Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю представника органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 240 ЦПК). Недотримання цих вимог процесуального закону призводить до скасування судових рішень. Так, у червні 1996 р. К. звернувся до суду із заявою про визнання недієздатним його брата Р. Заявник зазначав, що Р. є інвалідом II групи, непрацездатним, виявляє ознаки недоумства і потребує стороннього догляду. Для встановлення над ним опіки К. просив визнати Р. недієздатним.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 19 вересня 1996 р. Р. було визнано недієздатним. У касаційному порядку справа не розглядалась.

Голова Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування рішення. Президія Кіровоградського обласного суду визнала, що судове рішення підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд із таких підстав.

Постановляючи рішення, суд виходив із того, що згідно з висновком судово-психіатричної експертизи Р. виявляє ознаки недоумства і за своїм психічним станом не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, тому потребує встановлення над ним опіки. Суд також визнав за можливе розглянути справу без представника органу опіки та піклування, оскільки останній, хоча і був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явився.

Проте, розглянувши справу без участі представника зазначеного органу, суд порушив вимоги ч. 1 ст. 259 ЦПК України 1963 р., якою передбачено, що справи про визнання громадянина недієздатним суд розглядає з обов'язковою участю представників органів опіки та піклування. Крім того, таку справу може бути порушено лише за заявою осіб, зазначених у ст. 256 ЦПК України 1963 р. Суд не з'ясував, чи належить К. до членів сім'ї Р. та чи вправі він був подавати дану заяву.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. N° 3 "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним", якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заяву подано неправомочною особою, суд повинен, не закриваючи провадження у справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним, виходячи із вимог ст. 105 ЦПК України 1963 р.

Оскільки рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, президія Кіровоградського обласного суду протест Голови Верховного Суду України задовольнила, рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда скасувала і направила справу на новий розгляд¹.

При розгляді справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною актуальним є питання про можливість відмови заявника від своїх вимог і наслідки такої відмови.

Вважаємо, що при вирішенні цього питання необхідно виходити з того, що право на відмову від заяви є похідним від права на її подання.

Оскільки право на подання заяви про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною надано певному колу осіб, воно має персоніфікований щодо кожного суб'єкта характер і є рівним за обсягом, у тому числі з точки зору його здійснення. Така характеристика цього права дозволяє зробити висновок про те, що і відмова від заяви за цією категорією справ має автономний характер. Це означає, що відмова від заяви здійснюється у загальному порядку і у випадку її прийняття судом провадження у справі припиняється.

За загальним правилом, у разі виникнення спору про право цивільне під час розгляду справи окремого провадження суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах (ч. 6 ст. 235 ЦПК). Дане положення не поширюється на справи про визнання фізичної особи недієздатною. Це пояснюється тим, що визнання особи недієздатною не надає їй можливості брати участь у процесі, а її інтереси в суді буде представляти законний представник. Тому при вирішенні спору про право цивільне, коли одна із сторін є психічно хворою особою, повинно відбутися визнання цієї особи недієздатною. Одночасно зі спором про право цивільне питання про недієздатність фізичної особи може вирішуватися судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

Заявник по справі про обмеження фізичної особи цивільної дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною судові витрати по провадженню справи не сплачує - вони віднесені на рахунок держави.

Суд, встановивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

Рішення суду. За результатами розгляду справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною суд ухвалює рішення.

Частина 1 ст. 241 ЦПК встановлює вимоги щодо змісту резолютивної частини судового рішення по справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною. За наявності підстав суд обмежує дієздатність фізичної особи, визнає фізичну особу недієздатною. Крім того, суд встановлює над такими особами піклування або опіку, а також призначає піклувальника чи опікуна. За ЦПК України 1963 р. у резолютивній частині судового рішення необхідно було вказати про визнання фізичної особи обмежено дієздатною, про визнання фізичної особи недієздатною або про відмову у задоволенні заявлених вимог. Відповідно до п. 6 постанови

Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1972 р. № 3 "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" вирішення інших питань (наприклад, про призначення опікуна або піклувальника) до компетенції суду не входить^[90].

