Виникненню конкретних конституційно-правових відносин передує юридичний факт. Для права на участь в управлінні державними справами такими фактами можуть бути досягнення певного віку (політична правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років; з цього віку громадянин набуває право на об'єднання у політичні партії, активне виборче право, право брати участь у референдумі тощо), настання строку проведення виборчої кампанії (перебіг строку повноважень Верховної Ради чи Президента України), призначення Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень всеукраїнського референдуму, або народна ініціатива з проведення всеукраїнського референдуму і т. ін.

Обсяг і ефективність реалізації права політичної участі залежить від багатьох чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру. До них належать: політичний режим; соціально-економічні умови, за яких здійснюється така участь (рівень економічного розвитку всього суспільства і матеріальної забезпеченості окремих громадян - потенційних учасників управління державними справами; відносини власності); організаційні (якість владної діяльності державного апарату, рівень професіоналізму управлінських кадрів), ідеологічні (уникнення крайнощів як заідеологізованості, так і повної відсутності інтегруючої суспільство демократичної ідеї), соціально-психологічні (суб'єктивні) чинники - рівень політико-правової культури, поінформованості громадян, рівень знання конституційних норм, основних прав і обов'язків, спрямованість особи на їх реалізацію, загальний культурно-освітній рівень, характер ціннісних орієнтацій державних службовців і суб'єктів політичної участі; накопичені демократичні традиції, менталітет народу, історичні та національні форми політичної участі, історичний етап розвитку держави і суспільства, вплив геополітичних факторів тощо.

Усі чинники позитивного і негативного характеру утворюють соціальне середовище, у якому діє механізм реалізації права громадян України на участь в управлінні справами держави. Від їх характеру залежить, які умови мають суб`єкти політичної участі для вираження інтересів і думок, об`єднання, впливу на прийняття політичних рішень, чи наштовхуються вони на певні бар`єри, які перешкоджають здійсненню політичних прав. Серед чинників, що обумовлюють реальний характер участі громадян в управлінні державними справами, необхідно наголосити насамперед на значущості юридичних, зокрема конституційно-правових засобів.

Іноді чинники реалізації прав і свобод ототожнюють з поняттям гарантій їх здійснення [201, с. 71]. На наше переконання, фактори, що впливають на реалізацію прав і свобод людини і громадянина, можуть мати і позитивний, і негативний характер, але лише позитивні чинники, що завжди сприяють їх повному здійсненню, можуть служити гарантіями їх реалізації.

Серед негативних явищ, що перешкоджають розвитку суспільно-політичної активності громадян в Україні, відзначають деградацію громадянськості, соціальний негативізм і апатію (рідкість громадської реакції на прийняття політичних рішень), масове політичне відчуження, низький рівень довіри до інститутів влади і підтримки їх дій, зникнення багатьох демократичних традицій, відсутність традицій цивілізованих форм громадянського протесту, стійкий стереотип неможливості захисту громадянами своїх прав перед державою, "закритість" влади та процесу прийняття політичних рішень (влада використовує непрозорі технології ухвалення державних рішень), формальне відношення посадових осіб до забезпечення реалізації прав громадян, низький рівень розвиненості реальних практичних механізмів реалізації основних прав з участі в управлінні, формально закріплених у Конституції.

У сучасний період не всі громадяни політично активні, мають високу політико-правову свідомість, високий рівень соціальної відповідальності. Причинами неучасті громадян в управлінні є брак часу, знань та інформації, відсутність упевненості, що до висловленої думки влада прислухається, непередбачуваність розвитку політичної ситуації в Україні. Громадяни не переконані у впливовій силі інститутів громадянського суспільства, виявляють низьку здатність до громадської самоорганізації. Ці негативні чинники, безумовно, посилюють тенденції відчуження особи від держави. При цьому не заспокоює і те, що в жодній демократичній країні світу політичні права людини не забезпечені на сто відсотків, у кожній є свої проблеми (згадаємо лише маніпулювання на виборах у США та деяких країнах Європи), але у країнах, що розвиваються, вони стоять особливо гостро. Для нормального функціонування інституту політичної участі громадян в Україні не створене поки що належне соціальне середовище. Через це багато форм участі в управлінні у теперішній час не використовуються достатньо ефективно. Тому в ході демократичних перетворень необхідно наповнити визначені в Конституції України політичні й інші права необхідним життєвим змістом.

Досліджуючи механізм реалізації окремого конституційного суб'єктивного права, дуже важливим питанням є його обмеження. Права і свободи здійснюються у встановлених законом рамках, за якими такі права і свободи, якщо ними зловживають, перетворюються на протилежність - на антисоціальні дії. Ось чому використання політичних свобод не може бути необмеженим, безвідповідальним [166, с. 157, 158]. Визначення меж основних прав - найбільш важка і спірна юридична проблема. Конституція України при встановленні обмежень політичних прав громадян виходить з міжнародних пактів про права людини, відповідно до яких держава має право встановлювати необхідні й доцільні мінімальні обмеження прав людини і громадянина. Право брати участь в управлінні державними справами, як основоположне серед політичних прав, не є абсолютним і необмеженим (як і майже всі інші права людини і громадянина). Його межі визначаються конституційним законодавством.

