Порядок призначення і проведення судово-психіатричної експертизи, а також дослідження висновку експерта регулюється статтями 143-145, 189 ЦПК, а також Правилами проведення судово-психіатричної експертизи (Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 8 жовтня 2001 р. за № 219/6507). За наявності достатніх даних для призначення експертизи виноситься ухвала, в якій на вирішення експертів суддею мають бути поставлені такі питання: 1) чи хворіє громадянин на психічну хворобу; 2) чи розуміє він значення своїх дій і чи може керувати ними. У виняткових випадках, коли громадянин явно ухиляється від проходження експертизи, він ухвалою суду може бути направлений на експертизу в примусовому порядку. Причому в судовому засіданні має брати участь лікар-психіатр (ч. 2 ст. 239 ЦПК України). Зміст ч. 2 ст. 239 ЦПК України підлягає тлумаченню з токи зору того, якою мірою закріплений у ній припис можна розглядати виключно як примусове призначення судово-психіатричної експертизи. Річ у тім, що громадянин може сам наполягати на проведенні експертизи або може не дати згоду на її проведення. Відповідно до Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28 Конституції України). Крім того, відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У зв'язку з можливістю направлення на судово-психіатричну експертизу у примусовому порядку та оцінкою висновку експерта (експертів) має значення оцінка адекватних методів лікування та застосування тих чи інших медичних засобів. Європейський суд з прав людини розглядає примусове застосування медичного заходу у контексті дотримання ст. 3 (заборона нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження) та п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод (право на справедливий судовий розгляд). Типовою щодо цього стала справа "Яллох проти Німеччини". Суть цієї справи зводиться до того, що 29 жовтня 1993 р. поліцейські "в штатському" арештували Абу Бакаха Яллоха, громадянина Сьєрра Леоне. Приводом стала підозра в торгівлі наркотиками: поліцейські помітили, як Яллох вийняв із рота два маленькі пластикові пакети, які обміняв на гроші. Під час арешту Яллох проковтнув ще один пакет, який мав у роті. Аби дістати пакет, уповноважений прокурор наказав застосувати до Яллоха фармацевтичний препарат ("блювотний засіб"). Коли доставлений у лікарню Яллох відмовився добровільно прийняти його, четверо поліцейських застосували силу. Вони нагнули його, а лікар ввів йому в ніс спеціальну трубку і влив розчин, що, викликає блювоту. Лікар також увів йому апоморфін (різновид морфіну). Унаслідок викликаної блювоти заявник вирвав пакет кокаїну масою 0,2182 г.

Згодом лікар визнав стан здоров'я заявника придатним для тримання під вартою. Через дві години після застосування засобу заявник, який не володів німецькою мовою, сказав поліцейським ламаною англійською, що через надмірну втому він не здатний зробити заяву про правопорушення, в якому його підозрювали. 30 жовтня 1993 р. Яллоха було обвинувачено у торгівлі наркотиками.

Суд погодився з позицією заявника. Він ухвалив, що німецька влада порушила ст. 3 ("нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження") і п. 1 ст. 6 ("право на справедливий судовий розгляд") Конвенції.

Наголошуючи, що Конвенція в принципі не забороняє застосування примусових медичних засобів при розслідуванні правопорушень, Суд підкреслив, що порушення недоторканності особи з метою отримання доказів має бути суворо регламентоване.

Суд визнав легітимний інтерес держави у протидії шкоді від наркотиків. Водночас він вказав на необхідність зважати на масштабність шкоди, заподіюваної вуличними торговцями. Так, Суд відзначив очевидність того (для поліцейських), що вуличний торговець, утримуючи наркотики в роті, не міг їх пропонувати на продаж у великому обсязі. Суд не погодився з тим, що примусове застосування медичного засобу було "винятково необхідним" для отримання доказу. Його можна було отримати і в менш шкідливий для недоторканності особи спосіб.

Суд також погодився з тим, що заявник відчував і переніс приниження і страждання, коли до нього застосовувалися примусові засоби.

Загалом Суд визнав, що німецька влада використала засоби "серйозного втручання у фізичну та ментальну недоторканність" заявника. Оскільки обставини щодо застосування медичного засобу розглядалися в контексті ст. 3 Конвенції, Суд не розглядав заяву в контексті ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя). Суд наголосив, що навіть якщо влада не мала наміру заподіяти біль і страждання Ялло- ху, доказ було одержано у спосіб, який порушує одне з основоположних прав, гарантованих Конвенцією. Отриманий доказ став вирішальним для його засудження. На думку Суду, інтерес громадськості у засудженні цього заявника не міг виправдати способу здобуття доказу у кримінальному процесі. Тому використання доказу, одержаного шляхом примусового застосування "блювотного засобу" до заявника, кваліфікує судовий розгляд його кримінальної справи як "несправедливий".

Суд погодився з аргументом заявника про те, що примусовий засіб і використання доказу в кримінальному процесі обмежило його право не інкримінувати себе у вчиненні злочину, що є порушення його права на справедливий судовий розгляд.

