Право на порушення справи про визнання особи недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу мають батьки, діти, один із подружжя незалежно від того, чи мешкають вони разом із цією особою та чи перебувають на її утриманні, а також інші родичі і непрацездатні утриманці, які мешкають з нею однією сім'єю.

Близькі родичі (один із подружжя, батьки, діти) особи, яка страждає психічною хворобою або недоумством, юридично заінтересовані у порушенні справи, навіть коли вони мешкають окремо від цієї особи.

Пленум Верховного Суду України в наведеній вище постанові "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" у п. 2 зазначив, що неповнолітні члени сім'ї громадянина, інтересів яких безпосередньо стосується порушення справи про визнання його обмежено дієздатним або недієздатним, беруть участь у процесі як заявники в тому випадку, коли вони самі звертаються до суду, та у разі залучення їх до справи у зв'язку із заявою, поданою в їх інтересах профспілковою або іншою громадською організацією, прокурором, органом опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладом.

Як видно, коло осіб, зокрема, тлумачення обсягу поняття членів сім'ї щодо заявників у справах про обмеження цивільної дієздатності та визнання фізичної особи недієздатною є різним.

Справа про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною може бути розпочата за заявою органів опіки і піклування. Відповідно до ст. 56 ЦК органи опіки та піклування - це органи, на які покладено здійснення опіки та піклування. Їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативними актами.

Згідно із Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України (від 29 травня 1999 р. № 34/166/131/88) органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3).

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи у справах сім'ї та молоді, служби у справах неповнолітніх здійснюють діяльність із питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям із вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров'я здійснюють діяльність (діагностичну, лікувальну, експертну) щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або визнаних судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини (п. 1.4).

Для допомоги в роботі при органах опіки і піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції і до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості (п. 1.6).

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.97 р. передбачає, що виконавчі органи сільської, селищної, міської ради мають делеговані повноваження, тобто повноваження органів виконавчої влади надані органам місцевого самоврядуванням законом. До делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, вирішення в установленому законодавством порядку питань опіки і піклування (підп. "б" п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону). Оскільки держава здійснює свої функції в особі відповідних органів, то цілком обґрунтовано право на порушення справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною надане органам опіки і піклування.

Право подати заяву про обмеження дієздатності фізичної особи чи визнання недієздатною надано також психіатричним лікувальним закладам. Враховуючи, що правовий статус цих закладів визначається як організацій, які здійснюють медичні послуги (публічні юридичні особи), котрі не виконують функції державного управління, то, на наш погляд, недоцільно це право за ними залишати.

Коло осіб, які можуть бути заявниками у справах про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною визначено законом і має виключний характер. У зв'язку з цим при відкритті провадження у таких справах має враховуватися імперативний характер ст. 237 ЦПК, і вона має застосовуватися в межах її обсягу відповідно до загальних правил цивільного процесу. Виходячи з цього, у випадках звернення до суду особи, яка не має такого права, суд повинен відмовити у відкритті провадження у справі.

Стаття 237 ЦПК не відносить до кола осіб, які можуть бути заявниками, прокурора. Разом з тим цікаво нагадати, що ч. 1 ст. 256 ЦПК 1963 р. передбачала, що справа про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним може бути розпочата за заявою членів його сім'ї, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки та піклування, психіатричного лікувального закладу. До останнього часу це право прокурора не підлягало сумніву, оскільки було загальновизнаним положення про необмежені права прокурора порушувати цивільні справи.

Право прокурора на порушення справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною підлягає оцінці з урахуванням статусу прокуратури, визначеного Конституцією України, де зазначається, що на прокуратуру покладено представництво інтересів громадян чи держави в суді у випадках, передбачених законом. Впровадження у цивільне процесуальне законодавство інституту представництва прокурором передбачає, на наш погляд, певні підходи до його правового регулювання. Оскільки йдеться про представництво прокурором інтересів громадян та держави, прокурор не повинен мати необмеженого права звертатися з позовом до суду. На це він може бути уповноважений тільки заінтересованою особою і лише у тих випадках, коли громадянин сам із поважних причин не має змоги цього зробити. Нарешті, представництво інтересів громадян прокуратурою не слід пов'язувати тільки з порушенням цивільної справи. На наш погляд, не виключена можливість здійснення представницьких функцій прокурором стосовно відповідача у справі за будь-яким спором. Так, можливо передбачити в законі право участі прокурора у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним у випадках розгляду справи без участі цього громадянина.

Щодо порушення справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною за заявою громадських організацій за ЦПК України 1963 р., то загальнодозвільний характер цієї норми суперечив чинному на той час законодавству про громадські об'єднання. Закон України "Про об'єднання громадян" від 16.06.1992 р. призначений урегулювати статус громадських об'єднань, реалізацію прав громадян на свободу об'єднань та сприяти розвитку політичної і громадської активності, творчої ініціативи. Відповідно до Закону громадським об'єднанням є добровільне громадське формування, створене на засадах єдності інтересів для сумісної реалізації громадянами своїх прав та свобод. Ураховуючи такий статус громадських об'єднань, зазначалося, що дана норма ЦПК України 1963 р. суперечить законодавству про громадські об'єднання і не може застосовуватися^[80]. Тому слушно чинне процесуальне законодавство не передбачає у колі заявників по справах цієї категорії громадські об'єднання.

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною. Заява повинна відповідати як загальним вимогам, передбаченим у ст. 119 ЦПК, так і спеціальним, які містяться у ст. 238 ЦПК.

У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи мають бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, ставить себе чи свою сім'ю та інших осіб, яких ця особа за законом має утримувати, у тяжке матеріальне становище. Доказами, що підтверджують ці обставини, можуть бути показання свідків, акти міліції і громадських організацій, акти адміністрації про усунення від роботи у зв'язку з появою в нетверезому або наркотичному стані, документи про прибуток сім'ї і кількість її членів та інші матеріали.

У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього для здійснення ним цього права.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною мають бути викладені обставини і докази, які підтверджують хронічне стійке психічне захворювання, внаслідок чого особа не може розуміти значення своїх дій та керувати ними. Такими доказами можуть бути виписки з історії хвороби, довідки про стан здоров'я, видані лікувально-профілактичними закладами, показання свідків, які підтверджують вчинення особою дій, що не властиві психічно здоровій людині, та ін.

Призначення експертизи. Судовий розгляд. Відповідно до ст. 239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово- психіатричну експертизу. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

Призначення і проведення судово-психіатричної експертизи - одна з найважливіших процесуальних дій, яка має бути проведена в ході підготовки до судового розгляду справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною. Така експертиза повинна призначатися лише за наявності достатніх даних про психічну хворобу особи. Під достатніми даними слід розуміти відповідні документи медичного характеру (довідки про травми, які могли порушити психіку громадянина, вроджені психічні вади, про знаходження особи у психіатричних лікувальних закладах; акти, заяви громадян, які свідчать про дії, що не властиві психічно нормальній людині, тощо). Достатність даних у кожному окремому випадку визначає суддя виходячи з конкретних обставин.

Неможливо допускати призначення такої експертизи тільки на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у громадянина душевної хвороби.