Виходячи з даних психіатричної і психологічної науки, варто дійти висновку про те, що для призначення психологічної експертизи, поряд із судово-психіатричною експертизою, немає необхідності. Психіатри, і зокрема експерти-психіатри, мають застосовувати і застосовують на практиці психологічний метод дослідження. Тому для з'ясування обставин справи достатньо призначити судово-психіатричну експертизу. Фахівці у галузі психіатрії стверджують, що психіатрів-експертів цікавлять не тільки діагностичні питання, а й ступінь зниження, тобто те, якою мірою захворювання порушило здатність людини усвідомлювати свої дії і керувати ними. Крім того, специфіка клініки судової психіатрії постійно ставить перед психологічним методом дослідження завдання виявлення симуляцій та агравацій і відмежування їх від псевдодеменцій та справжнього слабоумства^[87].

Цивільне процесуальне законодавство передбачає певні особливості розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною. Згідно зі ст. 240 ЦПК для забезпечення правильного розгляду справ про обмеження фізичної особи цивільної дієздатності чи визнання її недієздатною законом вимагається обов'язкова участь у судовому засіданні заявника та представників органів опіки та піклування. З урахуванням цього при підготовці справи суддя повинен забезпечити їх участь у процесі, оскільки їх неявка буде перешкодою до проведення судового розгляду та підставою для скасування рішення, ухваленого без участі зазначених органів.

Орган опіки і піклування відповідно до ч. 3 ст. 45 ЦПК подає до суду свій висновок по справі з метою здійснення покладених на них обов'язків та для захисту прав громадянина, стосовно якого розглядається справа про визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 ЦПК питання про виклик особи, щодо якої розглядається справа про визнання недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я. Тлумачення даної норми обмежується, як правило, її формально-догматичним аналізом. Разом з тим очевидно, що така регламентація викликає заперечення, оскільки вона перешкоджає громадянину реалізувати право на судовий захист, право на участь у розгляді своєї справи. Сам факт звернення із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним не визначає наперед рішення суду і, отже, не може бути підставою для обмеження або позбавлення цього громадянина цивільної процесуальної дієздатності - можливості своїми діями в повному обсязі здійснювати належні йому процесуальні права, виконувати процесуальні обов'язки і доручати ведення справи в суді представникові.

Справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною повинні розглядатися за загальними правилами з участю цієї особи. Оскільки стан здоров'я - це оціночне поняття, то при вирішенні питання про явку особи до суду мова повинна йти про фактичну можливість особи з'явитися в судове засідання, а також про змогу особисто дати пояснення по справі. Ці питання суд не може вирішити самостійно без висновку експерта.

З урахуванням необхідності законодавчого визначення наслідків неможливості участі в судовому засіданні громадянина, стосовно якого розглядається справа, слід зазначити, що чинну норму не можна визнати задовільною, оскільки вона передбачає можливість розгляду справи без участі громадянина, не містить процесуальних гарантій реалізації його права на судовий захист і не сприяє єдності судової практики.

У рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 8 жовтня 1977 р. 818 (1977) "Про положення психічно хворих", рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 22 лютого 1983 р. R (83) 2 "Щодо правового захисту осіб, що страждають психічними розладами, примусово утримуються як пацієнти", від 23 лютого 1999 р. R (99) 4 "Про принципи, що стосуються правового захисту недієздатних дорослих", від 24 лютого 2004 р. Rec (2004) 10 "Щодо захисту прав людини і гідності осіб з психічним розладом" передбачається, що особи з психічними розладами повинні мати можливість здійснювати свої права, а обмеження їх прав допускаються лише відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і не можуть ґрунтуватися на одному лише факті наявності у особи психічного захворювання. Державам - членам Ради Європи пропонується в законодавчому регулюванні передбачити, що судове рішення не може ухвалюватися на підставі одного лише медичного висновку, що особі, що страждає психічним захворюванням, як і будь-якій іншій особі, має забезпечуватися право бути вислуханим і що на випадок передбачуваного правопорушення протягом всього розгляду присутнім повинен бути адвокат^[88].

У Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи R (99) 4 сформульовані також загальні і процедурні принципи правового захисту не

дієздатних дорослих. Так, до процедурних принципів належать, зокрема, принцип дотримання права особи бути вислуханим особисто у будь-якому розгляді, який може зачіпати його правоздатність, а також принцип розумної тривалості застосування міри захисту і можливості її періодичного перегляду і оскарження.

Європейський суд з прав людини має прецедентну практику застосування положень статей 5 та 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо конвенційного захисту таких прав, як право на свободу та особисту недоторканність та право на справедливий судовий розгляд. Особливо знаковим щодо цього стало рішення Суду від 24 жовтня 1979 р. у справі "Вінтерверп ^іШетегр) проти Нідерландів". Ухвалюючи рішення, Суд виходив із того, що у справах осіб, що страждають психічним розладом, національні суди володіють певною свободою розсуду, наприклад, вони можуть застосовувати процесуальні заходи для забезпечення належного відправлення правосуддя, захисту здоров'я відповідної особи тощо, які, проте, не повинні зачіпати саму сутність права особи на справедливий судовий розгляд. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини визнав невиправданим рішення судді розглянути справу на підставі письмових доказів, без особистої присутності громадянина і заслуховування його доводів і визнав, що в даному розгляді мало місце порушення принципу змагальності і тим самим порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод^[89].

