Особистість, яка вступає у сферу кримінального процесу, за загальним правилом  зберігає свій конституційний правовий статус, що визначає міру її свободи в суспільстві та, крім того, набуває статусу конкретного суб'єкту кримінального судочинства (обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка, експерта, тощо) [206, с.13]. Поряд із загальними правами та обов'язками, які притаманні кожному конкретному учаснику кримінального процесу, існують права та обов'язки, що їх конкретизують (доповнюють) в залежності від соціального (наприклад, депутати), вікового (наприклад, неповнолітні) положення особистості в суспільстві. На думку М.В. Вітрука, яку я поділяю, сукупність таких спеціальних прав і обов'язків тієї чи іншої групи осіб складає категорію спеціального правового статусу [39, с. 187].

Дійсно, аналіз правового положення, яке займає неповнолітній у кримінальному судочинстві, дозволяє говорити про спеціальний його статус в цій сфері діяльності. Особливості ж конкретного учасника процесу в якості якого виступає підліток, визначаються його індивідуальним статусом. Взаємозв'язок галузевого, спеціального та індивідуального статусів особистості у кримінальному судочинстві  можна  уявити  як співвідношення загального, особливого та одиничного [43, с. 38-39]. На необхідність урахування особливого юридичного статусу неповнолітніх, які потрапили у сферу дії кримінального процесу, вказують багато юристів [43, с. 38; 27]. На це положення звертається увага і в міжнародних актах, які стосуються неповнолітніх. Положення цих документів, в яких визначається міжнародно-правовий статус неповнолітніх, є орієнтиром, згідно якого повинні розроблятися відповідні закони нашої держави.  Зокрема, у ст. 40 Конвенції про права дитини передбачено, що кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство чи звинувачується в його порушенні, повинна мати  принаймні такі  гарантії:

а) презумпцію невинності, коли її вина не буде доведена згідно із законом;

б) негайне і безпосереднє інформування її про обвинувачення проти неї, а у випадку необхідності - через її батьків чи законних опікунів, та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту;

в) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом  у ході справедливого слухання згідно із законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;

г) свобода від примусу щодо даваних свідчень  чи визнання вини; вивчення показань свідків обвинувачення або самостійно, або за допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту та вивчення їх свідчень;

д) якщо вважається, що дитина  порушила кримінальне законодавство, повторний розгляд вищим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно із законом відповідного рішення та будь-яких вжитих у цьому зв'язку заходів;

є) безоплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє використовуваної мови чи не розмовляє нею;

ж)  повна повага її особистого життя на всіх стадіях розгляду [119, с.48].

Правове положення неповнолітнього в кримінальному процесі отримало ще більш детальну регламентацію в Мінімальних стандартних правилах, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила). У цих правилах закріплені права осіб, які не досягли вісімнадцяти років, на конфіденційність; на можливість вирішення справи без офіційного її слухання у судових органах; на провадження по справі без зайвих затримань, тощо [164].

Акцентувавши увагу на особливостях правового статусу неповнолітнього в кримінальному судочинстві, необхідно зупинитися саме на понятті "правовий статус особистості", про зміст якого немає єдиної думки в юридичній науці. Більшість вчених погоджуються з тим, що основу правового положення (статусу) особистості складають її права та обов'язки. Але, якщо одні виступають за вузьке тлумачення правового статусу (лише права та обов'язки) [234, с. 65; 52,  с. 51-58; 35,  с. 66], то інші - включають у його зміст і інші елементи. Наприклад, громадянство [157, с. 50];  правосуб'єктність [122, с. 16]; юридичні гарантії [84, с.87; 263, с. 33-35]; законні інтереси [39, с. 29; 116, с.144]; юридичну відповідальність [145, с. 115; 51, с. 102; 265, с. 72-79]; загальні статусні відносини [52, с.146-147; 157, с. 50], тощо. Підводячи підсумок науковим поглядам, на елементний склад "статусу особи", вважаю за необхідне підтримати думку тих науковців, які включають в це поняття   права й обов'язки особи, її відповідальність, а також юридичні гарантії.

Аналіз правового положення неповнолітнього підозрюваного й  обвинуваченого в кримінальному судочинстві України, дозволяє зробити деякі висновки. По-перше, права й обов'язки неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, тотожні правам й обов'язкам, які мають під час провадження по справі дорослі особи, і визначаються статтями 43, 431 КПК України. По-друге, розділ восьмий  Кодексу, який регламентує порядок провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх, містить положення, що визначають певні особливості в проведенні процесуальних дій по цій категорії справ, а також встановлює додаткові обставини, що підлягають доказуванню по справі. З моєї точки зору, такі особливості нормативного регулювання провадження по цій категорії справ:

а) є додатковою гарантією, яка забезпечую найбільш повну реалізацію прав неповнолітніх підозрюваних та обвинувачених у кримінальному процесі;

б) дозволяють індивідуально, з урахуванням вікових та психологічних особливостей підлітка, підійти до питання призначення йому найбільш доцільного заходу примусу, покарання, тощо.    