Б.С. Ебзеєв виділив три види конституційних обмежень основних прав і свобод, що утворюють певну систему: а) обмеження загального характеру (стосуються загального конституційно-правового статусу); б) обмеження основних прав в умовах надзвичайного стану; в) обмеження основних прав і свобод, обумовлені особливостями правового статусу окремих категорій громадян (посадові особи, військовослужбовці тощо) [178, с. 25]. До цієї системи слід додати обмеження щодо кожного окремого суб'єктивного права громадян (як, наприклад, у нашому випадку - обмеження права громадян брати участь в управлінні державними справами).

Абсолютно безмежних прав у суспільстві в принципі існувати не може. Права конкретної людини завжди виходять на права інших людей [199, с. 38]. Першим загальним принципом щодо обмеження прав і свобод людини і громадянина (у тому числі й політичних) є те, що при реалізації прав і свобод однієї особи не повинні порушуватися права і свободи інших осіб. Забороняється також встановлення обмежень за ознаками раси, політичних переконань, майнового стану тощо (ч. 2 ст. 24 Конституції України).

Проблема меж участі в управлінні вимагає відповіді на питання: чи можна оцінювати як участь в управлінні протиправні дії громадян? Іншими словами, мова йде про якісний критерій політичної участі. Держава визнає лише такі форми громадянської участі, що вписуються в рамки закону (конституційного, адміністративного, кримінального). Протиправні ж дії, навіть якщо вони вчинені з метою вплинути на державні справи, тягнуть за собою відповідальність. Це, наприклад, такі дії, як утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій з антисоціальними цілями    (ст. 37 Конституції України), порушення законодавства про об'єднання громадян, порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, законодавства про вибори, про референдум, масові заворушення (ст.ст. 185-1, 186-2, 186-4, 186-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення [82]; ст.ст. 157, 160, 293, 294 Кримінального кодексу України [118]). Тому другим обмеженням участі в управлінні державними справами є те, що вона має здійснюватися в рамках закону.

Окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії можуть установлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. З політичних прав громадян у такому випадку не може бути обмежене лише право на звернення (див.: ч. 2 ст. 64 Конституції України), інші суб'єктивні права - на об'єднання, виборчі права, право участі у референдумі, рівного доступу до державної служби, мирних зборів - у такому випадку можуть зазнавати конституційних обмежень.

Щодо окремих політичних прав громадян України, на рівні Конституції визначені обмеження права на об'єднання (можуть установлюватися законом з метою усунення загрози найважливішим цінностям - національній безпеці та громадському порядку; охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 1 ст. 36); заборона їх утворення і діяльності з переліченими антисоціальними цілями і т.д. (ст. 37)); права на мирні збори (можуть установлюватися судом в тих же інтересах, що і стосовно права на об'єднання - ч. 2 ст. 39). Інших обмежень щодо правомочностей з участі в управлінні Конституція України не визначає, а конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64). Отже, на рівні закону можуть бути встановлені тільки обмеження права на об`єднання (ч. 1, 2 ст. 36 Конституції) і права на мирні збори (ч. 2 ст. 39). Можливість установлення інших обмежень політичних прав громадян України на рівні законів у Конституції не передбачена.

Ефективність є однією з характеристик механізму реалізації прав громадян у політичній сфері. За твердженнями західних учених, однією з цілей розширення громадянської участі є відкриття політичних систем, що "задерев`яніли" через корпоративне здійснення політики та бюрократичне управління. Почуття політичної ефективності - це розуміння, що громадяни можуть щось зробити, щоб вплинути на політичні рішення. Воно спонукає індивідів бути активними у політиці, тоді як відсутність ефективності породжує апатію та відчуження: "якщо особа не може вплинути на політичний процес, навіщо намагатися?" [276, с. 36, 50, 242; 277, с. 231].

Під ефективністю дії будь-якої соціальної системи звичайно розуміють досягнення нею корисних цілей [236, с. 142]. Ефективність правового регулювання - це співвідношення між результатом правового регулювання і метою, що стоїть перед ним [227, с. 632]. Ефективність реалізації конституційного права політичної участі визначається тим, наскільки повно діє механізм реалізації цього права. Показниками (критеріями) ефективності механізму реалізації права громадян на участь в управлінні є політична злагода у суспільстві, відповідне відображення суспільних потреб та інтересів громадян у діяльності та рішеннях владних структур, удосконалення методів державного управління, підтримка громадянами політичного курсу і реформ, що проводяться владою, підвищення політичної активності громадян, зміцнення влади (без сильної держави неможливий розвиток громадянського суспільства), її відкритість, розвиток демократичних традицій участі в управлінні тощо.