Цивільне законодавство, визначаючи фізичну особу як учасника цивільних правовідносин, виходить з наявності у фізичної особи цивільної правоздатності та дієздатності (статті 24, 25, 30 ЦК). Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і не може обмежуватись. Обсяг цивільної дієздатності регламентується законодавством відповідно до віку фізичної особи, який є юридичним фактом цивільного права. Обсяг дієздатності може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, передбачених законом, тобто у судовому порядку. Оскільки дієздатність фізичної особи безпосередньо визначається станом її психічного здоров'я, у Законі України від 22.02.2000 р. № 1489-ІІІ "Про психіатричну допомогу" міститься презумпція психічного здоров'я. Стаття 3 цього Закону передбачає, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Закріплення презумпції цивільної дієздатності відбиває сутність дієздатності як специфічного цивільного права та є юридичною гарантією забезпечення дієздатності та реалізації цивільної правосуб'єктності фізичних осіб у сфері цивільно-правового регулювання. У зв'язку з цим у ЦК невипадково спеціально врегульовано питання про відшкодування моральної шкоди фізичній особі заявником, якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання цієї особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави (ч. 3 ст. 39 ЦК).

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" від 28 березня 1972 р. № 3 розтлумачується, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у вирішенні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягають розгляду окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями 256-260

ЦПК 1963 р. Одночасно зі спором про право цивільне питання про недієздатність громадянина може вирішуватися судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина^[68].

У грудні 2003 р. прокурор звернувся до суду із заявою про визнання Ф. недієздатною, посилаючись на те, що під час розгляду цивільної справи за її позовом до К. про визнання договору дарування недійсним було встановлено, що Ф. страждає на хворобу, яка є наслідком органічного ураження головного мозку, і це позбавляє її здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Калуський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 24 грудня 2003 р. заяву задовольнив.

Апеляційний суд Івано-Франківської області ухвалою від 14 травня 2004 р. рішення скасував, а заяву залишив без розгляду.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду як такої, що постановлена з порушенням норм процесуального права, і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що під час розгляду цивільної справи за позовом Ф. до К. про визнання договору дарування недійсним була проведена судово-психіатрична експертиза, за висновком якої Ф. страждає на психічне захворювання, яке позбавляє її здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними, що відповідно до ст. 16 ЦК 1963 р. могло бути підставою для визнання її недієздатною в порядку, передбаченому статтями 255-260 ЦПК 1963 р.

Задовольняючи заяву, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із наявності підстав для визнання Ф. недієздатною.

Скасовуючи зазначене рішення та залишаючи заяву прокурора без розгляду на підставі ч. 3 ст. 255 ЦПК, апеляційний суд виходив із наявності спору про цивільне право, при вирішенні якого повинна бути розглянута заява прокурора.

Проте зазначений висновок суперечить вимогам статей 256-260 ЦПК 1963 р. та роз'ясненням, викладеним у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3 "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним", відповідно до яких правила ч. 3 ст. 255 ЦПК 1963 р. не поширюються на справи про визнання громадянина недієздатним, оскільки від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у вирішенні інших цивільних справ, а тому такі заяви підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку окремого провадження.

Скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд порушив норми процесуального закону, у зв'язку з чим ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню на підставі ст. 339 ЦПК.

Керуючись статтями 336, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора м. Калуша Івано-Франківської області задовольнила; ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 травня 2004 р. скасувала, залишивши в силі рішення Калуського міського суду від 24 грудня 2003 р.¹

У встановленому порядку обмежити цивільну дієздатність або визнати особу недієздатною можна не лише відносно громадянина України, а й іноземця. При цьому встановлений законодавством України порядок застосовується з урахуванням чинних міжнародних договорів. Наприклад, відповідно до ст. 22 Договору між Україною та Латвійською Республікою "Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах" при обмеженні дієздатності особи чи визнанні її недієздатною застосовується законодавство та компетентні установи Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа.

Якщо установа однієї з Договірних Сторін встановить, що є підстави для обмеження дієздатності або визнання недієздатним громадянина другої Договірної Сторони, місце проживання або місце перебування якого знаходиться на території цієї Договірної Сторони, то вона сповіщає про це відповідну установу другої Договірної Сторони. Якщо установа, яку повідомлено таким чином, заявить, що вона надає право виконати подальші дії установі місця проживання чи місцеперебування даної особи, або не висловиться у тримісячний термін, то установа місця проживання або місця перебування цієї особи може розглядати справу з обмеження дієздатності або визнання її недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підстави для цього передбачаються також законодавством тієї Договірної Сторони,

громадянином якої є дана особа. Рішення про обмеження в дієздатності або визнання недієздатним повинно бути направлене відповідній установі другої Договірної Сторони.

У невідкладних випадках установа місця проживання або місцеперебування особи, щодо якої порушено питання про обмеження в дієздатності або визнання її недієздатною, яка є громадянином другої Договірної Сторони, може сама вжити заходів, необхідних для захисту цієї особи або її майна. Рішення, прийняті у зв'язку з цими заходами, слід направити відповідній установі Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа; ці рішення підлягають скасуванню, якщо установою цієї Договірної Сторони буде постановлено інше¹.

Підсудність. Особи, які можуть бути заявниками. Стаття 236 ЦПК в інтересах особи, стосовно якої ставиться питання про обмеження цивільної дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною, передбачає територіальну підсудність, згідно з якою заява про обмеження дієздатності фізичної особи чи визнання її недієздатною подається до суду за місцем проживання цього громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному лікувальному закладі - до суду за місцем знаходження лікувального закладу.

Цивільне процесуальне законодавство визначає коло осіб, які вправі звернутися до суду із заявою про обмеження дієздатності, визнання недієздатності та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи. Обмеження дієздатності чи визнання особи недієздатною зачіпає суттєві права та інтереси особи, тому закон виходить з того, що право на порушення справи повинно мати обмежене коло осіб. Перелік цих осіб є вичерпним і поширювальному тлумаченню не підлягає. Відповідно до ст. 237 ЦПК заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки і піклування, наркологічним або психіатричним закладом. Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки і піклування. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки і піклування, психіатричним закладом.

Членами сім'ї особи, стосовно якої порушується справа про обмеження її у дієздатності чи визнання її недієздатною, вважаються один із подружжя, діти, батьки, а також інші родичі та непрацездатні утриманці. Проте право на порушення справи про обмеження дієздатності особи, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, мають лише ті члени сім'ї, які проживають разом із цією особою і які внаслідок такого зловживання опиняються в тяжкому матеріальному становищі. Працездатний один із подружжя, працездатні батьки або діти, які мешкають окремо, не мають права на порушення справи, оскільки поведінка особи не може ставити їх у скрутне матеріальне становище.

У практиці й теорії актуальним є питання про склад членів сім'ї особи, стосовно якої порушено цивільну справу. Чинне законодавство не знає загального універсального поняття сім'ї та членів сім'ї. У різних галузях права і навіть в окремих нормативних актах у межах однієї галузі по-різному визначається коло членів сім'ї, зв'язаних між собою визначеними правами й обов'язками^[69]. І тому значного поширення набула теза про те, що в кожній галузі права є своє поняття сім'ї. Найточніше цю думку висловив свого часу В. С. Толстой, який звернув увагу на те, що майже у кожній з галузей права термін "сім'я" має своє специфічне значення, що відповідає потребам регулювання даної області суспільних відносин^[70].