 Підвищена увага з боку законодавця до охорони прав осіб, які не досягли вісімнадцяти років і вчинили злочин, насамперед виявляється у тому, що кримінально-процесуальний закон передбачає для них можливість "подвійного представництва"  їх інтересів, тобто припускає одночасно участь у провадженні по кримінальним справам захисника й законного представника.

 Підставами появи законного представника в кримінальному судочинстві     є,    з    одного   боку,    неповна     процесуальна     дієздатність неповнолітнього, а з іншого - факт учинення ним злочину.1 Пункт 10 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України встановлює, що законними представниками можуть виступати батьки, опікуни, піклувальники неповнолітнього або представники тих установ та організацій, під опікою чи піклуванням яких він перебуває. На моє переконання, законодавчо закріплений перелік осіб, які можуть представляти інтереси підлітків у кримінальному судочинстві, потребує розширення. Стаття 207 Сімейного кодексу України передбачає можливість усиновлення дитини, тобто прийняття усиновлювачем у свою сім¢ю особи на правах дочки чи сина [255]. Між тим, у зазначеній статті  КПК України, такий суб¢єкт відсутній. А тому ми підтримуємо точку зору науковців про необхідність включення до кола законних представників неповнолітніх їх усиновлювачів [146, с. 7].

Вивчення матеріалів кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, свідчить, що мають місце випадки, коли у підлітків немає батьків, або вони  не приділяють належної уваги його вихованню, ведуть антигромадський спосіб життя і є всі підстави для позбавлення їх батьківських прав. Їх діти бродяжничають, жебракують (за офіційними даними в 2002 р. затримано понад 10, 3 тис. таких дітей) [296, с. 10]. Багато підлітків знаходяться на утриманні рідних - брата, сестри, баби, діда чи інших родичів. Питання про те, хто в таких випадках повинен здійснювати функції законного представника в кримінальному процесі, не знайшло свого чіткого вирішення в законодавстві України. У свій час Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 21 березня 1968 р. № 3 звертав увагу на те, що у випадку відсутності у неповнолітнього обвинувачуваного батьків або якщо він проживає один чи з особою, яка не оформлена належним чином опікуном чи піклувальником, то як законного представника суд повинен викликати представника органу опіки чи піклування [221, с.12]. Аналогічно вирішується це питання зараз  постановою Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 14 лютого 2002 р. № 7  "Про судову практику у справах про злочини неповнолітніх" [220, с.59] . На мій погляд, є  нелогічним, коли у неповнолітнього  обвинуваченого  є  рідні сестра, брат, дід, баба, з якими він постійно проживає, і які бажають представляти інтереси підлітка у кримінальному судочинстві, але в них належним чином не оформлена опіка, доручати захист інтересів дитини незацікавленій  у справі особі, наприклад представнику органу опіки чи піклування. Ці органи, які згідно Сімейного кодексу повинні захищати права і інтереси дітей, що залишилися без піклування, повинні в цій ситуації обмежитися контролем за належним виконанням родичами неповнолітніх обвинувачених своїх обов'язків, а у разі їх невиконання    призначити свого представника. На моє глибоке переконання, необхідно розширити в законі перелік осіб, які можуть бути залучені у кримінальне судочинство як законні представники та допускати у справу інших родичів молодого правопорушника. Вони зможуть допомогти найбільш повно й ефективно реалізувати права неповнолітнього у кримінальному процесі, а також повідомити слідчому обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. У всіх випадках питання про можливість залучення зазначених осіб як законних представників повинен з¢ясовувати слідчий і суд. Проведене нами узагальнення матеріалів кримінальних справ свідчить, що в 6 % випадків компетентний державний орган своєю постановою визнавав законними представниками осіб, які не названі в п. 10 ст. 32 КПК. . Вважаю, що при допуску близьких родичів як законних представників тягар відшкодування шкоди, заподіяної злочином, повинен у всякому разі лягати на батьків. Це, на мій погляд, обумовлено тим, що згідно зі ст. 150 Сімейного кодексу України обов¢язок по вихованню, піклуванню за здоров¢ям дитини, їх матеріальному забезпеченню покладається на батьків. У разі нормативного закріплення цієї пропозиції у законі, може виникнути питання: чи обов'язково повино бути бажання близьких родичів (крім батьків) виконувати функції законного  представника,  чи слідчий може вирішити це питання на власний розсуд? Слід зазначити, що ефективна допомога неповнолітньому обвинуваченому багато в чому залежить від особистої зацікавленості у результатах розгляду справи, яку не можливо забезпечити за допомогою примусових заходів. Тому слід погодитися з думкою авторів, які негативно ставляться до можливості примусу законного представника до здійснення ним своїх функцій, бо їх виконання передбачає сумлінність та свідомість [43, с. 65, 300, с.76].