Згідно із Законом "Про податок з доходу фізичних осіб" практично всі об'єкти мають бути оподатковані. Але державою не враховано особливостей спадкування та цивільно-правових угод, оскільки зроблений у Законі перелік свідчить про всі види майна, але не майнових прав. У цьому зв'язку доцільно продумати і потенційно можливі схеми залишення спадщини певним спадкоємцям з урахуванням умов оподаткування. Так, автор пропонує нову схему, яка дозволить уникнути оподаткування і передати спадкоємцям усі права на майно.

Припустимо, громадянину А. належить на праві власності квартира. Для того, щоб уникнути її оподаткування можна заповісти цю квартиру державі, а за спадкоємцем - фізичною особою залишити право на користування, володіння, а можливо, й на приватизацію квартири. Після смерті гр. А квартира перейде до власності держави, але буде обтяжена правами спадкоємців, які можуть користуватися нею, а також отримати її у власність не сплачуючи значних податків, адже загальновідомо, що приватизація відбувається на платній і безоплатній основах. Держава ж не буде стягувати із себе податків, оскільки такий випадок слід було б вважати парадоксом.

Опоненти можуть поставити запитання, чи може держава відмовитися від прийняття спадщини. Вважаємо, що держава не може відмовлятися від отримання навіть такої спадщини. Більше того, для реалізації права на відмову треба, щоб згоду на відмову давав повноважний орган. У цьому зв'язку постане питання, хто з керівництва державою уповноважений це здійснити. Здається, що таким органом має стати Верховна Рада України, яка уповноважена приймати рішення від імені народу України, зрозуміло, що прийняте рішення має підписувати Президент. Фінансові органи держави уповноважені лише приймати спадщину, а не відмовлятися від неї. Територіальні громади отримують відумерлу спадщину, а не приймають рішення від імені держави. Тому можна прогнозувати, що такий варіант звільнення від оподаткування спадкового майна реально можливий.

Крім того, за наведеною схемою залишатиметься у запасі варіант спадкування за законом, якщо держава в особі уповноваженого органу відмовиться від прийняття спадщини.

Отже, можна вважати, що така схема спадкування гарантовано допускає звільнення спадкоємця від сплати податку, якщо він належить до першої черги спадкоємців за законом. Зрозуміло, що нотаріус має дбати про інтереси особи та повідомити заповідачу про такий спосіб передачі майна.

Якщо спадкодавець формально залишить майно в управління юридичній особі, а отримання відповідних доходів встановить за фізичною особою, то за буквальним аналізом ЦК ні юридична особа, ні спадкоємці сплачувати податків за отримане майно не повинні, оскільки формально воно їм не належатиме, а отримувані доходи не підпадають під умови оподаткування, які встановлені при спадкуванні.