Суд зазначив, що у "більшості німецьких земель, а також, принаймні, у переважній більшості держав - членів Ради Європи влада утримується від примусового використання блювотного засобу". Це, на думку Суду, засвідчує, що він "...вважається таким, що спричиняє ризик здоров'ю". Суд і представники Яллоха також відзначили, що цей засіб спричинив чи міг спричинити смерть, принаймні, двох осіб у Німеччині. За словами представника Німеччини А. Віттлінг-Фоґель, відтепер Німеччина "не застосовуватиме цей засіб щодо торговців наркотиками"^[81].

Психіатрична експертиза, відповідно до Правил проведення судово- психіатричної експертизи, може проводитись амбулаторно, стаціонарно, у судовому засіданні. Предметом експертизи є визначення психічного стану осіб, яким призначено експертизу, у конкретні проміжки часу і стосовно певних обставин, що становлять інтерес для суду. Об'єктами експертизи є позивачі, відповідачі та інші особи, щодо яких порушується питання про їхню недієздатність.

Амбулаторна експертиза може проводитись у суді, експертній установі (підрозділі). Виклик експерта на вимогу судових органів здійснюється згідно з вимогами чинного процесуального законодавства.

Термін проведення амбулаторної експертизи становить до 30 діб із моменту отримання всіх відповідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об'єктів, поданих на дослідження, цей термін може бути продовжений за узгодженням із судом.

Експерти, які проводять амбулаторну експертизу, у разі неможливості відповісти на всі запитання, поставлені перед ними, обґрунтовують висновок про необхідність проведення стаціонарної експертизи.

При проведенні експертизи в суді експерт оголошує висновок експертизи в судовому засіданні і дає роз'яснення з питань, які виникли в учасників процесу. Стаціонарна експертиза потерпілого, свідка, позивача та відповідача у кримінальних і цивільних справах призначається судом тільки за їх згодою. Стаціонарна експертиза проводиться в експертній установі (підрозділі) з окремим утриманням осіб, які перебувають і не перебувають під вартою. При проведенні стаціонарної експертизи за наявності медичних показань до осіб застосовуються відповідні їх стану методи лікування і дослідження, дозволені Міністерством охорони здоров'я України.

Термін проведення стаціонарної експертизи становить 30 діб. Залежно від обсягу та складності експертизи термін її проведення може бути подовжений за узгодженням із органом, що призначив експертизу.

У судовому засіданні при дослідженні матеріалів справи про обмеження цивільної дієздатності або визнанні громадянина недієздатним істотне значення мають дослідження та оцінка судово-психіатричної експертизи, яка є допустимим засобом доказування^[82].

Оцінка висновку експерта припускає перевірку дотримання встановленої законом процесуальної форми призначення і проведення експертизи, тому що доказ, отриманий судом з істотним порушенням процесуальної форми, не може бути судовим доказом. Висновок експерта повинен оцінюватися також із погляду об'єктивності й компетентності експерта у розгляді питань, що перед ним поставлені, а також з точки зору форми і змісту експертного висновку. У процесуальній літературі висловлено думку, що до змісту оцінки висновку експерта входить також перевірка наукової обґрунтованості висновків експерта^[83].

Судово-психіатрична експертиза необхідна для з'ясування критеріїв недієздатності. Спеціальні пізнання потрібні не тільки для встановлення наявності психічного захворювання або психічного розладу (медичний критерій), а й для з'ясування здатності громадянина розуміти свої дії або керувати ними (юридичний, або психологічний критерій).

Однак деякі вчені вважають, що спеціальні пізнання потрібні лише для встановлення психічного захворювання, а питання про наявність або відсутність юридичного (психологічного) критерію, тобто питання про здатність особи розуміти свої дії, керувати ними, не вимагає спеціальних знань і може бути з'ясоване саме судом^[84]. Інші автори вважають, що без застосування спеціальних знань суд не може з'ясувати ні медичний, ні психологічний критерій недієздатності, що експертиза повинна бути призначена як для з'ясування медичного, так і для з ясування юридичного критерію недієздатності^[85].

При вирішенні даного питання, на наш погляд, слід виходити з того, що не всяке психічне захворювання або психічний розлад спричиняє нездатність громадянина розуміти значення своїх дій або керувати ними. Таке положення є загальновизнаним у психіатричній літературі. Так, олігофренія є психічним захворюванням. Разом із тим у хворих на олігофренію можуть бути відсутніми ті клінічні умови, що за законом визначають визнання недієздатності, і, навпаки, у цієї категорії хворих стан психічної діяльності дозволяє усвідомлювати свої дії та керувати ними^[86]. Отже, наявність у громадянина психічного захворювання ще не доводить його нездатність розуміти значення своїх дій або керувати ними і тому висновок експерта-психіатра про наявність у громадянина психічного захворювання не може бути підставою для висновку про його недієздатність. Для цього суду необхідно установити нездатність цього громадянина розуміти значення своїх дій або керувати ними і причинний зв'язок між психічним захворюванням і зазначеною недієздатністю.

Деякі автори вважають, що нездатність особи розуміти значення своїх дій (інтелектуальна ознака) і неможливість керувати ними (вольова ознака) являє собою психологічний критерій недієздатності, а звідси виникає питання, чи не слід у цьому випадку поряд із судово- психіатричною призначати і судово-психологічну експертизу.