Зміст цієї статті корегується зі ст. 60 ЦК. Відповідно до частин 1 і 2 ст. 60 ЦК суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною, а також піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і призначає відповідно опікуна чи піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Крім того, суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою за поданням органу опіки та піклування, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування. Тобто ці правові положення були закладені в цивільному законодавстві і перейшли до ЦПК. До цього слід додати, що призначення піклувальника чи опікуна віднесено цивільним законодавством до повноважень суду лише при розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, а також при розгляді інших цивільних справ, якщо стало відомо, що дитина залишилася без батьківського піклування (при розгляді судом справи про позбавлення батьківських прав тощо). Лише за таких умов суд встановлює опіку чи піклування та призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна чи піклувальника. В інших випадках відповідно до статей 61 та 63 ЦК опіка та піклування встановлюються органами опіки та піклування. Ці органи також призначають опікунів або піклувальників.

У частині 1 ст. 241 ЦПК закріплено вимогу про вирішення рішенням суду питання про призначення піклувальника чи опікуна за поданням органу опіки та піклування. Отже, така регламентація відносить до сфери судової юрисдикції та повноважень суду призначення піклувальників чи опікунів.

Слід зазначити, що специфічні повноваження суду щодо встановлення опіки чи піклування та призначення опікуна або піклувальника мають характер аd hoc (випадковий характер) для даного випадку. При цьому функції опіки та піклування залишаються за органами опіки та піклування, у тому числі щодо осіб, які обмежені у цивільній дієздатності або визнані недієздатними судом. Опіка та піклування - правовий інститут, який регулює суспільні відносини, пов'язані з установленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування та зупиненням опіки та піклування. Крім того, під опікою та піклуванням слід також розуміти систему способів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки та піклування, а також опікунів та попечителів. Інститут опіки та піклування включає і адміністративно- правові норми, що регулюють відносини між органами опіки та піклування, з одного боку, та опікунами та піклувальниками - з іншого^[91].

Віднесення до компетенції суду встановлення опіки та піклування та призначення опікунів або піклувальників судовим рішенням ставить питання про механізм їх практичного вирішення при розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності та визнання фізичної особи недієздатною. Перш за все, виходячи з вимог процесуального законодавства, питання про призначення опікуна або піклувальника входить до предмета судового розгляду як похідне від головних юридичних фактів, що становлять предмет доказування по цих справах. Це означає, що повноваження суду в цьому відношенні пов'язані з розглядом питання про призначення опікуна або піклувальника на підставі тих пропозицій та висновків по справі, які зроблені органом опіки та піклування як органу спеціальної компетенції, на якого за законом покладені функції опіки та піклування. Виходячи з процесуальних функцій органів опіки та піклування та їх процесуального статусу в цивільному процесі, підстав та процесуальних форм їх участі (ст. 45 ЦПК), їх подання про призначення конкретної особи опікуном або піклувальником може міститися в окремому документі або письмовому висновку, який робить представник органу опіки та піклування в судовому засіданні.

Подання органу опіки та піклування має оцінюватися судом з точки зору його обґрунтованості і не є обов'язковим для суду. На наш погляд, оцінка обґрунтованості подання органу опіки та піклування пов'язана не стільки із суддівським контролем за розсудом органу опіки та піклування, скільки з конкретними обставинами справи, що розглядається судом, зокрема колом заінтересованих осіб, які беруть участь у справі і які можуть бути зацікавленими у розгляді питання про призначення опікуна або піклувальника. Особливо це стосується членів сім'ї особи, відносно якої розглядається справа.

Оскільки призначення опікуна або піклувальника входить до предмета судового розгляду у справі, то відповідно до загальних правил цивільного судочинства члени сім'ї як заінтересовані особи можуть давати пояснення щодо обґрунтованості подання органу опіки та піклування. Крім того, як заінтересовані особи вони можуть робити свої пропозиції щодо призначення опікунів або піклувальників, у тому числі пропонувати призначити їх. Оскільки опіка та піклування здійснюються в інтересах осіб, яких суд обмежив у дієздатності або визнав недієздатними, а також враховуючи підстави обмеження дієздатності та визнання недієздатним, природно, що члени сім'ї передусім можуть бути опікунами або піклувальниками.

Тому при поданні заяви до суду про визнання особи недієздатною (або про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи) у ній може бути зазначено, щоб суд як визнав особу недієздатною (чи обмежив фізичну особу в дієздатності), так і встановив опіку (піклування) та призначив за відповідним поданням органу опіки та піклування опікуна (чи піклувальника).