У зв'язку з обговоренням проблеми застосування ч. 1 ст. 240 ЦПК значний професійний інтерес становить також Ухвала Конституційного Суду РФ від 27.02.2009 р. у справі про перевірку конституційнос- ті окремих положень Цивільного процесуального кодексу РФ і п. 4 ст. 28 Закону РФ "Про психіатричну допомогу і гарантії прав громадян при її наданні", яка заслуговує, щоб навести її докладно. Приводом для розгляду цієї справи послужили скарги П. В. Штукатурова, М. А. Яши- ніної і Ю. К. Гудкової, які були визнані недієздатними рішеннями судів. Із заявами до суду зверталися їх найближчі родичі (матері Штукатурова і Гудкової і син Яшиніної). Ніхто із заявників не був запрошений у судове засідання і сповіщений про ухвалене рішення суду. Про те, що вони визнані недієздатними, всі вони дізналися випадково. Заявник П. В. Штукатуров за ініціативою свого опікуна був примусово госпіталізований до психіатричного стаціонару. Але спроби заявників оскаржити рішення суду про визнання їх недієздатними ні до чого не привели, тому що з моменту набрання рішенням суду законної сили громадянин позбавляється можливості захистити себе самостійно. Право на захист недієздатного громадянина надане тільки його опікуну, тобто у випадку з Штукатуровим, Гудковою і Яшиніною це можуть робити ті самі родичі, які були ініціаторами позбавлення заявників їх цивільних прав. Заявники стверджували, що опікуни діяли з корисливою метою, прагнучи заволодіти нерухомістю заявників.

Заявники вважали, що оспорюванні норми суперечать ч. 3 ст. 123 Конституції РФ, у якій зазначається, що "судочинство здійснюється на основі змагальності і рівноправності сторін", а також ст. 19 Конституції: "всі рівні перед законом і судом". Вони також вважали, що ці норми позбавили їх доступу до правосуддя і порушили ст. 46 Конституції РФ: "кожному гарантується судовий захист його прав і свобод". На думку заявника Штукатурова, норма Закону РФ "Про психіатричну допомогу і гарантії прав громадян при її наданні" порушує ст. 22 Конституції РФ: "кожен має право на свободу і особисту недоторканність" і "...утримання під вартою допускається тільки за рішенням суду". Крім того, 27 березня 2008 р. Європейський суд з прав людини виніс Ухвалу у справі "Штукатуров проти Росії", якою визнано порушення ряду статей Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

30 січня 2009 р. Конституційний Суд РФ, розглянувши справу по скаргах П. В. Штукатурова, М. А. Яшиніної і Ю. К. Гудкової, вказав, що будь-яка дискримінація людей із психічними розладами є неприпустимою. Більше того, враховуючи тяжкість наслідків визнання людини недієздатною, коли вона втрачає багато фундаментальних прав і свобод і стає повністю залежною від опікуна, захищати інтереси такого громадянина слід особливо. Громадяни, питання про дієздатність яких розглядається судом, є рівноправними учасниками судових розглядів і мають право захищати свої права, що неможливо без їх особистої участі у справі. Позбавлення їх можливості відстоювати свою позицію в суді порушує принципи справедливості правосуддя, змагальності й рівноправності сторін у судовому процесі.

Конституційний Суд РФ відзначив, що чинний процесуальний закон не дає відповіді на питання, чи зобов'язаний суд сповістити відповідних громадян про майбутнє слухання їх справи і чи потрібно суду забезпечити таким громадянам інші можливості захисту своїх прав, наприклад шляхом призначення адвоката. У законі також відсутні чіткі критерії, що дозволяють визначити, який стан здоров'я є достатнім для визнання недієздатності. Суд також підкреслив, що в цій ситуації роль суду в розгляді такого роду справ не може зводитися лише до формального підтвердження висновків психіатрів. Суддя зобов'язаний винести ухвалу на підставі свого внутрішнього переконання про психічний стан громадянина і, у разі сумнівів у достовірності, істинності й повноті висновків лікарів, призначити повторну психіатричну експертизу. Конституційний Суд вказав і на те, що громадянин, якого суд визнав недієздатним, повинен мати право сам оскаржити вирішення суду у вищих інстанціях. Інше означає обмеження права громадян на судовий захист.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд РФ визнав:

не відповідним Конституції РФ положення частини першої статті 284 ЦПК РФ, що дозволяло суду ухвалювати рішення про визнання громадянина недієздатним лише на підставі висновку судово- психіатричної експертизи і без надання такому громадянинові можливості викласти суду свою позицію;

не відповідними Конституції РФ положення частини п'ятої статті 37, частини першої статті 52, пункту 3 частини першої статті 135, частини першої статті 284 і пункту 2 частини першої статті 379¹ ЦПК РФ, що позбавляють громадянина, який не брав участі у першому судовому розгляді і якого визнано судом недієздатним, має право оскаржити таке рішення у вищестоящих судових інстанціях, оскільки в системі правового регулювання касаційного і наглядового провадження, що діє, - не надана цьому громадянинові можливість викласти свою позицію особисто або через обраних ним представників, при тому що його присутність у судовому засіданні не була визнана небезпечною для його життя або здоров'я або для життя чи здоров'я оточуючих¹.